Микола ГУРЕПКО "ТЕРАРІУМ"

gurepko.JPG

Микола Михайлович Гурепко — лауреат Херсонської обласної літературної премії ім. Миколи Куліша 2011 року за роман «Неофеодали». Член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України. Автор низки книг прози: легенд Таврії і Карпат «Від синіх гір – сивого Дніпра» (1995) і «Шкатулка гетьмана»(1997), повістей «Жорна» (1996), «Земні боги»(1997), «Родом з пекла» (2001), «Знакомые лица»( 2002), збірників повістей «Провінціали»(1998), «Чорний барон»(1999), романів «Суд совести» (2004), «Степова царівна» (2006), «Неофеодали» (2010), енциклопедичного довідника «Знайомтесь:нововоронцовці» (2007), другого суттєво доповненого та розширеного видання енциклопедичного довідника «Знайомтесь:нововоронцовці» (2008).
Друкувався у журналі «Україна» та газеті письменників України «Літературна Україна», виступав зі статтями, кореспонденціями, нарисами та літературними творами малих форм у Херсонській обласній молодіжній газеті «Ленінський прапор» (нині «Новий день»), Чернівецькій обласній молодіжній газеті «Молодий буковинець», чернівецьких обласних газетах «Радяська Буковина» та «Зорилэ Буковиней», Херсонській обласній газеті «Наддніпрянська правда», а також у багатьох періодичних виданнях України, Білорусі, Росії та Азербайджану. У Херсонському книжковому видавництві «Наддніпряночка» у 2009-у побачив світ 2-й том антології «Літературні скарби Херсонщини» — книги «Білий берег» — художні твори херсонських прозаїків кінця ХХ — початку ХХІ століття. У не обділеному високохудожніми творами томі, вміщено й уривок із роману Миколи Гурепка «Степова царівна». А у 18 числі за 2009 рік літературно-художнього альманаху Херсонщини «Степ» (заснований у далекому 1886 році), впорядкованого Василем Загороднюком, головою обласної організації НСПУ, кандидатом філологічних наук, доцентом кафедри журналістики Херсонського державного університету, з нагоди піввікового ювілею НСПУ та Херсонської обласної організації Національної спілки письменників України, вийшли кращі з кращих творів літераторів Херсонщини. На його сторінках представлені й фольклорні записи Миколи Гурепка. Про нього знайдете творчу біографію та світлину у шостому томі «Енциклопедії Сучасної України» — видання НАН України,Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка. Інституту енциклопедичних досліджень НАН України (Київ, 2006). Пише українською та російською мовами.
Закінчив факультет журналістики Львівського держуніверситету ім. Івана Франка та Київську ВПШ при ЦК Компартії України: журналіст і політолог.
Його журналістська «драбина»: коректор, літературний працівник, завідуючий відділами та відповідальний секретар редакцій районних газет «Карпати» Чернівецької, «Радянська Таврія» та «Вісті» Херсонської областей. З 1988-го — власкор, спецкор херсонських обласних газет «Наддніпрянська правда» і «Поле». Понад 10 років працює спеціальним кореспондентом незалежної газети Херсонщини «Новий день» (головний редактор, заслужений журналіст України Анатолій Жупина).
Служба в армії: строкову проходив на посадах рядового та сержантського складу — у військових частинах Прикарпатського військового округу та Південної групи військ в Угорщині; дійсну військову службу - у Привользькому військовому окрузі, РФ, на посаді кореспондента-організатора окружної військової газети «За Советскую Родину», м. Самара (Куйбишев). Майор запасу.
Нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України «За особливі заслуги перед Українським народом» та нагрудним знаком (2010), знаком Міністерства освіти України «Відмінник освіти України» (2004), медаллю МВС України «За сприяння органам внутрішніх справ» (2007), Почесним знаком Товариства сприяння обороні України (2013), почесною грамотою голови Херсонської ОДА (2002,) двома почесними грамотами та дипломом-подякою Херсонської обласної ради (1999, 2006, 2009), грамотою Херсонської обласної організації НСЖУ (2007), почесними грамотами Високопільської та двома Нововоронцовської райрад (2003,2008, 2012), Архиєрейською Грамотою архієпископа Таврійського і Херсонського Іонафана (2004) та багатьма іншими. Предстоятелем Української Православної Церкви Митрополитом Київським і всієї України Блаженнішим Володимиром за заслуги перед Церквою нагороджений орденами преподобного Нестора Літописця ІІ ступеня, святителя Феодосія Чернігівського та святого великомученика Георгія Побідоносця.

ТЕРАРІУМ

Р о м а н

1 РОЗДІЛ

Двоповерховий будинок зі заволоченими густою мрякою великими вікнами, схожий на гігантський із цегли, бетону, металу та скла сірий квадрат, має високі білені стелі, засліплює очі. Не дає дихати начищеним їдкою мастикою скрипучий, як колесо старого возу,потрісканий дерев’яний паркет. За мурованими стінами другого поверху помпезної споруди багато років орудує приватна фармацевтична фірма «Арніка», а внизу, в тісних офісах-комірчинах, зі своїм нехитрим крамом облаштувалися різношерсті орендарі — маловідомі фірми з реалізації кустарної японської, тайванської і корейської електроніки, малогабаритної побутової техніки, а також друкованої продукції, канцелярського та шкільного приладдя, заграничної й напівлегально виготовленої косметики, дешевої біжутерії, модних дамських сумочок... З гамірливого літнього ранку й до задушливого надвечір’я, пластикові вікна фірми від нестерпної спеки захищає сусідній багатоквартирний житловий будинок: ще з кінця сорокових років минулого століття ця похмура чотириповерхова будівля непорушно бовваніє, заслоняючи ранкове сонце в кращому спальному мікрорайоні приморського міста з ласою нерухомістю.
За тяжке повоєнне лихоліття, за часів хрущовської відлиги та до горбачовської галасливої перебудови в просторих, з громіздкими лакованими меблями з мореного дуба та потьмянілими, з потрісканими від перегріву білого, коричневого та кавового кольорів кахельними грубками в просторих квартирах, мешкала місцева партійна та радянська знать. Народжували тут дітей та наживали добро високі міліцейські та військові чини, червоні директори залізорудних та вугільних копалень, заводів і фабрик, набитих дефіцитами торгових баз, гастрономів, універмагів, ресторанів, начальники училища військової авіації, директори училищ споживчої кооперації та поштового зв’язку. І в наші дні перед простими смертними оббиті листами з нержавіючої сталі широкі подвійні парадні двері житлового гіганта зачинені наглухо. Лише чиновники високого польоту та ділки з товстими гаманцями, котрі викликають заздрість і ненависть у пильних консьєржок та вічно голодної бідноти, терпляче стоять у черзі, аби заволодіти дорогою великогабаритною квартирою в похмурому, як дощовий день, кам’яному палаці. Мешканців елітного будинку завжди можна лише впізнати по тому, як зі шиком одягаються та на яких сталевих конях їздять на роботу, де відпочивають, чим частуються на свята та що їдять у будні, як зустрічають свою близьку рідню та іменитих гостей. Дружини, сини та доньки рою міських столоначальників з усіх сил пнуться, аби встигнути за останнім писком моди: на себе нап’ялюють імпортні сукні, блузки, спідниці, костюми та пальта, а морозяної та вітряної днини людські очі припікають норковими та песцевими шубками, викликаючи чорну заздрість у бідноти завезеними з- за кордону босоніжками та легенькими турецькими чобітками з телячої та овечої шкіри на високих підборах. А їхні чваньковиті дорідні чоловіки, зяті, близькі родичі та куми не пригадають, коли вистоювали у крикливих, із їдким запахом дешевих одеколону та тютюну чергах, як змушені чинити їхні слухняні підлеглі — дрібні конторські службовці, вчителі, медпрацівники, робітники заводів, шахт, фабрик та фірм — за шапками з кроля та нутрії і дешевими куртками, а викликають вовка з лісу модними норковими, песцевими, ондатровими, та іншими дорогими шапками, бездоганного крою та шиття натуральними шкірянками, за кілька тисяч доларів костюмами та зимовим пальто з овечої вовни, скроєними та пошитими не на напівлегальних кустарних фабриках столиці та інших мегаполісів України і у країнах колишнього Варшавського договору, а на блаженному Заході.
