Вища істота

svinovodstvo.blogspot.com_.jpg

Петро, не дивлячись на свій доволі поважний вік, вперше в житті відчув себе старим дідуганом. Ліва нога, яку ще у юнацтві придавили тварюки, не турбувала його десятиліттями, та зараз почала боляче зудіти та самовільно сіпатися. Чорний чуб, що був острижений під старомодний «їжачок», раптом зробився прозорим від сивини. Шкіра, завжди до блиску виголеного обличчя, почала обвисати, як одяг, що на два розміри більший. Навіть очі зробилися тьмяні, сльозилися навіть коли спав.

«Взагалі, з чого я взяв, що не постарію?» думав Петро збираючись у дорогу. Збирати особливо було нічого – все одно через карантин пропустять тільки особисті документи та і ті у вигляді оптичної копії. Він ще раз став серед кімнати, у якій крім ліжка та комоду з одежею нічого не було, почухав потилицю, та вийшов у двері.

Йому набила оскому свобода. За останній час він провідав своїх бувших, з якими свого часу розлучився полюбовно і вони його зустрічають не тільки як батька своїх дітей а і як друга сім’ї що радо приходе на допомогу. Але гостювати довго теж не зручно – Петро не любив зайвої опіки. Діти хоча і радо зустрічали батька та були зайняті своїми справами. Крім того зароблених коштів було не так вже й багато щоб шикувати відпочинком у пансіонаті, або поїздкою на курорт.

До карантину він навмисно вирушив пішки, щоб розім’яти боки та помилуватися краєвидами як маленького, але занадто метушливого, містечка, так і безмежними ланами які розкинулися аж до самого обрію. Осінній день був ясним, але прохолодним, з легеньким вітром, що вдало дув у спину. Люди штовхалися, поспішали, їли на ходу, заглядали у мобільні, а то і просто теревенили. За пів години все заспокоїться, всі займуть місця у офісах, крамницях, та майстернях, а в вечері побіжать у зворотному напрямку, по домівках, хапаючи по дорозі ті самі закуски під ті самі розмови. Петро ж не буде йти ні ввечері, ні наступного дня, у зворотному напрямку по цій стежці, - його вахта триматиме більш ніж три місяці. Він би давно вже кинув цю мотанину з вахтами, влаштувався б десь механіком, або слюсарем – зранку до вечора! Але там не заробиш достатньо для того щоб погасити кредит, сплатити усі страховки та ще й забезпечити численну родину.

Коли Петро вийшов за межі міста він відчув втому. Звісно, цю відстань він долав не раз, але цього разу чомусь було важко йти, турбувала хвора нога, з’явилася важкість у попереку, у грудях помітно штовхалося серце. «Точно постарів, - гірко всміхнувся Петро та став на відпочинок, - прокляті вільні радикали все-таки дістали мої хромосоми!» але не дивлячись на важку ходу Петро потихеньку просувався вперед.

Дорога, по якій плентався Петро, вела тільки у одному напрямку, до пункту біобезпеки Фаланги, кільцевого комплексу. Усі робітники, перед тим як потрапити до працюючої Фаланги проходили посилений двотижневий карантин. Працівники не просто піддавалися обробкам, щепленням, кількаразовим дезинфекціям та санації, а ще й медоглядам, тестуванням та навчалися на курсах підвищення кваліфікації. Три місяці, дев’яносто дві доби, дві тисячі двісті вісім годин, - ні менше ні більше, він буде сам один і ніхто не схоче, у разі чого ризикувати прибутком, а тим паче виплачувати страховку.

Переборовши втому, Петро добрався до високого паркану карантинного пункту. Прохідна була обладнана «вертушкою», що прокручувалася тільки після встановлення особи прибувшого. З останнім проблем не було: магнітний чіп під шкірою правиці послабив металеву штангу, залишилось зробити тільки крок у перед. Та Петро затримався. Він жадібно вдихнув вологе повітря, з тугою подивився на строкаті дерева. Каблуком натиснув на невеликий камінчик, роздавивши його об бетоноване покриття, з насолодою спіймавши пронизливий звук, що при цьому утворився. «Прощавай свобода» буркнув він собі під ніс та зробив крок, проштовхуючи вертушку.

Карантин для Петра був гіршим за пекло - ковтання незрозумілих ліків, штрикання шприцами та відсмоктування крові на аналізи. Особливо дошкуляли несмачна їжа, яку доводилося заштовхувати в себе, проносні, від яких пробирала швидка майже цілодобово, купання у ваннах з дезрозчіном, від якого пекло, подразнений після діареї анус. Ще були нестерпні заумні тести, наче він збирається не на виробництво, а посланцем на іншу планету. Він рахував секунди до закінчення цього страждання, втішаючись тим, що за ці тортури теж гарно заплатять. На заключному етапі, перед самим кроком у Фалангу, йому треба було набрати повні легені смердючого газу і видихнути вже там, та порівняно з усім іншим це був дріб’язок.

Спльовуючи густу слину у серветку і проклинаючи усю свою стерильність, Петро голяка крокував по жилому відсіку свого, двадцятого за рахунком, промислового сегменту. Відправившись у кубрик він з пересердя схопив чорний спецпакет і недбало розірвав його навпіл. Звідти вивалилася, замість строгої синьої форми, придуркувата рожева роба. «З глузду з’їхали, ви б мені ще панчохи з балетками дали» - гнівно вигукнув Петро у простір, загрозливо махнувши одежиною. «Вибачте за тимчасові незручності, підвели дезинфіктанти, – відповів чарівний жіночій голос, - на черговій точці замінимо». Петро остовпів: з оператором його з’єднував комунікаційний канал, який давав змогу розмовляти та бачити одне одного. Зазвичай оператори були чоловіки, отож Петро ніколи не соромився, та зараз це була жінка і вона мала змогу роздивитися не тільки рожеву робу, а й усі чоловічі принади Петра, отож чоловік моментально натягнув на себе запропонований одяг. Оговтавшись він став перед контрольною панеллю, роздивлявся стовпчики чисел та яскраві діаграми, збираючись з думками, одним оком дивився на свого оператора наглядача.

- Оператор, - звернувся він, намагаючись перебороти сором, - мене ще якісь сюрпризи чекають?

- Є деякі зміни. Зменшено кількість операторів та час їх виходу на зв’язок.

- Зачекай, а з ким я буду теревенити?

- Через ваше «теревенити» компанія може втратити цінну інформацію.

Петро зітхнув, та згідно контракту корпорація мала цілковите право на обмеження спілкування у промисловій зоні.

- Що ще нового?

- Поки все. Інші новини та інструкції отримаєте на своїй сторінці у інформаційному порталі корпорації. Бажаємо вам доброї вахти.

- І тобі, дитинко, доброго конекту. – Огризнувся Петро, люто замахнувшись на панель.

Роздратований голос замовк. Петро вже зрозумів, що новий оператор, не дивлячись на те що це була жінка середніх літ, не буде з ним привітним. Отож, скоріш за все його чекатиме нудне чергування на промисловій Фаланзі.

Усю інформацію, потрібну для праці, він дійсно міг отримати з інформаційної панелі, як у вигляді текстового варіанту так і аудіо розповіддю чи навіть анімаційного фільму. Це, ймовірно, було передбачено для того, щоб полегшити виконання поставлених задач, а ще, можливо, дозволяло брати на роботу ледачих бовдурів, які не вміли навіть читати. Взагалі то праця не була важкою, радше нудною – Фаланга була повністю автономною системою і присутність людини була більше спостережною, а ніж виконуючою.

Петро працював на Фаланзі ще з часів експериментального випробування та конструювання. Отож він знав такі тонкощі та нюанси, про існування яких більшість його колег не мали жодного поняття. В основу її роботи було покладено рух по колу. Колись, дуже давно, ще до «глобального глюку», корпорація мала потужності у різних кінцях імперії, і дозволяла небувалу розкіш з'єднувати їх транспортним сполученням. Та «глюк» все змінив. Корпорація вимушена була поставити діло «на колеса». Спочатку усі «цехи» розмістилися по колу, з часом приміщення замінили на здоровенні фургони на шасі, потім фургони поставили на старомодні рейки. Така система дозволяла значно зекономити, отож вона виявилася ефективною і корпорація знов піднялася. Фаланга, що складалася з багатьох сегментів, являла собою замкнуту систему, що безупинно, але дуже повільно, рухалася по рейковому колу. Дорога була розміщена таким чином, що мала в протистоянні, у площині природного рельєфу, найвищу та найнижчу точку. У вищій точці у сегмент загружалися малі поросята. Робили це дуже ніжно і підступно, повільно рухаючи стіни «вичавлювали» тварин з попереднього сегменту репродуктивної Фаланги, вимушуючи свиней рухатись у потрібному напрямку. Завдяки підібраному генетичному коду, вродженій бактеріальній стерильності, обеззараженим та ідеально поживним кормам, кришталево чистій воді, ідеальній температурі та очищеному повітрю вони швидко набирали вагу, так що на все поголів’я сегменту припадало кілька тон приросту на добу, і ця маса штовхала сегмент по рейкам вперед, тобто у найнижчу точку. Швидкість була повільною, а відстань значною тому на подолання цього шляху і потребувалося дев’яносто дві доби. В нижній точці свині мали забійну кондицію і так же тихо стінами відтискалися у перед забійний цех.

