Не до пари?

norika.tw_.jpg

Вважають, що люди з часом стають іншими. А мені ж здається, що змінюється лише наше ставлення до того, що завжди було, є і буде.
Сільвія народилася і зростала у гарному селі на Буковині. Розкішна природа краю позначилася на її вродливому личку та гарному стані. Струнка чорноока красуня полонила багатьох юнаків. Навіть старі діди, які вже давно, напевне, забули, який то солодкий мед кохання, дивилися на Сільвію і казали: «Довго живемо на світі. Бачили гарних дівок. А такої гарної точно не бачили». Усвідомлюючи силу своєї небесної вроди, красуня була дуже перебірливою. Хотілося швидше вийти заміж: у 60-70 роках минулого століття дівчата з карпатських сіл у 16-17 років уже йшли під вінець. Сільвія придивлялася собі до пари хлопця теж вродливого, іншого не хотіла. У дівочих мріях малювала сцени палкого кохання, вічного щастя. Хотілося і побільше гарних, як ангелятка, дітей.

І такий хлопець незабаром знайшовся. Одне одного вартували.
Було у Сільвії та Петра вимріяне кохання, було і гучне весілля, на якому молодим бажали, щоб сто років разом. А потім почалися будні. Петро кожного дня їздив на роботу до сусіднього міста, а молода дружина займалася господарством і бавила дітей, які з’являлися у молодого подружжя, наче грибочки після теплого дощу. Гарненькі, повненькі. Вони дійсно нагадували янголяток з картин середньовічних художників. І все б було, напевне, добре. Та Cільвія з часом відчула, що Петро все більше віддаляється від неї. Приїжджає не те що стомлений, а якийсь ніби чужий. Не обійме дружину, не запитає про дітей. Навіть зі старенькими дідусями та бабусями розмовляє на високих тонах. Усе його дратує. А коли чоловік почав i ночами не бувати вдома, зрозуміла: має іншу.

Вони розлучилися якось просто і швидко. Петро переїхав до міста, де у молодіжному гуртожитку жила нічим не примітна жінка, яка так причарувала Петра, що він забув і дружину-красуню, і трійко маленьких діточок. Сільвія ж мало руки на себе не наклала від розпачу. Одні люди в селі її дуже жаліли, інші нарікали: не вміла чоловікові догодити, втримати біля себе. Перейматися і тими і другими у Cільвії часу не було. Не було особливо й коли плакати та тужити, адже народила дітей, мусила ставити їх на ноги. Минали дні, такі подібні один до одного, не обіцяючи нічого, крім роботи та вічних клопотів.

Одного зимового вечора у двері постукали. Відчинила. На порозі стояв Савва – інвалід, років на тринадцять старший від Сільвії. Був він кульгавим, сліпим на одне око. Дивлячись на нього, можна було подумати: і навіщо природа так познущалася над цією людиною? Савва походив з доброї сім’ї, мав гарну вдачу, проте лише зрідка з’являвся на люди. Ходив хіба що до церкви. Бо ще з дитинства його усіляко дражнили, і не було на те ніякої ради. Мати плакала, а батько говорив малому Савві: «Терпи, дитино, бо і Бог терпить. Молися. Може, і в твоє віконце та й засвітить сонце».

Сільвія стривожилась. Її дуже налякав прихід цієї людини, який, як здавалося жінці, нічого доброго не міг принести. Але Сільвія чемно запросила гостя до хати. Запропонувала сісти. Запитала, чи не хоче чогось випити чи з’їсти. «Я не за тим прийшов, Сільво, – сказав Савва, – мені трудно було наважитись навіть зайти до тебе. Та і зараз не впевнений, чи вартувало. Але добре вже, скажу тобі усе, як є. А що з тим робити, вирішуй сама».