Їхні, зв’язані по руках та ногах ленінською партією попередники — партійні та радянські функціонери місцевого розливу — жили набагато скромніше: з вітерцем каталися на новеньких і не дуже «газиках», «волжанках», польській «Шкоді» та мотоциклі «Урал» з візком і без — і цьому були раді. А теперішні господарі людських доль іномарки за сотні тисяч гривень міняють, як циган породистих коней.
Благо, у той благословенний час можна було заправити бензобак за кілька «залізних» радянських рублів: американський долар відставав від вітчизняної валюти, як черепаха від прудкої ящірки! Місцеві партійні начальники та їхні норовливі домочадці в будні та на свята свої вибагливі шлунки під зав’язку набивали не омлетом зі кількох яєць та шматочків дешевої докторської або любительської ковбаси, не пшоняною кашею з черствим хлібом, не картоплею та цибулею, жареною на згірклій соняшниковій олії, запиваючи дешевим чаєм, кавою з цикорію або фруктовою водою, а до третього поту на лоні дикої природи та на пишних застіллях ласували шашликами з молодої баранини й свинини, в’яленими та копченими сомами, судаками, щуками, відбірними свинячими окостами, бужениною, нашпигованою часником, коріандром і морквою; не гребували вони й приперченими ескалопами з нежирної свинини та ніжної яловичини, червоною і чорною ікрою, прибалтійськими шпротами, сахалінською печінкою тріски. На сніданні примхливі столоначальники насолоджувалися індійською кавою зі свіжими вершками, приголублюючи чарочку-другу марочних коньяків Кавказу та Криму. В особливій пошані у червоного панства, яке від пильного людського ока свою нескромність прикривало, як фіговим листом страмне місце, криваво-червоною книжечкою партійця, стали кубинські ароматний ром та в обіймах тютюнового листка товсті сигари: як-не-як, а сусідка Сполучених Штатів — Куба в ті далекі часи була їхньою надійною вотчиною-посестрою — країною соціалістичного табору! А від згадки про сусідню Румунію, в якій десятиріччями нероздільно правив «син Карпатських гір» Ніколає Чаушеску зі своєю ріднею та наближеними, у них дерло в піднебінні та свербіло в носі. На нащадків більшовиків за наглухо зачиненими для простого роботяги оптовими базами та столами замовлень чекали смачні делікатеси та промислові товари підвищеного попиту. А все те, що перебірливими партійними і радянськими функціонерами та їхніми домочадцями не було з’їдено, випито й зношено, з готовністю реалізовувалося за високими цінами через комісійні магазини або викидалося, як непотріб, у великі ящики для сміття.

Ба правди ніде не сховаєш: на низах провінційні партфункціонери і в очі не бачили делікатесів та не однакового фасону модного одягу. Бувало, повсідаються на врочистих зборах з нагоди чергового ювілею та іншої пам’ятної події або партконференції в однаковісіньких сукнях, сорочках та піджаках. Сміх та й годі!
Ні на крок від своїх попередників не відстають і теперішні пани та їхні слухняні попихачі! Їм, бачте, дозволено все: ніхто не указ, ніяка сила не здолає; не бояться вони Бога, а прислужують Мамоні та водять дружбу з нечистим. Їх не гнітить, що можуть позбутися , як це мало місце за радянських часів, червоної книжечки партійця й теплого місця!
… У розпалі спекотної серпневої днини, з-за наглухо зачинених подвійних лакованих дверей з бука офісу директора фармацевтичної фірми «Арніка» Нестора Кривулі в тісну вахтерську долинали жіночі крики: кілька разів словесну перепалку грубими окриками переривав чоловічий бас. Несподівано все затихло, начебто нічого й не сталося: з напіввідчинених дверей, зі розчервонілим, як травнева маківка, вродливим обличчям, з блідо - рожевими вилицями, зіщулившись, як від сильного вітру, перелякано зиркаючи з- під пишних чорних вій, аби не зустрітись з колючими очима кількох відвідувачів, одягнена у модні кофточку та спідничку, із золоченими сережками у маленьких вухах, що не встигли сховатися в скуйовдженому білявому кучерявому волоссі, з директорського офісу, як ужалена осою, вискочила молоденька довгонога дівиця.
За півхвилини слідом за нею не йшла, а вибігла не по літах рухлива молодиця: її ще гарній стрункій поставі добре пасували підібраний турецького крою костюм фіалкового кольору з вишитим золотими та срібними нитками чудернацьким рослинним візерунком, а її лебедина шия, увінчана гарним намистом з сонячного бурштину, не залишила байдужими до жіночої краси жонатих чоловіків та парубків; на її маленьких струнких ногах, розпластавшись білими голубками, лежали угорські босоніжки з натуральної шкіри, а від її соковитих, схожих на спілі вишні губ, засмаглого на літньому сонці вродливого обличчя та пшеничної зачіски війнуло неповторними терпким ароматом степових трав та садовини; її бездонні, як небесна блакить, великі волошкові очі випромінювали доброту, розум і силу, перевтілюючи свою господиню в богиню неземної краси.
— Зміюко, я тобі покажу, як ласитися на чуже! — почервонівши до вух, кричала Ольга вслід переляканій красуні. Дружина директора фірми не звертала ніякої уваги на незнайомих відвідувачів: чоловіки та жінки без діла вже занудьгували на незручних твердих, як холодна глиняна долівка, стільцях. Якщо вірити пліткам, скупердяй, котрого ще світ не бачив, Нестор Кривуля на початку дев’яностих минулого століття вициганив з потертими спинками кілька стільців у завгоспа міськкому партії, розщедрившись аж на дві півлітрівки дешевої горілки. Чоловіки пляшку видудлили разом та закусили окрайцем хліба, а до другої за завгоспівського п’ятака докупили нехитру закуску, що складалася з черствої півхлібини, невеличкого хвостика іржавого оселедця, кількох перезрілих помідорів та скарлюченої, як шкварок, цибулини: від неї, а не від випитої гіркої, дуже пекло в піднебінні та сльозилися очі.