Настрою у Петра не було. Він прийшов у свою кімнату. Все як завжди: осліплююче біла постіль, холодильник заповнений їдлом, незмінний комунікатор на стіні. Затримуватись тут не було жодного бажання і Петро пішов у промисловий відсік. Для того щоб туди потрапити необхідно було влізти у скафандр. Цього моменту Петро чекав з нетерпінням.

Спрацювали вакуумні застібки, громіздкий костюм раптом притисло до тіла, відкрився люк шлюзу і Петро поспішно зробив крок у перед. Поросята зустріли його нестримною цікавістю - обступили, почали тицькати п’ятачками, пробували вгризти, грайливо терлися об ноги. Петро простягав до них руки, захищені тонкими, але дуже міцними рукавицями, чухав їм за вушками, пестив животи, смикав за хвостики, заглядав крізь захисне скло у їх маленькі оченята. Він добре пам’ятав ті часи коли працюючі у свинарстві непотрібно було одягати навіть рукавичок і респіраторів, - свині були рівнею людині. Завдяки цим спогадам він знав який на помацки слизький вологий п’ятачок, яка тепла, вкрита грубими ворсинками, шкіра, які відчутні зуби свиней під час грайливого покусування. Петру цього не вистачало.

Свинар сидів би тут і довше, та час огляду поголів’я був суворо регламентований системою, і Петро потроху просовувався вперед. Одним з його завдань було оглядати поголів’я. В середині промислового відсіку, там де утримувались свині, автоматичні системи крізь фільтри наганяли стерильне повітря, годівниці заповнювались простерилізованими кормами, в поїлки постачалася збалансована за складом кристально чиста вода, гноївка всмоктувалась у накопичувачі як тільки виділялися. Але ці всі системи, хоча були надійними та не були вічними, все одно клапана зношувались, контрольні датчики втрачали точність, електроні системи псувалися від перевантажень. Ремонтувати це все приладдя теж було обов’язком Петра. У разі будь якої пригоди на борту сегменту на панелі спалахувало аварійне повідомлення, яке підтримувалось сигналом через гучний зв’язок. Це траплялось не часто, але завжди не очікувано.

Петро, пройшовши поміж тисячі свиней, оглянув усі системи життєзабезпечення, не знайшовши будь яких видимих пошкоджень, поспішно повернувся у жилий відсік.

- Оператор, - вигукнув він у простір натискаючи на інформаційну панель, - в мене все в нормі, заступив на вахту.

Оператор не відповів, та це було і не обов’язково. Петро блаженно влігся на лежак серед кубрику і любуючись, скрізь прозору стелю, величезними хмаринами на тлі блакитного неба, провалився у дрімоту.

Хмари, що клубилися високо у небесах, заворожували Петра. У дитинстві він, бувало, просто лягав на прогріті сонцем скелі, на березі швидкої річки, і роздивлявся як білі примари змінюють форму, безслідно тануть або збираються у величезні кучугури, ховаючи своїми тілами усю блакить і навіть яскраве сонце. Він був вже достатньо навчений у школі, знав, що це всього на всього гра повітряних мас і водяної пари, яка рано чи пізно проллється дощем, та йому ввижалося, що хмаринки це живі істоти, які теж бувають сумні і веселі, вміють плакати та сміятися.

Одного разу, коли він на березі річки, потайки від усього світу, втішався, спостерігаючи за танцями двох хмаринок, в кишені його штанів забубонів мобільник.

- Синку, де ти? – зірваним від тривоги голосом гукала мати.

- Та на рибалці, я ж казав. – Відповів Петро продовжуючи милуватися небесною виставою.

- Кидай свою рибу та швиденько біжи до дому. Швиденько! – Мати гучно викрикнула наказ так, що аж пішли поміхи у слухавці.

- Та я ж тільки пішов! – обурився Петро.

- Я кому сказала!

Петро з пересердя кинув трубку до кишені, віднайшов вудку у траві, взяв порожнє відерце, озирнувся на річку та поплентався до дому.

Та вдома діялось щось незвичне.

Хутір був на одну вулицю, і та була рідко заповнена жилими домами. Сторонні машини приїздили сюди рідко, частіше як заблукали. Зараз на вулиці красувались цілих три незнайомих авто - вантажівка з невеличким підйомником-маніпулятором, якась автоцистерна, обвішана шлангами, та легковик-будка. Всі вони були сірого кольору, коли Петрусь підійшов ближче то прочитав напис на бортах машин – «біобезпека». Техніка здорово його налякала і він побіг до своєї хати.

На подвір’ї хазяйнували декілька чоловіків у білих захисних костюмах та жахливих дихальних масках на все обличчя. Коли вони побачили хлопчака на мить завмерли та потім продовжили свої справи. Петро прослизнув у будинок. Там у великій кімнаті, біля столу сиділа мати, а два чужинця у захисному споряджені стояли і щось їй пояснювали.

- До вас буде щоденно навідуватися наш черговий, - крізь об’ємний респіратор гундосив чоловік, - він відстежуватиме ваш стан та у разі чого надасть допомогу. Він же буде приносити вам продукти першої необхідності. Наш табір буде на сусідньому пагорбі, у разі гострої необхідності зателефонуєте у будь який час доби ми прийдемо на поміч…

Мати простягнула руку до Петра і він зараз же підбіг до неї та притисся до плеча.

- …На час карантину уникайте безпосереднього контакту з сусідами, та і взагалі не покидайте меж свого подвір’я.

Петро не розуміючи, що відбувається подивився на матір. Вона уважно слухала настанови і у відповідь на погляд сина, вона лише притисла його до себе.

- Для того щоб ми почали діяти вам необхідно підписати декілька документів.

Чоловік, що до цього стояв мовчки, дістав з великої кишені на животі, панельний комунікатор і простяг його жінці.

- Ось, будь ласка. Тут йдеться про обмеження, заходи безпеки, та компенсаційні виплати по закінченню карантинних заходів…

Він ще щось намагався пояснити та мати мовчки поставила свій підпис на електронному табло.

- Залиште нас, я хочу пояснити все синові.

Лише зараз Петро побачив, що очі матері заповнені сльозами. Чужинці мовчки вийшли з будинку. Мати зітхнула, витерла збігаючи по щокам краплини та звернулася до сина.

- Ти в мене вже дорослий, ото ж все повинен зрозуміти. Десь у місті захворіли люди, кажуть через те що скоштували свинини. Так ось, щоб люди більш не хворіли нам не треба тримати свиней.

Петро наморщив лоба та уважно слухав матір.

- Наших свиней заберуть на дослідження, а ми побудемо під наглядом фахівців.

- Свиней заберуть? Що всіх? – Нарешті оживився Петро.

- Всіх, всіх. Нам за них заплатять хороші гроші.

Петро пригадував як інколи, кілька разів на рік, до них приїжджали хвацькі заготівельники, які грузили відгодованих красенів на причепи та платили за них гарні кошти. І кожного разу після цього у Петра з’являлась якась обновка, а то й іграшка. Отож особливого страху в цьому він не бачив.

- Мамо, а чого ж ти плачеш? - Нам доведеться здати деякі аналізи, не можна буде ні з ким спілкуватися… - Витерши сльози промовила вона.

- А до школи? – Нетерпляче запитав хлопчак.

- Ні до школи, ні у крамницю, ні на риболовлю на протязі місяця ходити не можна буде. І взагалі, далі садка від хати не відходь. Зрозумів?

- А чого ж, звісно зрозумів…

У подвір’ї щось загуркотіло і Петро підбіг до вікна. Він побачив як вантажівка задки здає у двір. Люди в білому щось вигукували та махали руками. Потім вони витягли, одне за одним, усіх поросят, що були у хліві. Свині якось дивно себе поводили – вони лежали на боці кволо рухали ногами та іноді відкривали пащі, хапаючи повітря.

- Мамо, а можна мені глянути з близька. – Охоплений цікавістю, благав хлопчак.

- Біжи, та нікому не заважай, нікуди не влізь. – відповіла жінка та її чадо вже гайнуло на подвір’я.

