Зустрілися сестри…

ilovekosmos.blogspot.com

Марина ледь стримувалася, аби не співати від щастя – вона тепер студентка. Не ховаючи усмішки, пройшлася салоном маршрутки й сіла на місце. Ще мить – і біля неї, зітхаючи, вмостилася інша дівчина.

– Добре, що хоч сонце не з цього боку, а то смажилися б усю дорогу, – проторохкотіла балакуча попутниця. – Ти до Малина?

– Так, – відповіла Марина.

– Навчаєшся? – продовжувала дівчина.

– Цього року вступила, щойно бачила списки, – підтримала розмову новоспечена студентка.

– Слухай, а я тебе сьогодні бачила біля головного корпусу. Значить, теж навчатимешся в Політехнічному?

– Ні, я вступила до педагогічного університету, на факультет іноземних мов.

Запала тиша. Маринина попутниця, Світлана, ніби щось пригадувала.

– Ну хіба не ти сьогодні в рожевій блузці чекала біля деканату? І зачіска така ж була?

 – Ти щось плутаєш. Може, спека на тебе подіяла? – спробувала пожартувати Марина.– У мене взагалі немає рожевої блузки.

А далі розмова перейшла в інше русло… Не зоглянулися, як за вікном була Малинська автостанція. Світлана вже приїхала, а Марині ще потрібно було добиратися до села.

…Минуло декілька тижнів. Марина проживала вдвох із матір’ю, тож допомагала викопати картоплю, щоб встигнути до першого вересня, коли настане час їхати на навчання.

Про свою веселу попутницю дівчина й призабула, але та не забарилася нагадати про себе.

– Марино, в тебе точно є двійник, точніше двійниця, – торохкотіла по мобільному недавня знайома. – Я знову її бачила в університеті. До того ж, вона, як і ти – першокурсниця. Звуть її Олею, по-батькові – Сергіївна. З сусіднього Коростенського району. Може, двоюрідна сестра? Ви як дві краплі води схожі, ось побачиш.

– А я теж Сергіївна… Кажеш, теж на першому курсі… Ну давай, я тобі зателефоную, – мовила Світлана й підійшла до матері.

– Мам, ти мені так мало розповідала про батька. Де він тепер? Чому ви розійшлися? Я ж уже не маленька…

– Нащо це тобі? Виросла й без нього. Хіба ти гірше інших чи їла, чи одягалася? Я ж тобі, здається, все віддавала, – з відтінком образи мовила жінка.

– Мам, та не потрібен він мені, і до тебе претензій не маю. Просто одна знайома розповіла, що є дівчина, до того ж, моя однолітка, яка дуже схожа на мене – як близнючка…

– Це ж треба! І ти її бачила?

 – Ні, а що?

– Батько працював у нашому господарстві після технікуму. Ми зустрічалися, уже хотіли побратися. Та я дізналася, що в нього в його рідному селі є наречена, яка чекає на дитину. Зопалу прогнала свого зрадника. І батьки мої сказали, щоб на очі їм більше не потрапляв, бо ж прийняли його, як зятя. Він після того скандалу поїхав, і більше я його не бачила. Не минуло й декількох тижнів, як я дізналася, що теж вагітна. А з тією дівчиною він-таки одружився, але пожили недовго, бо знову твій батько поїхав шукати кращої долі. Де тепер – не знаю.

– Значить, та дівчина може бути моєю сестрою? – промовила Марина, не знаючи, чи радіти, чи ображатися.

– Все може бути, – тихенько підтвердила мати.

…Розпочалося навчання. Невгамовна Світлана поставила за ціль познайомити двох схожих першокурсниць і запросила Марину до того кафе, де домовилася зустрітися з Олею.

– Оце так! – не знаходячи слів, мовила Марина, коли до них наблизилася Оля. – Справді, друга я.

Дівчата розговорилися. Пожартували щодо своєї схожості. Про батька не згадували. Здавалося, для них це була болюча й неактуальна тема. До того ж, знайшлося безліч інших – про навчання, хлопців, захоплення, моду, кіно, подорожі. А про батька… Може, потім? Колись потім.

Настя Чопівська

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.