— Чому це ти витріщаєш свої булькаті, як у болотної жаби, зіньки?! — не приховуючи гніву, що вулканом виривався назовні з найпотаємніших куточків душі, Ольга несподівано накинулася на молоду відвідувачку з сірими, схожими на маленькі срібні люстерка, очима. Її зволожені ранковою росою чорні вії умить наїжачилися над затьмареними люстерками. Напевне, директорська жінка, котра ще замолоду не навчилася приборкувати спалахи гніву, на мить у незнайомці побачила свою суперницю-розлучницю. Іншого пояснення її імпульсивному характеру годі знайти.
На одному зі скрипучих стільців приймальні нетерпляче йорзав одягнений у добре випрасуваний вовняний зі чорної тканини костюм-трійку худорлявий молодий чоловік з передчасно посрібленими скронями: з-під його низького лоба припікали злі тернові очі. Здавалося, мужчину зовсім не збентежила дика витівка вже немолодої, але ще в соку жінки. Такий висновок напрошувався в тих, хто був далекий від його потаємних думок. Із занадто гострим кадиком тонку шию імпозантного відвідувача міцними лещатами стискали чорні, як вуглинки, ґудзики, що чітко вирізнялися на білосніжній сорочці, та модна, бордового кольору краватка з маленькими гранатовими квадратиками з ледь помітною бронзового кольору ниткою в шитві; привертали увагу й нечищені з дороги туфлі з натуральної шкіри. Незнайомець не відривав глибоко посаджених очей з приклеєною посмішкою від жінки років тридцяти, референта директора фірми. Майя не зразу відчула на собі його погано приховану неприязнь: молода жінка, аби не зустрічатися з його скляними очима, машинально перебирала якісь папери та папки у глибоких шухлядах заново відполірованого світло-коричневим лаком столу, колись видуреного, як і стільці, за пляшку оковитої у вже покійного завгоспа міськкому партії. Гнітючу тишу приймальні порушив моторошний писк чорного, як крило підстреленого грача, пузатого телефонного апарата внутрішнього зв’язку. Майя обережно піднесла до вуха, з малопомітною золотою сережкою з напівкоштовним камінчиком, масивну, як для її маленької руки, слухавку. Незважаючи на свій досить поважний вік, компартійний телефонний апарат ще ніколи не давав збоїв, ніби нагадуючи власнику фірми та його підлеглим, хто тут справжній господар.ефкеренї

На іншому кінці дроту настирливий бас, який ніколи не терпів ні від кого заперечень, під олівець референту диктував нове розпорядження. А коли Нестор Кривуля нарешті скінчив свій монотонний монолог, а його слухняна підлегла зуміла лише вставити фразу: «Я все зрозуміла!», в задушливій приймальні знову запанувала мертва тиша. І якби не зрадливе тенькання на стіні масивного годинника з потьмянілим від часу золоченим циферблатом з посрібленими стрілками, то навіть можна було б почути , як жалісливо дзижчать два шершні, зненацька впіймані фарфоровим горнятком недопитої пересолодженої кави одного із пізніх учорашніх візитерів. Майя задовго до приходу директора встигла зі столу прибрати тарілки з недоїдками, забруднені жирними пальцями бавовняні рушнички та паперові салфетки, порцелянові келишки та фужери, а миття посуду залишила на обідню перерву.
— Просить пан Нестор Прокопович Криву…! — запнувшись, офіційно промовила господарка приймальні, загадково посміхнувшись. Вона намагалася не дивитися незнайомцю в очі: цей підозрілий тип, котрий видає себе за інтелігентика, що траплялося дуже рідко, у неї не викликав ніякої симпатії, а лише відштовхував холодністю та зверхністю. — «Франт витріщається на мене, як зголоднілий пітон у тераріумі», — міркувала. — Директор дуже просив, аби вклалися в десять хвилин! — з притиском у голосі вона нагадала відвідувачу, опанувавши себе, аби не наговорити йому зайвого. — Нестор Прокопович вечірнім поїздом їде до столиці! — сказала, що спало на думку.
За роки праці на фармацевтичній фірмі Майя зустрічала та проводжала сотні відвідувачів: ввічливих, улесливих. надокучливих та спесивих, а цього типа розкусила з перших же хвилин. У його поведінці вона побачила людину з подвійним дном. Звинуватити її в упередженості та необ’єктивності було важко: блискуче захистила диплом перекладача та психолога в провінційному університеті, досконало володіє англійською та іспанською мовами, відповідально ставиться до роботи, завжди ввічлива та уважна з усіма: директор ніколи так не довіряв залагоджувати делікатні справи іншим конторським службовцям, як їй. Свою праву руку — референта — Нестор Кривуля добирав навіть занадто прискіпливо та довго. Майя згодом звикла й до імпульсивної вдачі його дружини, хоча перші місяці навіть її підозрювала в більш, ніж формальних стосунках з її чоловіком .Та, переконавшись, що Майя не з тих дівуль, котрі реп’яхом чіпляються до чужих штанів, змінила гнів на поблажливість.
За підозрілим відвідувачем у чорному грюкнули дві половинки масивних букових дверей, скриплячи давно не змащеними солідолом залізними завісами. Майя трохи заспокоїлася, але так і не змогла відірвати очей від дверей директорського офісу. Вона на мить упіймала себе на думці: дуже б хотіла дізнатися, з якими намірами пожалував цей загадковий франт, але їй було категорично заборонено заходити до директора без виклику. Коли жінка подивилася на циферблат годинника на стіні, на її душі похололо від передчуття чогось недоброго: відвідувач замість кількох хвилин в офісі затримався майже на цілу годину! Інші відвідувачі також скоса зиркали на двері, перешіптуючись між собою. Ніхто не міг навіть припустити, що відбувається за наглухо зачиненими дверима.
— Доки нас маринуватимуть, як оселедців у бочці?! — дала волю емоціям елегантно вдягнена дама середнього віку, міцно стискаючи в правиці синього кольору розпухлу від паперів папку. — Ще трохи почекаю , а тоді хай начуваються! — її красиві руді брови загрозливо зійшлися на вузькому переніссі, а округле обличчя помережили червоні цятки. Коли жінка гнівалася, у її красивих безбарвних очах збільшувалися темно-коричневі зіниці та застигала загрозлива холодність.

Майя непогано знала, на які фортелі здатна ця норовлива дама. Раніше та працювала на високій посаді у фінансовому управлінні держадміністрації, та,як подейкували її колеги, за зловживання службовим становищем без зайвого галасу спровадили за поріг, а трудова книжка колишньої чиновниці якимсь дивом залишилася незаплямованою; щодо її бездоганної службової репутації стверджувати не береться ніхто: як ведеться, колишню начальницю, без зайвих бюрократичних гачків, з відкритими обіймами пересадили на м’який стілець в енергетичній компанії. Цій розжирілій на надприбутках приватній структурі, за до кінця неперевіреними даними громадської організації, якій напевне ніколи не вдасться звести з білого світу корупцію у південному місті, ця миловидна жіночка у недалекому минулому, грубо порушуючи закон, сприяла в дуже делікатній справі. У якій саме — ніхто достеменно не відає, та й голослівні звинувачення про вкрадені з державної казни мільйони гривень до міліцейського протоколу не пришиєш білими нитками!