І Савва по-простому та щиро, як умів, розповів жінці, що вже давно кохає її. Ще за дівчини, коли була гарна та пишна. А ще більше любить нині, бо залишилась одна, без чоловічої підтримки. Йому, Савві, лише у добрих снах бачилась добра жінка, сім'я, діточки. Своїх у Савви ніколи не буде. А жінки… Вони бачать не душу людини, а лише ту оболонку, в якій вона знаходиться. Тож ні про яке кохання, сімейне щастя він і не мріє. «Але я міг би тобі, Сільво, допомагати. У мене непогана пенсія. Та і руки не дві ліві маю. Роблю усе по господарству і дерево обробляю. Люди купують одразу. Завжди є свіжа копійка. Я від тебе, Сільвіє, любові не вимагаю. Лише поваги, як до людини, і можливості мати сім’ю. Не кваплю тебе з відповіддю. Подумай». І пішов собі.

Сільвія від несподіваного візиту і від того, що почула, не лише слова не могла вимовити. Вона, здавалось, і не дихала. А коли оговталась, то довго плакала, згадуючи своє життя – таке сонячне спочатку i оповите чорними хмарами тепер. «Савва? Який Савва? Той, з якого навіть горобці на гілках сміялися? Ну, хто такий Савва і для чого він мені? Господи, за що і за якi гріхи?» – з цими неспокійними думками Cільвія стулила очі лише під ранок.
– Дочко, бачили люди, що Савва у нас був, що він хотів? – зустріла Cільвію мати.
– А, пусте, мамо, не зважайте. Сватати мене хоче, – засміялася і сумно-сумно додала: – ну для чого мені той Савва?
– А ти, доню, не кажи так. Кохання-зітхання твої закінчились. Тобі про дітей думати. Треба їх трьох одягати, годувати, вчити, шматок хліба в руки дати. А Савва – чоловік побожний, лагідний, поганого слова від нього ніхто ніколи не чув. На яке диво чекаєш? Йди за Савву. Стисни зуби, терпи і давай раду дітям, яких на світ привела. Бо Петро і не навідується. Забув про них. А тут чужа людина хоче твій мішок на свої плечі покласти. Чуєш, не відмовляйся. Інакше не дочка ти мені, – відрізала мати.
Для Сільвії материні слова були, як блискавиця серед ясного неба. Вона гарячково подумала, що, може, мати і права. Кому вона нині потрібна – нещасна, покинута жінка, ще й з трьома дітьми. Про себе вже й не думала. «Що ж, буду пильнувати кульгавого діда, бо ліпший на мене вже й не гляне. Він же допомагатиме утримувати моїх дітей», – з тими думками прийняла Савву та прирекла себе на добровільні душевні муки.
Діти – ангельські створіння – бачили у Савві лише добро і лагідність, не зауважуючи всього іншого, тому прийняли нового тата одразу. Савва цілими днями бавився з ними, а чого дітям ще треба? Щоразу вирізав з дерева та розмальовував для них нову іграшку. Діти з того дуже тішилися. Сільвія зауважувала, що малі з кожним днем прив’язуються до нього все більше. Навіть на маму і дідуся з бабусею не зважають. Тим ніколи, весь час по господарству клопочуться. А Cавва завжди з цією непосидючою та гомінкою трійцею.
Отже ж, з приходом цієї людини у сім’ю Сільвії там запанували щастя, спокій та добробут.

А як же ж із коханням? Цього, як здавалося колись жінці, вона отримала вдосталь від першого шлюбного чоловіка. Але лише з тим, негарним на вроду мужчиною, ще й калікою та хворим, вона відчула справжнє жіноче щастя, якого не зазнала від молодого та вродливого.
І нині, коли Сільвія розміняла шостий десяток, а скільки Савві, промовчимо, жінка почувається коханою та бажаною. Поробивши все по господарству, обійшовши колись дітей, а нині вже дорослих онуків, вона з юним трепетом чекає тієї миті, щоб пірнути в обійми найкращого, найдорожчого.

ГАЛИНА ЮРСА

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.