До 200-річчя Т. Шевченка подорож до Тарасового раю

i002.radikal.ru__0.jpg

11/06/2014

Де «лани широкополі, і Дніпро, і кручі» – це про Канівщину в Черкаській області. Вона вразила Кобзаря своєю красою, своєю затишністю. Він мріяв там жити, а коли не вийшло, то заповідав там поховати.

Пейзажі, дійсно, дивовижні, навіть сьогодні, через півтора століття. На правому березі – величні гори, на лівому – безкрайня зелена рівнина. А між ними – могутній Дніпро з численними острівцями. У цьому місці ландшафт зберігся майже в тому вигляді, в якому його задумала природа та бачив Тарас.

– Є припущення, що тисячі років назад льодовик, що сунув перед собою величезну масу ґрунту, зупинився саме тут, у нас, тому маємо гори, – розповідають мешканці с. Пекарі. – На них добре родять сливи та смородина. А по лівий беріг Дніпра, де села Прохорівка і Келеберда, – суцільна рівнина. Там у них земля піщана, на ній добре почувається садова суниця. Недарма прохорівську суницю вважають найсмачнішою в Україні.

Хочу ще довідатися про життя-буття жителів сіл навколо Чернечої гори, але дідусю, до якого звертаюся, воно здається не таким вартісним, як Шевченкове, і тому він пропонує:
– Та краще про Тараса розкажіть. Він тут оселитися хотів, от там, – показує рукою, – на горі Мотовилівщина.

Хата-мрія

Було це у 1859 році. Повернувшись із заслання, Тарас Григорович вирішив одружитися та побудувати дім. На Канівщину приїхав до свого товариша Михайла Максимовича – академіка і першого ректора Київського університету, чий маєток був на лівому березі Дніпра, у Прохорівці. Той і показав йому мальовниче місце через ріку в селі Пекарі – на горі, яку називають Мотовилівщина. Шевченко місциною захопився, тричі зупинявся в селі, щоб роздивитися, і загалом провів там майже тиждень.

Піднімаємося на гору. Зараз це територія Канівського природного заповідника. Краєзнавець і історик, голова правління Фонду «Тарасова земля» Михайло Іщенко показує саме те саме місце, де вже й ділянка була відміряна – загалом близько двох десятин. Там, де мала бути хата, знаходиться метеостанція.

– Тарас Григорович залишив нам свідчення про свою хату-мрію, – Михайло Єфремович показує ескізи. – Намальовані два проекти фасаду, п’ять схематичних планів хати і план комори. На одному з планів позначено кухню, світлицю, робочу кімнату, двоє сіней і два ґанки. Найбільшою за розміром мала бути майстерня художника з великим вікном, яке дивилося на Дніпро.

Гора Мотовилівщина терасами спускається до ріки. На цих майданчиках Шевченко збирався закласти фруктовий сад. Було тут порожньо, лише деінде росли дикі груші, і видно було в хорошу погоду на десятки кілометрів. Зараз вид на ріку закривають клени та акація, яку висадили як засіб проти ерозії ґрунтів.

Дуб, що надихав

Ще одне історичне місце – Прохорівка, де садиба Максимовичів. Відомо, що в 1859 році Тарас Григорович гостював у подружжя з 13 по 26 червня. Гордістю господарів був великий парк, на жаль, нині занедбаний. Окрасою парку й досі є розлогий дуб, під яким поет любив відпочивати. Зараз велетню понад 600 років, його висота – 25 метрів, обхват – 6 метрів.

Санаторій, який зараз знаходиться на місці садиби, поки не працює, хоча інші п’ять будинків відпочинку діють. Місце завжди вважалося курортним. У 1980 роках сюди на літо приїжджали москвичі та ленінградці – можна було недорого винайняти будинок, фруктів та овочів – досхочу, а природа просто розкішна. Зараз хати та землю розкуповують під дачі.

Саме у тутешніх місцях Дніпро, кажуть, найгарніший. Це відзначив свого часу Микола Гоголь (він теж гостював у Максимовичів), залишивши безсмертні рядки: «Чуден Днепр при тихой погоде…». Тут , у сусідньому селі Келеберда, Шевченко намалював свій етюд «Коло Канева».