«Що дозволяє собі ця міллю поїдена черепаха ?! — не знаходила собі місця Майя, добираючи слова, аби не розізлити колишню впливову чиновницю. — Карга піде, а мені доведеться кліпати перед старим Алігатором!». — Зачекайте, будь-ласка, хвилинку, я зараз зв’яжуся з Нестором Прокоповичем! Він вас чекав ще вранці, та несподівано з Києва прибув представник міністерства, — референт вигадала на ходу. — Вам та не знати, які фортелі ті столичні цабе можуть собі дозволити?! — прозоро натякнула, що і їй не слід приходити в чужий монастир зі своїм статутом. «Чи не велика цяця керівник групи контролерів приватної компанії?! — кипіла в душі Майя. — Ще вчора в затишному офісі фінансового управління наліво та направо наближеним людям не за одне спасибі бюджетні мільйони роздарювала, а тепер лякає великими штрафами. Наш хитрун Алігатор ще не втратив здоровий глузд: не стане догоджати всім твоїм забаганкам! Вистачить з нього, що цілих шість років ти за його рахунок відпочивала на дорогих курортах Ізраїлю та Іспанії, не подавилася смачними делікатесами та дудлила дорогі коньяки , а скільки золота та дорогоцінного каміння начіпляв на твою жаб’ячу шию та пальці — не злічити! І таланить же таким пройдисвіткам! Ти її з курника виганяй, а вона в барліг до косолапого навшпиньки старається пролізти…».
— Гаразд, я ще кілька хвилин почекаю! — невдоволено буркнула під ніс колишня начальниця фінансового управління, скрививши тонкі губи, начебто проковтнула щось гірке. Їй не дуже сподобалося, що змушують, як пересічного прохача, йорзати на твердому стільці під зачиненими дверима затишного офісу директора фірми: кому-кому, а їй тут відомий кожен куточок. Майя вже разів із десять телефонувала на офісний та мобільний телефон керівника, але він чомусь не відповідав. Урешті-решт, її терпець увірвався: наважилася порушити давно заведене правило — до директора не пускати навіть самого міністра, коли він гомонить із гостем або кралею за наглухо зачиненими дверима за горнятком кави та чарочкою коньяку. Бувало, відвідувачі чекають ласки Нестора по півдня, а він розважається з новою пасією або на дивані дає хропака після нічного застілля в ресторані з друзяками та хвойдами. Одного разу навіть дружина зненацька застукала Нестора на гарячому з зальотною модницею: тоді на горіхи перепало не лише їм обом, а й ні в чому не винним референту та особистому водію. Безсоромницю, ласому до чужих спідниць Нестору, підсунув, як непотрібну річ, давній бабій-друзяка з комерційного банку, аби самому її спекатися. Між подружжям на кілька тижнів пробіг чорний кіт: Ольга погрожувала Нестору розлученням, всіма земними та небесними карами, в розпалі чергової сварки пообіцявши викинути його з насидженого директорського стільця та двоповерхового котеджу голим і босим, а про сина та доньку хай забуде назавжди. Але Нестор був не з тих батьків сімейств, котрі не викрутяться зі найпікантнішої ситуації. Всі працівники фірми, в самому зародку загасивши єхидні посмішки,впівока спостерігали, як сам директор одного ранку ніс до офісу обв’язану червоною стрічкою з рожевим бантиком велику картонну коробку: раніше за таким незвичним для нього заняттям його не бачив ніхто. А першою очі, як завжди, продерла референт Майя: їй та особистому водієві директором було доручено відвезти подарунок Ользі додому: сам він ще не наважувався потрапляти судженій на очі. Він цілих три тижні не жив як вельможа на всьому готовому в затишному котеджі, а вкладався спати, снідав та вечеряв у… своєї тещі ; на диво, скоробагатько навіть у популярному серед обраної публіки ресторані обідав без дівуль під боком та краплини коньяку в роті. За ним скрізь пильно стежили очі та слухали вуха Ольги. На це богоугодне діло ревнива дружина не пошкодувала кількох сотень доларів. Найнятий нею колишній перевертень у міліцейських погонах зуби з’їв на залагоджуванні делікатних справ. І тепер колишній старший лейтенант міліції гарцював, як кінь на пасовиську, між двома фронтами: винюхував свіжі плітки для Нестора, а Ользі на вухо нашіптував небилиці про вечірні походеньки її чоловіка. Поза очі скомпрометованого співробітника міліції величали не інакше, як Аспидом: з честю та гідністю цей тип ніколи не приятелював. Обвівши чергові жертви навколо пальця, Аспид ситно годувався за їхній рахунок сам та якась дещиця перепадала його дружині-домогосподарці, а рештою грошей задобрював вередливу коханку.
Ціною нестерпних душевних мук, модної каракулевої шубки та діамантового намиста Нестору вдалося загладити свою провину перед Ольгою: прагнув будь-якою ціною повернутися до розкішного життя, до якого він так звик. З тих пір Нестор тисячу разів поміркує, перш ніж чіплятися до чужої спідниці. А ця вродлива молоденька краля, з якою зчепилася, як кішка з собакою, Ольга в офісі фірми, своїми чарами його анітрохи не збентежила. Нерозумне дівчисько, відпивши з кришталевого бокала дорогого французького вина, осміліло на очах: мовляв, готова з ним кохатися все життя, якщо їй подарує обставлену заморськими меблями квартиру та зробить особистим референтом. За її звабливим личком та схожою на виноградну лозу талією, ховалися нічим неприкриті корисливість та хтивість: після сільської восьмирічки недосвідчене дівча випурхнуло на вулицю і до батьківської оселі більше не повернулося. А передавали дівулю з рук у руки такі ж ласі до юного тіла товстосуми, як і Нестор Кривуля!
— Несторе Порфировичу, до вас проситься… на прийом, — Майя заклякла на місці. — Що з вами?! — Молода жінка дуже перелякалася, побачивши на барвистому турецькому килимі, у темно-червоній калюжі крові, скарлюченим удвоє директора, а за незнайомцем і слід простиг. А з одного з навстіж відчинених вікон з гамірливої вулиці долинали людські голоси, спів птахів, монотонна клубна музика, гуркіт сталевих коліс старенького трамваю, безперестанку сигналили автомобілі та карета швидкої допомоги. Трохи заспокоївшись, референт зателефонувала до чергової частини міського управління міліції: плачучи, повідала про кривавий злочин та підозрілого відвідувача. А викликана нею бригада медиків на місце НП прибула із запізненням майже на півгодини через затори на центральній вулиці. До смерті перелякані чоловіки та жінки забули, в яких справах прийшли на прийом до директора фірми: ніби змовившись, вони непомітно покинули приймальню. Ніхто не виявив ніякого бажання дочекатися співробітників прокуратури та міліції, аби дати свідчення.