Свиней приспали ін’єкціями. Їх повантажили на кузов, де вже був десяток інших свиней і вивезли з хутора до табору який стояв на горі. Потім на подвір’я зарулила автоцистерна, чоловіки в білому розмотали шланги і залили хлів смердючим розчином. Через пів години вистава закінчилася і на хуторі стало небувало тихо.

Дрімоту Петра перервала аварійна сигналізація. Блимання червоного світла на панелі і пронизливий синтетичний сигнал означали, що щось трапилось з свинею. Свинар через інформаційну панель викликав камеру спостереження. На екрані з’явилася картинка на якій чітко було видно як поросята б’ють одне одного. Система спостереження була настроєна таким чином, що виявляла тільки ті бійки, які становили загрозу життю свиней.

- Кляті гладіатори, вже щось не поділили. – бурчав Петро, клацаючи по екрану.

Рішення цієї проблеми було передбачено системою – у загін спускалася «іграшка» яка приваблювала увагу агресивних і просто цікавих тварин, тим самим давало шанс утекти слабшому. Так сталося і зараз. Тварини легко припинили бійку, надавши перевагу великій каучуковій кулі що була припнута цепом до перетинки під стелею.

- Ось і добре. – Посміхнувся Петро та почав, за звичкою перевіряти усі камери.

Візуальне стеження було зовсім не обов’язковим – сегмент був густо нашпигований датчиками та детекторами які реагували на будь яке порушення. Та Петро працював ще в ті часи, коли всіх цих «забавок» не було, а вийти зі строю вони можуть і зараз.

Усе було у порядку, Петро продовжив своє «чергування» на лежаку. Після карантину йому завжди почувався виснаженим, хоча наглядачі запевняли, що їх готують до довгострокової вахти. Зараз він був цілковито розслабленим і лежав закинувши руки за голову. Петро раптом відмітив те, що нога, яка хворобливо сіпалася, його більш не турбує.

- Ти ба як благословенний карантин цілюще подіяв на мого «окорока». – Посміхнувся він сам до себе та блаженно заплющив очі.

Петро знав, що він може байдикувати день, два, тиждень поспіль – бува таке, що все працює «як сонячна система», та рано чи пізно починається шквал проблем, які йому доведеться виконувати одному. Іноді доводиться і кувалдою вдарити, а інколи і пінцетом попрацювати. Одного разу зіпсувалася аварійна панель і він майже тиждень, не досипаючи та похапцем під’їдаючи, сам перевіряв роботу датчиків і стан свиней. Більш за все він боявся не відмови електроніки чи завалу гнойових шлюзів, з цим ще якось можна впоратися. Страшніше за все було пережити розгерметизацію сегмента. Одного разу це трапилось у нього на очах, під час випробування аварійних систем…

Свині, які вирощувались у Фаланзі, це був окремий біологічний вид який у довідниках зазначався як «pig industrial» тобто «свиня індустріальна». Вона була дуже далека від тих, «pig technological» (свиню технологічну), що передувала їм, і зовсім не була схожа на «pig home» (свиню домашню), ту що була загально відомим пращуром сучасних свиней. Свиня технологічна у екстремальних обставинах, могла деякий час плодитися у класичних умовах (на подвір’ї сільської господи), але рано чи пізно, через кілька поколінь, вони вироджувались і перетворювались на свиню домашню. Свині технологічні були дуже плодовиті і швидкостиглі, їх м’ясо було не жирним, але дуже білковим, вихід м’ясотуші складав майже дев’яносто відсотків. Та все виявилося не так просто.

«Глобальний глюк» - це було щось на кшталт довгоочікуваного кінця світу. Всі чатували вторгнення кровожерливих прибульців, зіткнення з астероїдом, енергетичної кризи, чи хоча б лютування смертоносного вірусу. Та ні. Виявилося, що людина сама собі здатна нанести достатньо шкоди. Людство поставило пастки з яких вирватись стало неможливим. З свинями це відбувалося приблизно так.

Громадська думка почала ставати на захист прав свиней. Якось свиней забезпечили розвагами (іграшками), щоб їх не терзала депресія передзабійного періоду. Потім свиноматкам «дозволили» рухатись, замість бути запертими у тісні клітки. Для зменшення страждань заборонили кастрацію та обрізання хвостів. Далі була висунута вимога вирощувати свиней без антибіотиків, та і взагалі без медикаментів, у тому числі і вакцин. Законодавчо обмежили застосування дезинфікуючих, використання води для миття та вміст у кормах білку – ці фактори погано впливали на екологію. Свиням конституційно забезпечили безболісну смерть під час забою. Ну і так далі.

Це все було добре, але… по-перше, свої права відстоювали не тільки свині, а і всі інші тварини (примати, наприклад, отримали право на громадянство, а кити та дельфіни були признані цивілізацією і дістали частини океану, де людина не мала права займатися промисловим риболовством); по-друге, дефіцит енергоносіїв та сировини все менше залишав місця для благочинності та милосердя; по-третє, не дивлячись на свою високу моральність та непохибну ідеологію людство продовжувало жадібно вимагати хліба і видовищ. При цьому видовища ставали все божевільнішими, а апетити все ненаситнішими, але ні хто не хотів їсти жорстке м’ясо, або смердючу кнурятину, ризикувати захворіти під час смакування соковитим стейком, або жити поряд з морем гноївки, а тим більше платити кошти за екологічно чисте їдло чи безпечну питну воду. Крім того люди самі помітно змінилися. Ті мікроорганізми, які тисячоліттями були супутниками людства, раптом перетворилися на грізну інфекцію, носіями якої стали домашні свині.

Свиней почали тримати додержуючись більшості вимог. Відмовитись від медикаментів стало можливим тільки при умові ізоляції тварин від навколишнього світу. З часом із свині технологічної вивели окрему расу бактеріально чистих тварин, які вже не могли вижити за межами стерильних боксів.

Скрізь солодку дрімоту Петро почув як його почав діставати голод – був час вечеряти. Хмарини за прозорою стелею вже поглинула нічна темрява, отож довелося увімкнути освітлення. Уся їжа зберігалася у холодильнику і вакуумній камері. Пайок був щедрий і повністю його «знищити» не вдавалося жодного разу. Була ще приємність у тому що можна було брати все, що заманеться, створюючи кожного разу особливе меню. Було одне виключення – у меню була відсутня свинина. Це був запобіжний засіб для того щоб випадково не занести на сегмент інфекцію.

Сьогодні Петру забажалося гречаної каші з ніжною рибиною на хлібній тарілці, та кількома листами капусти. Подумавши, він прихопив ще соковите, червонобоке яблуко. Після карантинного посту їжа була смачна і дуже ситна.

Це було не завжди так. Коли Фаланга тільки починала працювати годували переважно концентратами та консервами, - у ті часи ще не було стерильних садів та городини. Та з часом пайок ставав кращім. Петро знав деяких роботяг які заступали на вахту за ради якісної їжі і якісної води. В звичайному житті це була небувала розкіш.

У самий розпал трапези спрацювало попередження.

- Якого вірусу вони не вляжуться! – Обурився Петро подивившись на червоне блимання екрану.

Викид іграшок цього разу не спрацював – тварини продовжували бити одне одного за місце біля годівниці. Петро стрибнув у скафандр і побіг до гарячої точки.

Коли він дістався до місця «дуелі» на рилах «бійців» вже блищала кров. Свинар дістав з під стелі довгий шланг з пістолетом на кінці, і почав пускати хмари пари на метушливих поросят, від якого вони розбігались по загону. У якійсь державній декларації «про захист прав свиней» було означено те що «людина не має права спричиняти свиням біль під час вирощування». Тому для розгону «порушників» застосовувався звичайний, тепленький водяний пар. Та деяких тварин це дійство забавляло – вони з прискоком пробігали крізь густий туман і наче шматували його своїми тупенькими рильцями.

- Ти бачиш, забавку знайшли. – Всміхнувся Петро і навмисно вдарив струменем у підлогу.

Кілька рябих поросят накинулись на хмару, аж вихрюкували від задоволення. В захваті вони навіть вдарялись у ноги Петра, терлись об них, хватали за оболонку скафандра. Поросятам явно сподобалось це дійство, та і Петру теж. Свинар так захопився, що забув і про час, і про залишену їжу. Але час на будь яку операцію було чітко регламентовано і у разі чого спрацьовувала б попереджувальна сигналізація. Петро підкорившись, попетляв до шлюзу.

Поки він «забавлявся» з поросятами їжа застигла, а апетит вщух, але Петро сумлінно доїв свою порцію. Дожувати яблуко не дав черговий сигнал панелі. Блимаючий жовтий і синій кольори традиційно сповіщали про неполадки на системі кормо постачання. «Ну, все, почалося – думав Петро пакуючись у скафандр, - щось цього разу зарано почало лихоманити». Кожен сегмент Фаланги після проходження циклу ремонтували, налагоджували, іноді модифікували, тому, зазвичай, неполадки починали турбувати не з першого тижня. Але Петро знав і те, що за працею і біготнею час спливає непомітно.