За словами Михайла Іщенка, й досі існують різні версії щодо місця, з якого писав Шевченко. Сам краєзнавець тривалий час досліджував місцевість, порівнював зображення на малюнку та топографічні ознаки. І тепер (похибка не більше кількох десятків метрів) можна стверджувати, що пам’ятний знак із червоного граніту встановлений саме там, де одного червневого ранку 1859 року талановитий український поет і художник зупинився зі своїм мольбертом.
Місце навколо пам’ятного знаку – це кілька огороджених соток. Селяни кажуть, що тільки огорожа й допомогла уберегти його від забудови. Надто вже гарні тут місця й дорога земля (донедавна коштувала близько 2 тис. доларів за сотку). У Келеберді активно будуються заможні дачники. Само село невпинно старішає, постійно проживає в ньому близько п’ятьох сотень людей, а влітку за рахунок дачників «селян» стає утричі більше.

«Як умру, то…»

Як не мріяв Кобзар оселитися у тутешніх краях, йому цього не судилося. На пристані, на околиці Келеберди, його було заарештовано і вислано з України.
Поета оголосили неблагонадійним і поміщик Парчевський, якому належала Мотовилівщина, відмовився продати ділянку. Варфоломій, двоюрідний брат Тараса Григоровича, який і займався придбанням землі, вів переговори з іншими поміщиками. Шевченко сподівався, що справу все ж таки буде доведено до кінця. Одначе всі відмовляли. Удача ніби всміхнулася на початку наступного літа, коли Варфоломій знайшов нову ділянку землі на Чернечій горі. «Між Каневом і Пекарями на високій горі міських земель Канева є лісочок, посеред його поляна. Далеко від міста. На тій горі дуже багато дичок, яблунь та груш, і завести садочок можна. А Дніпро буде тобі під ногами!» – писав він братові. Шевченко погодився на цю пропозицію, просив купити десять десятин землі й у липні надіслав тисячу карбованців. Розуміючи, що до початку зими хату вже не побудувати, попросив купити і перевезти на ґрунт хату попаді з Пекарів, яку тоді якраз продавали. «А навесні нехай би сестра Ярина з меншим сином перевезлася в ту хату та й хазяйнувала...» – відповідає Варфоломію поет. Сам збирався приїхати навесні 1861 року, але наприкінці 1860-го його здоров’я різко погіршилося.

Коли останнього разу Шевченко з Максимовичем були на Чернечій горі, Михайло Олександрович розповів, що тут поховані козацькі отамани Іван Підкова та Самійло Кішка.
– Отут і мене поховайте, – попросив Шевченко. 20 травня 1861 року на пароплаві «Кременчук» до Канева прибули останки Кобзаря. 22 травня, після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору, яка відтоді стала Тарасовою.

Інна Плюта

Від мамутів до Русі

Дніпровські кручі, які облюбував Тарас, здавна вабили до себе людей, навіть у ті часи, коли людей на землі було мало, а місця – вдосталь. У кількох кілометрах від Пекарів в селі Межиріч знайдено тепер уже всесвітньовідоме житло мисливців на ламутів, одне з найдавніших поселень на землі.
Тут залишили свої сліди представники трипільської, зарубинецької, черняхівської культури, якраз на Мотовилівщині – легендарні скіфи. Та пройшов час. Скіфів поглинули сармати. А потім хвиля за хвилею степами Північного Причорномор’я зі сходу на захід прокотилися інші народи. І ось на початку нашої ери, саме тут, на Канівщині, по річці Рось та на крутому правобережжі Дніпра оселилося полянське плем’я роси (руси) – майбутні засновники Київської Русі.
На Княжій горі (сусідня з Чернечою) було засноване одне з перших міст східних слов’ян – Родин. Артефакти великокняжої доби багато століть поспіль знаходили просто у себе на городах місцеві селяни. За кількістю знайдених тут археологічних скарбів – 14 – Княжа гора поступається лише Києву, в якому їх знайдено 15.

Зображення: 

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.