На першій полосі незалежної міської вечірки «Вільне життя» крупним червоним шрифтом було заверстане повідомлення її спеціального кореспондента про замах на вбивство директора фірми Нестора Кривулі. Високий міліцейський чин з обласного главку міліції, за лічені години прибувши до приморського міста, був з пресою небагатослівним. Полковник міліції малозначущим для пишучої братії повідомленням дав зрозуміти: з посягання на життя власника фірми не варто виліплювати чергового Чікотила. Збираючись піти геть, він звернувся до представників ЗМІ: «Панове журналісти! Закликаю вас не поспішати тиражувати сенсацію, якої насправді не було! Кримінальне провадження порушено, а коли будуть з’ясовані всі обставини та наслідки посягання на життя, додатково буде повідомлено нашою прес-службою. Гадаю, всі мене зрозуміли правильно? Ніхто не збирається нічого від вас приховувати та перешкоджати виконанню обов’язків! Рекомендую дуже зважено підійти до висвітлення подій та фактів, що останнім часом мали місце на фірмі. Упередженість та поспішність у висновках можуть не лише зашкодити іміджу родині Кривулі, а й розслідуванню резонансної кримінальної справи...»
— Пане начальнику, з джерела, що заслуговує на увагу, нам стало відомо, що Нестор Кривуля ніколи не гребував легкою наживою. Торік, приміром, в одному з номерів популярної всеукраїнської газети «Факти» під рубрикою «Кримінал» була надрукована невеличка інформація про те, що під дахом однієї зі столичних фірм півтора року орудувала ціла злочинна зграя, спеціалізуючись на нелегальному вивезенні наших молодих співгромадянок в європейські борделі та з реалізації серед учнівської та студентської молоді важких синтетичних наркотиків! А на суді в ролі свідка проходив і наш земляк Нестор Кривуля. Що про це відомо правоохоронцям? — спитав у лоб журналіст на вільних хлібах Максим Татарчук . — Жителі міста мають право на об’єктивну інформацію…
Молодий журналіст Максим Татарчук серед колег по перу та тисяч читачів прославився тим, що не міняв, як модниця зачіски, політичних симпатій та антипатій, а цим похвалитися могли далеко не всі. Напевне, тому його гострі викривальні кореспонденції охоче друкували не так зациклені на якійсь політичній силі та залежні від грошового мішка провінційні, як великотиражці столичні газети. А до місцевих комунальних газет та кишенькового телебачення його їдким матеріалам шлях був заказаний назавжди. Та це й не дивно: нерідко в його дописах з полів битв нарівні зі заядлими корупціонерами, політичними шулерами та казнокрадами фігурували ті посадовці, котрі не завжди були в ладах з українськими законами, а про інтереси простого громадянина піклувалися в останню чергу. Молодий журналіст прославився ще й тим, що насмілився винести «сміття з хати»: опублікував у незалежній газеті гострокритичну кореспонденцію про нечистого на руку державного службовця першої величини одного з сусідніх містечок. Того співробітники Служби безпеки України впіймали на півторамільйонному хабарі в доларах за земельну оборудку, та, як це нерідко трапляється, знайшлися захисники серед впливових посадовців і ті, котрі докладали зусиль, аби зам’яти кримінальне провадження в самому зародку. Та завдяки непідкупності офіцерів СБУ та під шаленим тиском громадськості, хабарник таки опинився за колючим дротом на прісній баланді! Максим та його колеги нерідко зіштовхувалися з погано прикритим спротивом чиновників: на сесії та засідання виконкому міськради і засідання колегії міської держадміністрацій їх пускали неохоче, але ця обставина додавала журналістам, особливо молодим, більшого професійного азарту. Діставалося від Максима на горіхи й нечесним людям у міліцейських погонах та суддівських мантіях. Безліч разів хлопця старалися підпоїти, підкупити та підставити, але в недоброзичливців, як правило, нічого не виходило: він з поганими людьми дружби не водив, нікому не заборгував і не став завсідником ігорних залів, кабаків та ресторанів. Незручне запитання Татарчука, можливо, полковнику міліції не дуже сподобалося, та його було завчасно попереджено хто може ставити такі незручні запитання.
— Вважаю за потрібне нагадати: поки не будуть завершені слідчі дії та не оголосять вирок суду, нікого не можна звинувачувати безпідставно! — наполягав на своєму полковник міліції, намагаючись бути ввічливим та коректним. На нього дивилися десятки допитливих пар очей та засліплював холодний блиск об’єктивів телекамер. — Неперевірені версії не можуть стати приводом до позбавлення волі підозрюваного! Якщо міліції стане відомо про несумісні зі законом дії директора фірми Нестора Кривулі, ви станете першими, хто дізнається про це! — пообіцяв. — Підтримуйте тісний зв'язок з прес-службою міського управління міліції! — перевів стрілки на підлеглих. — Я сьогодні ж дам вказівку!
Південне місто не один тиждень гуло, як бджолиний вулик. Ще б пак: у розпалі літнього дня та ще при кількох свідках, злочинець, безборонно зайшовши до службового офісу директора фірми, завдав йому небезпечних для життя вогнепальних поранень, а міліція та посадовці мовчать, як набрали у рот води . І якби не гостра публікація у незалежній газеті та стисле повідомлення в кримінальних новинах одного зі столичних телеканалів, то десяткам тисяч жителів міста нічого не залишалося б, як і далі користуватися бездротовим радіо пліткарів. Із кожним днем стрілянина на фармацевтичній фірмі, як снігова кучугура, обростала новими подробицями…
…— Наша Оля міняє коханців, як зозуля гнізда! – ковтнула іскристого шампанського з порцелянового фужера Дуня, найкраща подруга дружини директора фірми. — Я приятелюю з Олею багато років, і на таке надивилася та почула, що далеко не в кожному латиноамериканському серіалі хіба що покажуть. Ще позаторік на вечірній прогулянці в курортному Моршині вона знюхалася з молодим вродливим грузином на ім’я Зурабі. Закоханий молодик заради неї забув про дружину з маленькою дитинкою, а перебравшись у наші краї, відкрив невеличкий ресторан на околиці міста. Кажуть, на фірмові страви, щедро здобрені зеленню, перцем, ароматними травами та корінцями, і червоне, як людська кров, грузинське вино, злітаються, як мухи на мед, місцеві та приїжджі товстосуми, кримінальні братки. А нам у цій прокуреній норі не знайдеться місця: охоронник, схожий на горилу, чужаків далі порога не пускає! Шлях до смакоти її любаса відкритий і для Баняка, власника майстерні з пошиття модельного взуття, хоча, як подейкують люди, найприбутковішим його заняттям стала торгівля гашишем та маковою соломкою. Іноді, під покровом фіолетових вечірніх сутінків та зоряного неба, озираючись довкола, як шкодливий кіт, поріг харчевні переступає міліцейський опер товстун Драйло. Двічі на тиждень Ольга зустрічається на нейтральній території зі закоханим у неї по самі вуха грузином — ночують у затишному люксі готелю або на цілу наймають затишну мебльовану квартиру в спальному мікрорайоні. Сексуальний коханець їй на іменини подарував дуже красиву золоту каблучку з діамантом, куплену за американські долари у старій частині Стамбулу, а торік на її лебединій шиї з’явилося чудове намисто з коралів. Нестор, побачивши на ній коштовності, страшно розлютився: ревів, як лев у клітці, та був безсилим на рішучі дії! Ольга ще замолоду навчилася тримати свого чоловічка на коротенькому повідку та під п’ятою. Без її доларів та зв’язків він був би ніхто! Хоча з роками він міг сам дати фору іншим немалими заощадженнями.