Наступного дня оператор вийшов на зв’язок. Кілька чергових фраз і все, - знову тиша і свині. Вахтовим дозволялося і розмовляти з рідними, і порпатися у всесвітній мережі і ще деякі вільності. Але що б не робив свинар він повинен був бути готовим що миті вирушити на усунення аварійної ситуації.

За багаторічну практику несення вахти на фаланзі йому вже все набридло. Родини трьох дружин були чужими, а деяких дітей, яких до речі було дуже багато, він не знав. Справа у тому що чисті умови праці, заборона вживання алкоголю, тютюну, цукру, і легальних наркотиків при несені вахти, непогана спадковість (він був зачатий донорським сім’ям), як наслідок високе IQ і міцне здоров’я робили з Петра ідеального донора сперми. Але були діти і від законних дружин.

Друзів, як таких, у Петра не було - «на свободі» він за звичкою продовжував жити самітником. Отож вільний час при несені вахти він проводив за грою у шахи з комп’ютером: його забавляло як довго розмірковує електронний гравець коли Петро робив якусь дурницю. Передивлявся старі кінострічки, сюжет яких був відомий і створював ефект зустрічі зі старими знайомими. Іноді він читав енциклопедії, вишукуючи цікаву інформацію про загально відомі речі. Колись пробував стати своїм у якомусь соціальному колі всесвітньої мережі, та йому здалося, що його всі обманюють чи глузують.

Цього вечора він увімкнув якусь стару поліцейську гуцалку. Сюжет поглинув Петра – два гарні хлопця стояли над вибухівкою, не могли вирішити як її знешкодити, напевно чекали поки таймер покаже останню секунду до вибуху. Та у самий вирішальний момент раптом спрацювала червона сигналізація сегмента. Знову почалась бійка серед свиней, у тому ж відсіку, що і попередні рази. Він уважно подивився на штурхання тварин зафіксовані відеокамерою і дав системі команду застосувати іграшки.

Таке вже було, і неодноразово. Свині індустріальні, були виведені для того щоб рости і давати гарну м’ясну тушу. Та у наслідок селекції по продуктивному признаку ці свині практично втратили здатність пристосовуватись до зовнішнього середовища і виробляти імунітет до будь якого патогенного фактору. Ця раса свиней вже не могла вижити у звичайних, природних умовах. Але багато чого вони унаслідували від своїх пращурів. Ось наприклад, свиноматка перед пологами все одно турбувалася про гніздо, у якому вона повинна народжувати. Ще вони зберегли так званні рангові відносини у гурті – у них були домінуючи особини і були ті що підкорювались. Та ватажки повинні були весь час відстоювати свій статус. Отож і виникали чесні дуелі або стихійні «хто-кого». Звісно, що синці від поштовхів потужним рилом і подряпини від зубів погано впливали на якість м’яса, тому з цим «нещадно» боролася система сповіщення та відволікаючі іграшки.

- От, свинячу маму! – вигукнув Петро стиснувши кулаки, коли побачив, що іграшки знову не спрацювали, ватага свиней зневажливо товкалася не звертаючи увагу на масивні цяцьки.

Петро поспіхом запакувався у скафандр. В сегменті діяла система регульовано природного освітлення – сонячне світло вдень безперешкодно, через тоноване скло стелі, у дозованій кількості потрапляло до свиней, а в ночі накопичувальні елементи віддавали тьмяне випромінювання для чергового освітлювання. Воно не було яскравим, але достатнім для того щоб спокійно і швидко дійти куди потрібно. Більшість свиней у цей час спали покотом, тому свинарю доводилося переступати через спочиваючих поросят.

Коли він дійшов до міста бійки відразу ж вихопив паровий пістолет та направив у натовп свиней. Як тільки на свиней вилетіла сива хмара пари поросята забувши про бійку жваво почали бігати навколо неї, голосно хрюкати та радісно вибрикувати на різні лади.

- Чого радієте, балики? – Промовив Петро, не розуміючи у чому справа. Він ще декілька разів натиснув на пістолет підігруючи поросятам. Свині наче збожеволіли, пірнаючи у парові хмари радісно трусили головами хлопаючи великими вухами. Петро торкався їх спин, вух, кручених хвостиків.

- Цікава іграшка еге ж? – Посміхався він пускаючи чергову хмаринку з пари. А поросята бігали, аж падали від задоволення.

Петро так загулявся з жвавими тваринами, що забув про обмеження перебування у технологічній зоні, система ввічливо нагадала блиманням зеленого вогника у шоломі скафандра.

- Вибачте хлопці, але мені пора. – Петро аж зітхнув, ставлячи паровий пістолет у гніздо. – Як будете сумувати на мене не надійтеся, придумайте щось самі. Добре?

Та поросята саме були на піку ейфорії і продовжували весело стрибати одне на одного та грайливо штурхатися боками.

Наступного дня сталася неприємність. Система сповістила про хворе порося. Взагалі в умовах оптимальних умов утримання це було дуже рідке і незбагнене явище. На борту сегмента навіть не було ліків – хіба що у індивідуальній аптечці для свинарів. Ото ж і лікування таких тварин не проводилося.

Порося, що відмовилося вживати корми відслідковувала спеціальна система. Кілька годин порося знаходилось у загальному загоні. Потім система його маркувала і свинар доправляв хворого у ізолятор, проводилося сканування, робилося передбачення, фактично вирішувалась його подальша судьба. Незалежно від прогнозу, порося більш ніколи не потрапляло до рідного гурту. Воно присиплялось і витурювалось з сегменту: легше було пожертвувати однією твариною чим ставити під сумнів усю технологію. Тим більше, що м’ясо тварин, які мали зміни у внутрішніх органах, все одно не допускалися до вживання у їжу.

Петро, коли транспортував хворе порося упізнав у ньому одного з вчорашніх бешкетників. Поросяті стрімко ставало гірше, коли свинар грузив його у транспортну люльку, воно ще виказувало супротив, а коли вивантажувалося у ізолятор обм’якло і важко дихало. Петро потайки співчутливо погладив його по череву. Вже через кілька хвилин замиготів білий спалах, що сповіщав про смерть хворого. Свинар відчувши, як по тілу прокотилася хвиля холоду, кинувся до екрану комунікатора. Інформація підтвердилась. Це була надзвичайна ситуація.

- Знову ця тяганина розпочнеться. – Подумав Петро, неквапливо натягаючи на себе скафандр.

Свинар поклав бездиханне порося у контейнер. Перед тим як закривати кришку на хвилину затримав погляд на трупові. Дивно було бачити таку енергійну тварину холодною і нерухомою. Під час зупинки на черговій точці його заберуть на експертизу. Практично свинаря ніхто ні в чому не звинувачував та зазвичай таке довго пригадують.

Коли Петро повернувся у житловий кубрик до нього звернувся оператор.

- Доброго дня, Пане Петре, - прозвучав жіночій голос, - дослідження та встановлення причин падежу будуть готові вже через кілька годин.

- Що мені з того, - граючи у байдужість промовив Петро здвигаючи плечима, - його все одно не воскресити.

- Вам необхідно буде уважніше спостерігати за системами. Перевірте датчики у секторі де сталося вибуття, у ручному режимі. Можливо якась некоректна робота…

- Зрозумів, буде виконано. За багато років роботи він наслухався достатньо настанов і знав наперед, що і коли йому рекомендуватимуть.

Перевіркою вдалося встановити бездоганну роботу датчиків мікроклімату і забрудненості. Поки Петро крутився у відсіку тестуючи систему його оточили поросята. Вони як і раніш терлися об ноги, штурхали його писками, навіть надокучливо намагалися вгризнути. Та він терпів, і старанно виконував свою роботу. Раптом свині підняли галас і розпочали штурханину. Система спробувала заспокоїти їх іграшками та це знов не спрацювало.

- От малі покидьки, - вигукнув Петро знімаючи паровий пістолет з стелі, - це точно не випадково.

Густий пар знов відволік від бійки, надихнув поросят на біганину, та цього разу Петро обмежився двома, трьома «пострілами» і пішов геть з промислового сектору.

Минуло більше місяця вахти. Петро не маючи змоги, та і потреби, відвідати перукарню заріс сивою борідкою, його «їжачок» перетворився на лагідного чубчика. На жаль нагадала про себе нога, знов почала хворобливо нити, чим значно сковувала рухи. Рожеву робу замінили на більш традиційну синю, але чомусь на два розміри більше. Свині подвоїли свою вагу. Час від часу вони дивним чином імітували жорстоку бійку і не припиняли її до тих пір поки свинар не напускав, такого чудового з точки зору грайливих свиней, пару. Для Петра був незаперечний факт – свині навчилися дурити систему, для того щоб погратися з парою.