— А що трапилося потім? Чому Нестор мириться зі зрадою невдячної?! — допитувалася у подруги Марина, від постійного недосипання та переїдання підтоптана літами імпульсивна шатенка.
Крім перукарського ремесла, жіночка ні до чого не могла докласти біленьких рук. Напевне в місті та на його околицях більшої, ніж вона, пліткарки, заздрісниці та спокусниці, не зустріти. В молоді літа до Марини, як банний лист, приклеїлося ненависне прізвисько Видра. До всього ця хитра жіночка пхала свій довгий ніс: навіть іноді доходило до малоприємних курйозів. Мешканці багатоквартирного будинку одного разу впіймали її за непристойним заняттям: підслуховувала під дверима сусідів. Неспроста вона внадилася й у п’ятий під’їзд до баби Наді. Старенька смачно готувала та вміла непогано ворожити на картах, заробляючи невеличку прибавку до мізерної пенсії, а Марина цілими кошиками щовечора носила їй плітки, не цураючись на дурничку з апетитом попоїсти та промочити прохолодним пивцем-винцем горло. Бабуся все життя куховарила в ресторані «Золотий якір»: уміла варити, смажити та пекти, аби лише було з чого. Та за кілька місяців цей дует розпався в пух і прах: Маринка позичила у старенької тисячу гривень, а повернути борг після кількох нагадувань забула. Гучного фіналу цієї неприємної історії мешканцям будинку чекати довелося недовго: як шило з мішка, вся її брехня та підлість вилізли на подвір’я …
— Оля мені хвалилася, що кістлявий грузин Зурабі, аби загладити провину перед судженим, підкотився й до нього з дуже вигідною пропозицією, — продовжувала, криво посміхаючись Марина. — Тепер Нестор на своїй голові носить крислаті оленячі роги, а його жіночка розважається з сином Кавказьких гір. Вона зізналася, що Нестор, як чоловік, не годиться грузину і в підметки! Він її так гаряче цілує та міцно обіймає, що почуває себе на сьомому небі!
— Маринко, чи не забагато собі дозволяєш, ти ж її подруга?! — спалахнула сірником касирка міського ломбарду Софія Щур. — Ви із нею — не розлий вода! Можна лише здогадуватися, які брехні розповідаєш про нас! Якби я була суддею, пліткарям давала б п'ятнадцять діб арешту та двісті годин примусової праці! Довіряєш сокровенне близькій людині, а вона, як та зла зміюка, боляче вжалить у саме серце…
Перукарка не чекала спалаху гніву подруги. Якби на її місці був хтось інший, то дала б такої здачі, що запам’ятала б до Успенського посту, а з Софою псувати стосунки вона ні за яких обставин ніколи не наважиться: собі вийде боком. Лише їм відомо, скільки забутих у перукарні п’яними клієнтами цінних речей вона здала до ломбарду в обмін на гривні. «Кого ця черепаха корчить із себе?! — міркувала присоромлена подруга, поправляючи вигорілий на сонці шиньйон. — Сидиш, як дідько за комином, на золоті та доларах, вважаєш себе рівнею Кривулям. Ще мені побазікай, і я виверну навиворіт усі твої грішки у ломбарді. Ще побачимо, чи лисий Алігатор носитиме тебе на руках!...». — Софо, я дуже поважаю Ольгу! — посміхаючись,виправдовувалася Марина, стараючись не зустрічатися з її холодними очима. — Я ж не всюдисущому Татарчуку даю інтерв’ю, а довіряюся своїм найближчим подругам! Наша жіноча доля така, що в порівнянні з нами героїня популярного мексиканського серіалу Ізаура була не нещасною рабинею, а безтурботною цнотливою панночкою! Якщо не проявимо солідарності, то наше життя стане ще нестерпнішим. Як наших чоловіків не кохай та їм не годи, вони, як хижі вовки, у чужий ліс дивляться! Я витратила не одну тисячу гривень на пігулки та мікстури для схуднення, на заграничну штукатурку для лиця та лосьйони, а лишень подивіться, на кого стала схожа?! Кому я така потрібна? Я вранці почула по столичному радіо, що в Південній Пальмірі студент престижного вузу готується переселитися на недосяжний Марс. От якби все непокірне чоловіче плем’я раз і назавжди відправити туди?! На космічному зорельоті! Хай би волочилися за марсіанками та гризли скелі замість того, аби перебирати домашніми харчами, ласувати в’яленою таранею та лісовими горішками до пива, без міри дудлити горілку та коньяки! І волочитися за безсоромними хвойдами!

— Не скажи, не скажи! –— встряла в розмову розпашіла від випитого шампанського Дуня. — Їй-Богу, Маринко, ти справді стала схожа на модницю-студентку: помітно на лиці та в талії схудла й одягаєшся з голочки. Але те заграничне швабське шмаття не для мене. Хто знає, як оте недоношене дрантя потрапляє в Україну. Наступить день, коли наші фабрики та майстерні запропонують дешевий модний жіночий, чоловічий та дитячий одяг: повірте на слово, вдень із вогнем у крамницях та на ринках хваленої Європи нічого путнього не знайдеш! Можна й трохи переплатити, аби не носити сукні та блузки з чужого плеча!
— Вигадаєш таке! – Марина вдала, що на неї не ображається. — Раджу й тобі не обходити стороною магазин у центрі міста. Там можна вибрати новісінькі модні блузки, кофти, спіднички, манто, взуття, шкіряні пальта, навіть сезонне взуття — перерахувала все те, що сама прикупила. — У наших магазинах за модний одяг правлять як чорт за маму, а на ринках торгують дешевим барахлом з Туреччини, Кореї та Піднебесної. Ви лишень придивіться, як на свята та в будні чепуряться доморощені чиновниці?! Модниці, котрих ще світ не видів! Я їх щодня зустрічаю у секонд-хенді! Крутяться та підстрибують перед великим дзеркалом, як веретено в руках досвідченої прялі!…
— Маринко, будь-ласка, поясни мені, що означає твоє веретено?! — Софія нетерпляче перебила її словесну тираду. Касирка ломбарду жила зовсім в іншому світі: не знала, звідки на її лакованому кухонному столику вранці беруться жовтогарячі скибки пахучого батону, намазані золотистим вершковим масло й тонесенькі кружальця апетитної сирокопченої ковбаси, запобігливо подані служницею до її ранкової кави. «А ця недовчена провінціалка верзе про якесь веретено. Що воно таке, та з чим його їдять?!»
— Отакої! — здивувавшись, сплеснула в пухкі долоні Марина. — Якби ти народилася у сільській глушині, як мої мамка і татко, я, мої братики та сестрички, то напевне б знала не лише що таке веретено, а й про все інше на світі! Це вам не на турецьких курортах та на Південному березі Криму ніжитися на золотистому березі, пірнати в ласкаві хвилі моря та на носатих лобурів з повними кишенями грошви сильця ставити, переїдати та обпиватися в ресторанах і кафе, не розводити теревені в елітних салонах краси та перукарнях! Я корів у колгоспі та новоспеченого поміщика пасла та доїла,свиней, овець та гусей доглядала, на польовому стані від зорі до зорі куховарила та чужих байстрюків няньчила — ніякої роботи не цураюся! — красиві сірі очі ще молодої жінки докірливо припікали зблідле, як крейда, обличчя Софії. — Гадаєш, я не чула, як ти кепкуєш з мене при чужих людях?! Якби не Оля, на ваших посиденьках моєї ноги ніколи б не було! Чванитеся своїм нафталіновим міщанством та грошвою, як чоловік несповна розуму мальованою ступою. А панування може розвіятися, як ранковий туман. Он моя знайома Жирафа, як кицька, муркотіла біля неополітанського мільйонера, котрий давно забув, що будь-якої миті може вибухнути Везувій! Та нічого путнього з цього не вийшло! Скупердяй без жалю прогнав її зі своєї вілли голою та босою, нічого не заплативши! Від знайомої, котра недавно повернулася із заробітків та купила робоче місце в універсамі, довідалася, що грошовитий дідуган так приревнував Жирафу до власного садівника-альфонса, що навіть стріляв у них з пістоля, та, на щастя, не влучив: вогнепальну зброю від людського ока приховав ще з часів дуче Беніто Мусоліні. Тепер вона нюхає солярку та мазут на старому колісному тракторі, а рік тому вийшла заміж за підстаркуватого вдівця з трьома дітьми. З тверезим чоловіком ще можна миритися, а як хильне перваку, то хоч зі світання й до смеркання калатай у церковні дзвони! Жіночка мала намір кинути ненависного пияка з дітьми, та не змогла: їй ніде прихилити свою бідну голівоньку — батьківську хату, що залишилася після їхньої смерті, збула з рук задешево, а тяжко зароблені на італійському чобітку євро розтанули, як багатовікова крига у суворій Арктиці. Я б отих самогонниць у наглухо зачиненому товарняку відвезла на далекі Курили або на безлюдні острови в Тихому океані, поближче до вогнедишних вулканів, аби там варили та хлистали свою отруту. Споїли, кляті, наших чоловіків, тепер ні до чого не здатні: працюють як мокре горить, а в ліжку з них користі, як з бугая молока! Невиліковні імпотенти, одним словом…
— Подруженьки, до чортиків набридло все це! — обізвалася з іншого кінця столу завідуюча філії комерційного банку Валя Шкуропат: молода жінка насолоджувалася кавою з пісочними тістечками та мовчки спостерігала за перепалкою подруг. — На своєму чистому тілі плекаєте бородавки! Нам так потрібен пан Кривуля з його мільйонами, як дірка в новому мосту! Невже забули, як у нашому місті готувалися до кінця світу?! — перевела стрілки на іншу тему. —За кілька тижнів з прилавків магазинів та на ринках змели, як ураган Катріна, парафінові свічки та дешеві сигарети, навіть розкупили позаторішні, з цвіллю, крупи, не пошкодували кревних на залежалі бляшанки рибних та овочевих консервів, запаслися, як на сто років, сіллю, гасовими лампами та сірниками. Пригадайте, що я вам розповідала про доморощеного мільйонера Скарб’юка? Що не кажіть, а для нашого банку він був дуже цінним клієнтом. Багато років на своєму рахунку солив тисячі гривень та доларів, а за тиждень до очікуваного кінця світу зі свого депозиту зняв півтора мільйона гривень та десять тисяч американської валюти. Для філії його забаганка обійшлася непоправними наслідками: мені вліпили сувору догану, а з касира, котрий видав гроші, зняли річні преміальні та попередили, що можуть вигнати з роботи. Навіщо я вам про це розповідаю? Аби ніколи не робили з мухи слона! Наша приятелька тепер не рада, що злигалася з гультіпакою-грузином. Він їй м’яко стелив, та спати дуже твердо! Сексуальний кавказець пригрозив Ользі: якщо не розірве шлюб зі своїм чоловіком — він заріже, як баранів, її та Нестора! Хіба слід було так довірятися жорстокому нелюду?!
— Дожилися! — щиро здивувалася Софія. — У чорнооких кавказців гаряча кров — із ними не зажартуєш. Коханці, кажуть, удатні, та жінок мають за брудну підстилку!
— Знайшли про що теліпати язиками! – втрутилася Марина. — Чужа душа — сутінки. Гуртом поміркуємо, як допомогти подрузі, і не станемо перемивати кісточки їй та грузину.
— Оце так коханець! — Зоя, котра мовчки спостерігала за перепалкою подруг, підклала в багаття сухого хмизу. У душі вона дуже заздрила дружині директора фармацевтичної фірми: тій грошовитий любас носив коштовності на срібній таці, а вона, бідолашка, навіть не може дозволити собі купити золоту каблучку з бодай манюсіньким сапфіром. Чоловік не ревнував Зою хіба що до електричного стовпа та старих шкарбанів з паличкою. «На зароблені Алігатором долари та євро, за реалізовані в обхід митниці ліки та наркотичне зілля, Кривулі вимурували помпезний двоповерховий котедж із великою лоджією та красивою альтанкою у зеленій зоні найкращого мікрорайону міста, — заздрила жінка, покусуючи тонку нижню губу до крові. — Грошви на це кинули без ліку, а новосілля відкладається з місяця на місяць. Навіщо ж Ольга погодилася на це будівництво?! Невже їх не влаштовують ще один котедж, великогабаритна чотирикімнатна квартира у центрі міста, яка їм дісталася від матері-фронтовички?! Але ж Кривулям заманулося втерти носа своїм сусідам, теж ненаситним скоробагатькам: хизуються пишними хоромами та новенькими іномарками». Якби її воля, то давно б збула з рук недобудовану рухомість, але боялася, аби чоловік-далекобійник не поміняв її диван зі скрипучими іржавими пружинами на м’яку перину на цілих десять років молодшої від неї люблінської панянки. У душі Зої поселився неспокій: боялася, що їй колись таки доведеться розділити зрадливу долю своєї подруги Ольги Кривулі.