Кілька останніх днів були доволі спокійними, без аварій та надзвичайних випадків, хоча було досить багато мілких ремонтів та пустої біганини. Петра вже вернуло від безперервних шахових турнірів, цікавих енциклопедичних фактів, і запашної кави. Єдиною розвагою була прогулянки у промисловому секторі. Свині вже значно підросли. Стали масивними і мало повороткими, але свого наглядача вони завжди зустрічали з цікавістю.

Кожна вахта була зі своєю легендою. Одного разу, наприклад, поряд з сегментом ударила блискавка і система годівлі почала працювати за якоюсь незбагненною схемою, хоча тестування нічого не виявляло. Пізніше у лабораторії встановили, що виною цьому була неякісна наносхема, яка проявила себе під час імпульсного замкнення. Іншого разу свині занадто швидко почали набирати вагу і до завершення циклу перевищили стандарт забійного обладнання, виникли проблеми при забої цих велетнів на стандартизованому під певну вагу. Легендою цієї вахти була зацікавленість поросят парою, яку використовували для припинення бійок. Свині навчилися так вдало імітувати бійки і ігнорувати заспокійливі іграшки, що Петро майже кожного дня приходив побавити їх.

Але однієї дощової ночі, коли Петро майже обставив у шахи електронного Ейнштейна, система підняла тривогу – виявлено хворе порося. Поки свинар вдягнувся у скафандр і дійшов до «пацієнта» пронизливі білі проблиски сповістили про загибель тварини.

- Що за глюки!? – Вигукнув Петро заглядаючи у ще вологі очі трупа.

Продираючись через натовп сполоханих поросят свинар, штовхав платформу з загиблим.

- Це щось неймовірне – двоє за одну вахту. Такого при новій системі, ще не було! – Обурювався Петро пакуючи труп у контейнер.

- Оператор, лялечка, прокинься, у нас зальот. – Відчайдушно кричав Петро у комунікатор. Оператори заступали на вахту так само як і свинарі тому цілодобово повинні бути на поготові.

- Я вже зрозуміла, – бурмотіла вона, напевно ще не прокинувшись, - готуйте до відправки на дослідження, до отримання результатів…

- Знаю, не маленький, вже все підготував.

На черговій точці контейнер доправили у лабораторію.

Петро втратив спокій. Він передивився всі системи життєзабезпечення сегменту. Годинами, через камери спостереження видивлявся проблемних тварин, не знайшовши будь-яких зачіпок він панікував ще більше.

Врешті свинар заспокоївся. Ні яких інструкцій порушено не було. Мікроклімат, годівля видалення гноївки – все було у нормі, отож скоріше за все причини загибелі за межами сегменту, отож він і встановити їх не зможе. Розуміння цього прийшло до Петра у ту мить коли він стояв біля великого панорамного вікна. Втомлені від електронного світіння комунікатора, очі були запалені і сльозилися. Тільки зараз він з облегшенням зітхнув.

Кільце фаланги розташовувалося таким чином, що у внутрішній його частині були розташовані ферментативні гноєсховища, очисні споруди та біо-газо-накопичувальні установки. З зовнішнього боку було кілька точок з обладнаними кормокухнями та водоочисними спорудами. В проміжках між точками густо, у декілька рядів росли вічнозелені кущі та дерева, які були живим фільтром тих викидів, що створювались від мешканців фаланги. Петро любив дивитися на ці непроглядні хащі, що повільно змінювалися від руху Фаланги, які зазвичай були рудими від пилу та органічного газу. Зараз йшов густий мокрий сніг, який танув на гілках і небувало освіжав усі кольори. Петро взагалі любив і сніг, і дощ саме за те, що він змивав бруд, робив все набагато кращім. Саме зараз він з тугою раптом пригадав своїх дружин і дітей.

Після того як ввели карантин на їхньому хуторі, мати дозволила Петру кілька речей які до цього обмежувала. Наприклад, дозволила гратися у комп’ютерні гуцалки на старенькому ноутбуці, або годинами дивитися недолугі мульти. Та це за кілька днів набридло і він почав сумувати за риболовлею.

Мати тим часом практично весь час проводила у мережі. Вона щось шукала, говорила по відеозв’язку з подругами і замовкала, що разу коли з’являвся Петрусь. Ще одна дивовижа спостерігалася у поведінці матері.

За умовами карантину не можна було використовувати їжу власного приготування, тому тричі на день хлопці з табору «біозахисту» у захисних костюмах приносили у кожен двір пайку їжі. Їжа була різноманітною і небувало смачною. Матері було дуже складно призвичаїтися до цього тому, що усе життя вона готувала сама, а Петру подобалася делікатесна червона риба, екзотичні солодкі фруктові салати та горішки у сахарній глазурі. Мати завжди була привітна до службовців, але вони рідко затримувались на подвір’ї. Та був один «вояка», Михайло, який довше інших «гостював» у них на подвір’ї. Спочатку вони просто шуткували з Галиною (так звали мати Петра), потім почали розмовляти. Петро сидів поряд і уважно слухав їхні розмови, та вони були для нього незрозумілими і нудними, до того ж голос і обличчя Михайла, спотворені захисною маскою, були лячними і він йшов по іншим справам. Коли ж Михайло йшов, Галина довго ще стояла, проводжаючі його поглядом.

Після чергового медогляду мешканців хутору карантин було знято і Михайло, вже без захисного приладдя, прийшов до них у двір з великим букетом яскравих квітів і великим пакунком. Галина вибігла до нього на зустріч і затисла у обіймах наче після довгої розлуки, Петро аж розгубився побачивши це. Та Михайло майже відштовхнув жінку і простяг пакунок спантеличеному Петру. Такого дивовижного велосипеду він не міг навіть вигадати, зразу ж осідлав його і полетів по дорозі залишивши закоханих на одинці.

Після карантинних заходів хутір опустів, - хуторяни, один за другим, покидали свої помешкання з’їжджаючи у більш безпечні місця. Не стали виключенням Петро та його мати, тим більше що дядько Михайло наполегливо запросив їх до себе, у місто. Спочатку Петрові все дуже сподобалося: просторий балкон на десятому поверсі (під самим небом), магазини з усім на світі, небачені до цього механізми та транспорт. Михайло і мати були доволі уважними до хлопця отож розваг Петру теж не бракувало. Але з часом все змінилося. Мати влаштувалася на роботу, службовцем, отчим теж був зайнятий, пропадав у командировках. Навіть у просторій квартирі Петру було тісно, а натовп на вулицях гнітив його. Він безнадійно сумував за річкою, за скелястими берегами, за риболовлею.

Щоб хоч якось приглушити смуток Петро обладнав акваріум. Одного разу у зоомагазині він побачив рибок дуже схожих на тих, що мешкали у його річці. Отримавши від матері кошти він придбав цих сріблястих красенів, та коли прямував додому з ним сталася халепа.

Вже майже біля будинку його перестріли три хлопця. Почали вони ніби то з звичайних питань «як звати?», «де живеш?», «звідки приїхав?». Говорили тихо, спокійно та через те, що вони оточили Петра тісним кільцем, йому було не по собі. «А що це у тебе за пазухою?», «а навіщо?», «а чи коштовні ці рибки?», «чи не залишились гроші?». Петро спробував вирватись з тісного кільця, та його нахабно притримали та заштовхали до під’їзду. Один, той що говорив більш за всіх, дуже чемно попрохав роздивитися рибок, буцім то він ніколи таких не бачив. Через хвилину з’ясувалося, що «шкода таку красу тримати у неволі, треба випустити їх на волю», у руках хулігана блиснуло лезо ножа, яке одним помахом розкроїло дно пакету і дорогоцінні рибки безпомічно впали на підлогу, агонально билися у жалюгідній калюжці води. Петро навіть не міг поворухнутися від жаху, сорому та втрати. Дебошири зловісно розсміялися, і цинічно заявили, «ти селюк, тебе треба навчати та навчати, але за кожен урок треба платити, за цей вже винен…» ну і так далі.

Петро потрапив до дому майже непритомний. Він не міг плакати і не знав, що робити, як далі жити. На щастя першим до дому прийшов отчим.

Михайло виріс на вулицях міста і знав усі тонкощі та неписані правила пацанячих вуличних розбірок. Усього кілька слів було досить щоб все зрозуміти. Вже через годину Михайло знайшов трьох образників. Звісно бити їх він не став, але залякав до такого ступеню, що ті, в присутності Петра, задами витерли підлогу під’їзду у тому місці де загинули рибки і зареклися захищати слабких, допомагати бідним… ну і так далі. Михайло купив нових рибок, які майже не відрізнялися від попередніх, де що роз’яснив з «джентльменського кодексу» городянина і домовився з Петром не розповідати матері про їхні чоловічі справи…

Дивно, але Петро не страждав відпрацьовуючи вахту на Фаланзі. У той час коли його співвітчизники штовхалися по тісним вуличкам, що денно виборюючи право на місце у черзі за ранковою кавою чи за склянкою кришталевої води з канапкою, Петро мав це без будь яких зусиль. Доводилось, звісно і працювати. Чим ближче було до фінальної точки, тим більше траплялось відмов та поломок у механізмів обслуговування сегменту. Все частіше Петру доводилось вдягати вже пошарпаний скафандр і вирушати у промислову зону де огрядні свині були настільки ледачі, що не виказували цікавості до своєї обслуги, навіть не вступали дорогу. Петру внутрішні інструкції не дозволяли штовхати чи, (не дай Боже!), бити свиней, тому він, як гімнаст-медаліст, стрибав через неповоротких тварин.

Свині все рідше влаштовували показові турніри, - їх цікавість зосереджувалась на годівниці. Системою було передбачено використовувати ті ж пресловуті рухомі іграшки, для того щоб стимулювати до дій тварин, та вони слабо діяли. «Пожерти та поспати» – це був незмінний графік життя свиней у останній чверті відгодівлі. Та «винахідники», що навчилися оригінально розважатися, не відмовляли у веселощах. Штовхаючись перед камерами вони викликали свого наглядача і отримували задоволення від густого струменю і чудових хмаринок, Петро ж охоче йшов на поступки тваринам і вдаряв у натовп густим струменем сивого пару.

Після того як, знов цілком несподівано, майже не хворіючи, загинуло третє порося, Петро почав почуватися зовсім кепсько. Його терзало безсоння, ввижалися бездиханні тіла під час обходу, марилися тотальні відмови систем життєзабезпечення. До нього на зв’язок навіть вийшов справжній лікар, що курирував Фалангу, але крім слабеньких заспокійливих, нічого не рекомендував.

- Вахтовий Петро, відгукніться! – волала через комунікатор операторша саме у ту мить коли втома звалила Петра у хворобливий сон.

- Я на зв’язку, що трапилося? – Свинар підхопився з ліжка, але очі відкрити не зміг.

- Надійшли результати чергової експертизи…

- Ну, що там, кажи. – Петро підійшов з заплющеними очима до панелі комунікатора.

- Я вже кинула інфу на вашу сторінку, можете ознайомитися, після чого обов’язково внесете пропозиції у загальну базу. Все, кінець зв’язку.

Петро нарешті продер очі та канал зв’язку вже був закритий.

- Щоб тобі контент увірвався! – Пробурмотів чоловік та знову впав на ліжко. Але заснути йому вже не вдалося. До нього потихеньку дійшло що, можливо, прийшов кінець його стражданням, а може й навпаки вони тільки розпочалися.

Остаточно прийшовши до тями Петро поплентався до комунікатора. Звичним рухом відкрив свою інформаційну сторінку спробував читати звіт, але літери плили перед очима і він був змушений увімкнути аудіо версію звіту.

Напевно усі бюрократичні документи створені для того щоб перетворити будь яку цікаву подію на небувалу нудьгу. Поки синтетичний голос вичитував загальні відомості Петро вмився крижаною водою, неквапливо заварив каву і підійшов з паруючою філіжанкою до вікна. «…під час дослідження шкіряного покриву –лунало з гучномовців, - було виявлено забруднення фекальними масами, що за складом відповідали природному для мешканців сегмента…».

- Яке цікаве спостереження. – Гірко всміхнувшись, зауважив Петро і вдихнув теплого аромату. Він дивився на хвойні дерева, що ледве помітно рухалися. На зовні була зимова погода, сніг після відлиги взявся ожеледдю, і навіть у цей сірий день блистів як скло.

-…під час розтину було виявлено зміни у органах грудної та черевної порожнині. А саме…

- Переходила б відразу до важливого. – Петро зробив ковток кави.

Хвилин п’ять комунікатор барвисто розповідав про всі можливі порушення, що кинулися у очі при експертизі. Та у кінці, підводячи підсумок, пролунало зовсім куценький висновок – «Загибель даної відгодівельної свині не могли викликати невиконання посадових інструкцій вахтовим, порушення внутрішнього порядку чи порушення технологічних норм, навмисних чи випадкових дій обслуговуючого персоналу…».

Петру, після бюрократичного навіювання зробилося спокійніше, але відчуття втрати темною тінню бродило у його свідомості, він раптом зрозумів, що кожна свиня, без виключення, може благополучно здохнути, так і не потрапивши до фінальної точки. Випадковості бувають тут дуже рідко.

Петро допив каву. Спати вже йому не хотілося та і час був робити обхід. За звичкою він вскочив у скафандр і зробив крок до натовпу свиней індустріальних.

Свині Фаланги не були абсолютно стерильними – їх травні канали заселяли дуже бажані молочно кислі бактерії, яких виводили разом з свинями. Але ця, культурна бактерія, як і свині, зразу ж гинула, не витримувала конкуренції з патогенкою, попадаючи за межі сегменту. На благополуччя поголів’я працювала ціла армія фахівців. Для того щоб уникнути будь яких втрат спеціалісти сортують яйцеклітини, просіюють сперматозоїди, запліднюють у пробірці, аналізують генетичний код майбутнього порося. Все своє щасливе життя свині проживають у сегментах, де крім відмінного годування і оптимального водопою підтримується тиск повітря вище, ніж у звичайних умовах, з метою досягти максимального перетравлення кормів. Не дивно, що м’ясо з цих тварин було на стільки ніжне і безпечне, що його можна вживати без будь якої обробки. Та зовні це були ті самі капловухі, кругленькі кабанчики з рожевими рильцями та маленькими оченятами, майже такі ж, яких малювали у книжках для малечі.

Петро просувався по промисловій зоні сегменту дуже повільно. Він обережно обходив великих тварин які лінувалися навіть повести вухом. Деякі одинаки порпалися у годівниці, кілька нехотя мусолили рухому іграшку. «Цікаво, чи здохне ще якась?… яка саме?» - блиснула у Петра в голові думка, якої він відразу ж злякався. «Досить вже з мене цих безглуздих смертей, - подумав він зупинившись і роззираючись навкруги, – хай краще прямують у свій свинячій рай не поспішаючи, все одно не запізняться».

Все було у цілковитому порядку і Петро «відсвяткував» це ще однією філіжанкою кави, яка йому вже приїлася. До закінчення циклу залишалося всього кілька днів, це нагадувало новий рік, чи останній дзвоник у школі. Цікаво, що бувалому свинарю зовсім не було шкода поросят: він знав, що вони прожили одну з най щасливіших життів серед усіх живих істот. Вони не голодували, не ховалися від хижаків, не знали ні холоду ні спеки. Генетично позбавлені хвороб і бережно захищенні від старіння і передсмертних мук, свині Фаланги, до всього іншого, мали у себе на побігеньках, у прислузі, людину. Вони навіть і не підозрюють яку ціну доведеться заплатити за ці раювання.

Останню добу свиней не годували, взагалі вони вже і не бажали їсти. Та коли на фінальній точці розсовувалась бокова стіна і звідти лунали вереск і плямкання других свиней, звісно у запису, це примушувало підвестись і йти у бік криків. Підлога сегменту трохи нахилялась, щоб вказати остаточно вірний шлях руху. Зовсім ледачих і байдужих зрушувала з місця «стіна», точніше частина стіни, яка повільно витискала ледацюг з сегменту. За кілька годин усі тварини покидали своє помешкання, відправившись у останню путь. Там, за шлюзом, їх чекали лагідні обійми снодійного газу, після яких їх душі опинялися у свинячому раю, напевно дуже схожому на Фалангу.

Петро ще кілька днів доводив до ладу вузли та деталі різних систем життєзабезпечення, готуючи сегмент до чергового циклу. Після закінчення ремонтних робіт він запускав автоматичну дезинфекцію, що проводилася текучою парою та струменем повітря. Залишки навозу, відпрацьований матеріал та і сам Петро, у потертому скафандрі, покидали вже прибраний сегмент у один момент. Вже через кілька днів сюди потрапить нова група індустріальних поросят. Це може і виглядає принизливо, опинитися по коліна у гноївці, та для Петра це було звично – у його облаштунках все одно не відчувається ні сморід, ні холод.

Був звичайний зимовий день, сонця за суцільною хмаровою завісою не видно, морозно ще й сніг пролітає. Петро неспішно підійшов до шлюзу, озирнувся на порожній, виблискуючий чистотою, сегмент, з полегшенням зітхнув і підніс зап'ясток до сенсора. Завіса шлюзу подалася та впустила, прийнявши свинаря за свого.

Зазвичай, після того як свинар здавав скафандр, приймав душ, переодягався у громадянське, він без будь яких перешкод прямував до дому. Та не цього разу. Охоронець чемно затримав Петра вже на самому виході.

- Вибачте, вас чекає управляючий. – Охоронець вказав долонею напрямок по темному коридору.

- З якого дива? – Вихопилось у Петра, але він не замислюючись повернув у вказаному напрямку.

«Це напевно через тих жмурів, - думав він прямуючи темним проходом, - можна було здогадатися, що це мені так не минеться». Петро підійшов до дверей які вихвачувало із мороку чергове освітлення. «З іншого боку, експертиза моєї вини не встановила, отож нема через що перейматися». Петро пригладив ще вологу після душу борідку і взявся за ручку дверей. «А може нагороджувати будуть?» - подумки він запитав сам себе і посміхнувшись зайшов до просторого кабінету.

Після темного коридору природне освітлення кабінету було нестерпно сліпучим. Петро зупинився і зажмурився.

- Ну що ж ви стали, проходьте, сідайте.

Петро протер очі, але пелена ще деякий час заважала йому дивитися. Він сів на розкішне офісне крісло, яке лише приємно «дихнуло» під втомленим тілом Петра.

Навпроти, по іншу сторону овального столу, який до речі був велетенським комунікатором, сидів доволі молодий чоловік у строгому бізнес-костюмі.

- Чесно кажучи, хотів би частіше спілкуватися з вахтовими. Та знаєте нема часу… Вам кави, чаю, склянку води? – Широко посміхнувшись запропонував управляючий, граючись каблучкою, що блищала кристалом завбільшки з горошину.

Петро був спантеличений такою увагою.

- Я вас пригощу кавою з медом, справжнім медом і лимоном. Спробуйте вам сподобається.

У Петра залоскотало у грудях. Чемність управляючого була занадто запобігливою.

- Не люблю солодкого. – заперечив Петро і пояснівши поглядом роздивлявся управляючого, що старанно готував каву. Розкішна шевелюра, бездоганно голене обличчя, по спортивному струнка спина, легкі, невимушені рухи.

- А ви спробуйте, вам сподобається. До того ж лимончик…ось пригощайтесь.

Вже за мить перед Петром солодким ароматом дихала філіжанка кави, а соковита долька лимона навіть викликала слинотечу.

Петро неспішно ложечкою провів по фарфоровому дну розчиняючи мед.

- Як вахта? Втомилися? – запитав управляючий, вмостившись на своє крісло.

- Так, є трохи. – Петро зосереджено вовтузився ложкою у філіжанці.

- Як вам нові розподільники? Гарно ходять?

- Так, цього разу жодного збою не було.

Петро відчув, що «дуже лагідно стелять», нервово сьорбнув кави, - черговий раз впевнився, що солодке не для нього. Потягнувся за лимоном. Лимон з солодкою кавою теж не сподобалися Петру. «Треба було загадувати склянку води» подумав він стиснувши зуби.

- Ну як на смак? Подобається?

Петро не хотів виказувати свої справжні почуття і вирішив прискорити розмову.

- Піде. Чим я можу бути корисним за таке пригощання? – Прозвучало це по чоловічому прямо.

- Так звичайно, є одна тема яку треба обсудити. Але знаєте, іноді хочеться просто потеревенити, на рівних так би мовити.

Петро зітхнув – «Почалось».

Давайте забудемо про посади: про те що ви роботяга, а я ваш шеф. Я хотів би поспілкуватися на рівних, можливо навіть подискутувати, з цікавим співбесідником.

Напевно управляючий розраховував на те, що Петро жваво підтримає пропозицію свого шефа, та той лише гидливо жував лимон, намагаючись позбутися солодкого присмаку меду.

- Корпорація не завжди була такою могутньою, - розпочав проповідь управляючий, розкачуючись у кріслі, - більше того скажу - корпорація була не завжди. У не такі вже давні часи, коли в світові панували двигуни внутрішнього згоряння та не вщухали сировинні війни, дід нашого господаря, що вже тоді мав гарний бізнес на свинарстві, закупив, практично за безцінь, старий виснажений кар'єр. Він взагалі був диваком! Якось хтось його навчив, що антикваріат та художні витвори – це найнадійніше вкладання коштів, крім того з роками ці збереження мали тільки підійматися в ціні. Взагалі то воно так і було. Батько господаря дивним чином відчув щось неладне і позбувся усього художнього мотлоху ще до глобального глюку. Всі отримані кошти він вклав у створення корпорації, у якій свинарство займало мізерну долю. Кажуть, що для того щоб створити першу фалангу йому вистачило десяток сіреньких полотен.

- Це правда, - підтримав бесіду Петро, - він мені особисто не раз хвалькувато це розповідав. Але ж перша фаланга була створена не ним…

- Ну то й що, що не ним, - перервав заперечення управляючий, - за те лише нашій корпорації вдалося довести систему Фаланги до рівня мистецтва.

Управляючий затримався на хвилинку, і зібравшись думками продовжив.

- Крім розореного родовища, він придбав ще прилеглі землі, які були виснажені віковими оранками. Першим кроком до реального успіху було створення системи кормо виробництва, при якому використовувались не традиційний ячмінь та кукурудза, а навпіл дика, багаторічна бобова трава. Вона не потребувала щорічної оранки та посівної, а врожай давала двічі на рік. Потім з’явились багаторічні злаки, які теж колосилися двічі на рік. Селекційні роботи не припиняються й досі. Другим кроком - була інженерна революція. Саме тоді, наприклад, відмовилися від транспортування свиней та кормів, було запущено рух по колу, який не припиняється до цього дня. Як що ви думаєте, що третій крок це створення свиней індустріальних, ви помиляєтесь. Свині були завжди. Вони лише невеличка частина громіздкого механізму. Третій крок - це війна ідеологій. Пригадуєте як парламент підтримав цей принизливий вегетаріанський закон, що межував з зоофілією - «тварина не повинна боятися», «тварина не повинна страждати», це у той час коли 80% людей і бояться, і страждають. Людство саме відмовилося вживати у їжу тварин, що зазнали страждань за життя. Ми цим вдало скористалися.

Управляючій навіть почервонів від пристрасті. Петро ж все більше напружувався, не розуміючи до чого клонить «ректор».

- Колись свині народжувались і жили у умовах тотальної війни. Але воювали вони не з лютими хижаками, а з умовами існування. При народжені вони могли замерзнути, при бійці за материнське молоко серйозно травмуватися. Токсичні корми, хвороботворні мікроорганізми, підступні паразити, кисневе голодування, переохолодження, навіть недолугі свинарі – це все вороги з якими на протязі життя доводилося зустрічатися свиням. Але ж вони заслуговують на більше.

Управляючий встав і підійшов до великого вікна через яке було добре видно граціозний згин фаланги. На якусь мить він, як би продумуючи наступні слова застиг, та Петру здалося, що це лише театральний прийом.

- Ми відмовились від цього. Свиням згодовують лише найкращі, очищені і стерилізовані корми, дихають вони не просто очищеним повітрям, а ще й збагаченим озоном та вологою. Вода, яку вони вживають, заряджена іонами срібла та закодована позитивною енергією. Конструкція сегменту надійно захищає їх від температурних коливань. Навіть генетичний код свиней під час зачаття підбирається так, що виключає будь які проблеми з здоров’ям…

Петро нарешті прожував та ковтнув лимонну цедру, спокійно відкинувся на спинку крісла, склавши руки на грудях. Він уважно роздивлявся свого проповідника, намагаючись вгадати, яке питання буде поставлене першим. Він замітив, що єдиний ґудзик безнадійно тілімпається на жакеті, комірець сорочки перекошено, а брюки у зморшках.

- Отож зроблено дуже багато, але не все.

Управляючий прямо подивився у очі Петру. Погляд був претензійний.

- Цікаво, під час чергування, вам не приходило на думку щось змінити у системі Фаланги?

- Чому ж, звісно такі думки були, – радо прийняв виклик Петро, - але це скоріше пропозиція по спрощенню, а не по вдосконаленню. Ось робочий скафандр, наприклад, занадто громіздкий, іноді обмежує рухи. І взагалі навіщо він? Ми ж після карантину теж стерильні.

- Ні – ні, треба виключити будь яку ймовірність заносу інфекції, не треба економити на заходах безпеки.

Управляючий аж підняв до гори руки. Та через мить він знов сів у своє крісло.

- Я вам відкрию таємницю, про яку ви напевно й самі здогадуєтесь. Тиск, що створюється в середині сегменту для кращого травлення та засвоєння речовин, доволі високий, свині при ньому почувають себе пречудово, а ось люди кепсько. Тому без міцного скафандра, ну ні як не обійтися.

Петро усміхнувшись, погодився з аргументом управляючого.

- Може ще щось?

- Можна встановити кібер-фантоми у образі свиней для боротьби з передзабійною депресією...

- А це вже цікаво, а то наші опудала наче з кам’яного віку втекли. Якось займусь цим питанням. – Аж плеснув у долоні господар кабінету.

Петро зніяковів від несподіваного визнання його пропозиції. Та вираз обличчя управляючого раптово зробився напруженим.

- Скажіть будь ласка, а чому ви у нас працюєте?

Питання було не нове, у тяжкі хвилини Петро і сам себе неодноразово про це запитував, звісно певної відповіді не знав.

- Ось я. Пройшовши через кар’єрну м’ясорубку, зайняв місце про яке мріяв з юнацтва. Так, я не господар цієї величної стихії, але мені тут підкоряються всі, всі без виключення і люди, і свині. Коли я керую цим ділом, неважливо годую свиней чи затверджую зарплатню робітникам, я відчуваю себе вищою істотою, відчуваю себе саме там, де можу бути тільки я. А що ви, крім зарплатні, отримуєте від цієї праці?

Петро не мав, що відповісти. Він навіть замислився, мимоволі пригладив куцу борідку.

- Невже ви не відчуваєте чогось такого, магічного, амбітного, піднесеного. Невже ви не відчуваєте себе вищою істотою, місія якої провести тварин у потойбіччя для того щоб врятувати від голоду співвітчизників…

Петро уважно слухав питання, ретельно аналізував його, намагався вловити якісь вібрації у своїй свідомості, але крім неоплачених боргів по кредитам та діточок, що чекають копійчину від батька, на розум нічого не приходило. Він слухав і все більше розумів, що він працює не для того, щоб когось там нагодувати, а для того щоб не залишитись нужденному самому.

- …Можливо ви й не підозрюєте скільки людей ви забезпечили безцінними незамінними амінокислотами. – Не припиняв промови управляючий.

- Це звичайна робота, яку теж хтось повинен виконувати. – Спокійно сказав Петро, зупинивши словопад управляючого, який аж розгубився від неочікувано простої відповіді. Він явно почав нервувати, тер долоні і незадоволено стискав кулаки.

- Якось ви дуже просто відповіли, - розчаровано вимовив він та зітхнувши продовжив.

- Ви знаєте чому свинарство отримало більше розповсюдження ніж молочне скотарство?

- Звісно, пасовища займають більше земель, та і уникнути розповсюдження інфекцій в свинарстві легше. – Петро відповів
невимушено, бо це був загально відомий і дуже розрекламований факт.
- Правильно. Але не тільки. Людський фактор при вирощувані свинини має менше значення.

Управляючий аж підстрибнув у своєму кріслі. Але після кількох митей мовчанки він продовжив вже з серйозним, зосередженим обличчям.

- Здавалося ми передбачили все, та людський фактор час від часу нагадує про себе. Так певно сталося і цього разу. Пригадуєте що відбулося незвичайного під час вашої останьої вахти?

«Мені видали рожеву спецівку!» - хотів було жартома викрикнути Петро та стримався лише мовчки похитав головою.

- Так, ці безглузді смерті. – Опустив очі управляючий.

Провівши по столу він увімкнув проектор та направив його промінь на стіну.

- На Фаланзі є служба біобезпеки, однією з приоритетних задач якої є розслідування загибелі тварин. Повинен відмітити, що роботи в них небагато, тому вони і виконують її сумлінно і скрупульозно.

Луч з проектора замерехтів, на екрані з’явилося відео з коментарями. Було чітко видно як свині затіяли бійку, як Петро у скафандрі прийшов їх рознімати, як підсвинки жваво бігали у хмаринках пари. Завдяки прискореному відео за хвилину мелькнуло кілька годин, було видно як приречена тварина спочатку стала кволою, потім почала хитатися, впала і з рештою перестала подавати ознаки життя.

- Це серцевий напад, у крайньому разі мені так пояснили. – сказав управляючий, уважно спостерігаючи за реакцією Петра.

- Але у експертному висновку вказали, що я не… - Спробував виправдатися свинар, та управляючий його зупинив помахом долоні.

- Якщо цікаво, можете переглянути і інші випадки, але там приблизно те саме. Хлопці з біобезпеки для розслідування загибелі використовують дорогу криміналістичну програму, точнісінько таку яку використовують справжні поліцейські. Доволі корисна штука.

Петро чітко розумів до чого хилить начальник і його зараз цікавило тільки одне питання – це буде обвинувачення чи попередження.

- Розумієте, свині фаланги не пристосовані для того щоб бешкетувати та вибрикувати. В них занадто велика м’язева маса і серця просто не вистачає на працю одночасно всіх м’язів.

- Але я лише виконував інструкції…- спробував виправдатись Петро та незважаючи на це, управляючий загрозливо підвищив голос та продовжив промову.

- Я бачив як ви бавилися з свинями. Інструкція цього не забороняє, але і не прописує цим займатися.

Петро розвів руками, зрозумівши у чому його провина. Управляючий гірко, хоча і доволі показово, посміхнувся.

- Ви нам кожного разу влаштовуєте якийсь сюрприз. Минулого разу у вас барахлили розподільники, хоча на всіх інших сегментах вони працювали коректно. Ще колись, одночасно відмовила автоматична система контролю мікрокліматом. Розгерметизація теж сталася у вас на вахті…

Управляючий зупинився, принизивши Петра паузою. Коли той прийшов до тями, набрав повітря у груди, відкрив рота щоб хоч якось виправдатись, керівник віроломно продовжив своє розмірковування.

- Ви звичайно молодець, вели себе достойно. Та коли мене спитають, чому такі серйозні інциденти трапилися на вахті одного і того ж працівника, я не буду знати, що відповісти.

Петро, понуривши голову, зітхнув. Зараз він бажав почути лише одну фразу «Вас звільнено!», та управляючий її не казав. Він наче вмовляв, натяками вказував на те, що Петро не може тут працювати.

- Ну ось, я все сказав. – Переможно свердлячи поглядом нахмуреного свинаря, вимовив управляючий, поважно посівши у своєму кріслі, як на королівському троні.

- Ну, що скажете? – Підгонив шеф підлеглого.

Петро несподівано зрозумів, що не дивлячись на всі прямі і не прямі звинувачення, його ні хто не звільнятиме. Він сумлінно виконував свої обов’язки, віддавався праці на всі сто, ото ж і совість його могла бути цілком спокійною і після відпочинку він має повне право заступити на нову вахту. Петро неквапливо підвівся.

- Дякую за каву, - вимовив він глянувши на спорожнену філіжанку, - до речі, кава з медом та лимоном мені не сподобались – занадто багато протилежних смаків, як для одного напою. Дискусія, чи спілкування, теж якось у нас не склалося, хоча почув дуже багато корисних зауважень, за що окремий уклін. Пропоную зустрічатися частіше, тільки не як співрозмовники, а саме як керівник і підлеглий, це допоможе знайти загальну мову і краще зрозуміти одне одного. Дозвольте я загляну до вас без запрошення, після наступної вахти. Проведемо нараду за склянкою озонованої води з іонами срібла.

Петро протягнув руку до приголомшеного несподіваною промовою управляючого. Дочекавшись відповідного зустрічного жесту Петро міцно потис руку управляючого та сказав.

- Тримайте міцно кермо, бо без вас це все, - Петро помахом голови вказав на вид з вікна, - не має сенсу.

- А-а-а, дякую. – Розгублено витиснув з себе управляючий підводячись з крісла.

- Бувайте! – Бадьоро вигукнув Петро і не озираючись вийшов з кабінету.

Він впевнено, незважаючи на прихворівши ногу, пройшов по дорозі, до самого міста, дихаючи на повні груди морозним повітрям і ловлячи долонями рідкі сніжинки. По дорозі до дому зайшов у перукарню, змінив свої кучері на «їжачок», позбавився борідки. Купив соковитий шмат свинини і овочі. Вже вдома, відігріваючи квартиру опаленням, він підсмажив м’ясця і сів за стіл.

«Теж мені – вища істота!» подумки обурювався Петро, накриваючи святковий стіл. «Невже він не розуміє, що управляючий - це лише невеличке коліщатко у грандіозному механізмі Фаланги, яке крутиться тільки тоді, коли його штовхають інші шестерні!».

Аромат від смаженини був неймовірний. Петро урочисто сів за стіл, зловив виделкою у густому овочевому соусі м’ясце, закривши очі ретельно прожував їство, відчувши всі смакові відтінки блаженної страви. Ковтнувши видихнув і вимовив голосно, що аж луна пішла по кімнаті – «Нехай прибудуть з нами ваші амінокислоти!».

ВАСИЛЬ УСАТЕНКО

19 жовтня 2012 р

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.