— Скажіть , як мені знайти такого любчика-красунчика, аби ніколи не зраджував та не шкодував грошей?! — схоже, Зоя до кінця не повірила пліткам про подружню зраду свого судженого. Та невгамовні пліткарки таки добилися свого: на тижні у салоні краси зіпсували їй настрій. Її тихоня Сашко не один рік, як роздобрілий на харчах кіт, від пестощів муркоче на м’якій перині Миросі, власниці м’ясного магазину на ринку польського міста Любліну. Далекобійник, доставивши на місце призначення крам з півдня України, кілька діб відгодовується та вилежується під боком у пишної тілом Миросі. Ще молода жінка, з вродливим, але пом’ятим від постійного недосипання та пиятики, обличчям; з синюшними мішками під рухливими, як у молодої газелі, світло-жовтими очима; з модною шубкою з натурального хутра та масивною золотою каблучкою з коштовним камінцем на середньому пальці лівої руки, Мирося пропахла не французькими парфумами, а копченостями, рибою, часником, коріандром, перцем та іншими спеціями. Скільки вона та інші завсідники люблінського ринку перетрубили шашликів, баликів, ковбас і вихлептали горілки та інших напоїв — ніхто не знає! Сашко познайомився з Миросею на одній з вечірок у свого приятеля-львів’янина. Той ще на початку дев’яностих покинув дружину з двома малолітніми дітьми та звів нове сімейне гніздечко з багатою вдовою, котра була набагато старша за нього. А Мирося зі своєю чарівною посмішкою запала Сашкові в душу, як болюча шпора в п’яті: ця миловидна жіночка зуміла знайти ключик до зачерствілого чоловічого серця.
— Якби мій Санько фліртував з пасією, то викинула б його на вулицю з усім барахлом! — погрожувала Зоя, хоча насправді, як нічого на світі, боялася, що колись їй ненависна суперниця може завдати непоправного удару. — Жабу б роздавила своїми ногами! — її очі горіли дивним вогнем. — Куди ж подінеться мій ні до чого не здатний імпотент?! — тішила себе ілюзіями, розливаючи баварське пиво у кришталеві келихи. — Мені дуже шкода Нестора. Чорнявий Зурабі, котрий посмів посягнути на його життя, дорого заплатить! Я б таких нелюдів, як цей тип, замурувала навіки-вічно в кам’яному склепі, аби Божого світу та рідні ніколи не видів. Хай би сповна заплатив за своє злодіяння перед Богом і людьми. Ви ще побачите: його засудять на довічне ув’язнення в тюрмі суворого режиму…
— Хотілося б вірити в це! — нетерпляче перебила її Софія. — У Києві, Одесі, Львові, Дніпропетровську, Кривому Розі та інших містах не таких шишок відстрілюють, як курчат, а наша доблесна міліція роками розшукує, як голку в сіні, дрібних злодіїв та аліментників. А політичні перевертні, душогуби та казнокради безперешкодно зі своїми мільйонами та коханками переховуються за кордоном. Цілий світ реготав, як симулював тяжку хворобу київський ректор: коли хабарника впіймали на гарячому, він на ладан дихав, а потім накивав з неньки п’ятами. Навіть найновіший супутник безсилий перед такими як він! Не допомогло й те, що на його загребущу руку одягли якийсь електронний браслет. А львівський Колядник, кажуть, розродився книжкою: власну персону відчищає від сажі й накипу. щедро поливає брудом учорашніх соратників! З ящика мільйонам українців пообіцяв ще одну книгу накатати! Далеко не кожен письменник такий плодовитий, як колишній перевертень у суддівській мантії! У Чехії та в інших європейських країнах і в Новому світі, такі як цей, злодюги та нероби просять притулку: мовляв, їх так переслідують за політику, що не дають дихнути. А про вкрадені в народу мільйони — анічичирк! Подруженьки, я нічого не вигадую?!
— Софо, звідки взялися твій песимізм та ненависть?! Забагато читаєш столичних газет і дивишся телевізор!— невдоволено фиркнула Марина. — Малюєш без розбору всіх і вся чорним квачем! Я не закінчувала інститутів й академій, та не з чужих слів знаю, хто нашій міліції перешкоджає ловити душогубів і казнокрадів. Мій племінник, як тисячі інших, під кулями в карному розшуку ризикує власним життям: нема хлопцеві спокою ні вдень, ні вночі! На щастя, Танюша його кохає, а інша б давно втекла до крамаря або лихваря!
— Маринко, не кип’ятись, як чайник на плиті! — примирливо сказала Софія. — Я зовсім не це мала на увазі! У нашій державі тисячі й тисячі міліціонерів ризикують життям задля спокою мільйонів співвітчизників, але й на пшеничному полі примудряється вирости чортополох. А не так просто його вирвати з корінням. Он у далекій Грузії з перевертнями у погонах довго не церемоняться: поласився на хабар, випустив на волю вбивцю, підняв руку на підозрюваного в скоєні злочину, образив людину — гайда за грати або на крутих гірських перевалах овець пасти! Наше приморське місто не так кишить криміналом, як стольний Київ, Одеса, Харків, Львів та інші мегаполіси неньки-України , це — чиста правда!Хто б міг подумати, що навіть до київських черниць добралися нелюди? З нас сміється весь світ! Іноді я навіть боюся вмикати телевізор, аби не бачити закривавлених тіл та людської біди, мене зачіпає за живе черствість, дурість та байдужість провінційних чиновників. За роботу їм платять не так, як слід, а сльози, особливо молодим. А як платять, так вони й працюють! Хіба директор фармацевтичної фірми такий дурний, аби відчиняти двері душогубу? Ніколи не повірю! Він добре знав на кого покладається, кому довіряє, як собі…
— Шукайте вітер у широкім полі! — махнула рукою Марина. — Непотрібні балачки лише псують настрій! Ті породисті крокодили з товстими гаманцями готові між собою перегризтися та проковтнути один одного, а в наших чоловіків та синів чуби тріщать! Напевне і пан Кривуля комусь перебіг стежку. Замах на його персону в розпалі дня — доказ того, що не все гаразд у нашому приморському королівстві! Рано чи пізно міліція впіймає вовкулаку, а в нас своїх клопотів хоч одбавляй!.
— Маринка діло говорить! — Зоя, не ігноруючи свіженький апетитний шматочок шоколадного торту «Райська насолода» та недоїдений брусочок хрусткого чорного шоколаду «Корона», залпом перехилила шампанське зі заманливими срібними бульбашками. — Мені час уже іти, а завтра постараюся провідати Оленьку.
… У багатотисячному приморському місті та на його околицях спекотний літній день догорав, як воскова свіча: за далекий суходіл мальовничого небосхилу та безмежне зовні спокійне море поволі закотився розпечений червоний диск сонця, а на зміну нестерпного денного сквару з моря повіяло бажаною прохолодою; високі заводські та фабричні труби, цегляні та бетонні багатоповерхові висотки, свіжовибілені чепурні хатинки в похмурому передмісті, поїдене глибокими вибоїнами асфальтне дорожнє полотно з обголеною бруківкою ще царських часів, придорожні тополі й чепурні садки в спальних мікрорайонах — весь навколишній світ, напоєний їдкими випарами бензину та чаду впереміш із п’янкими пахощами квітів, був розфарбований у фіолетово-червоне. У тисячах вікон замерехтіли вогні, й поволі стихав монотонний гул транспорту. Галасливе птаство встигло вже повернутися до насиджених гнізд у парках та садках, а лише стара сова, зачаївшись з маленькими пташенятками в густій кроні столітнього дуба, вилетіла на нічне полювання: шлях їй освітлював срібний диск Місяця. Поховалися в свої затишні дупла дикі бджоли та шершні, аби відновити втрачені за довгий день сили; на осиротіле морське узбережжя, зі сніжно-білим, як непогашене вапно, іскристим піском, галькою та маленькими рожево-коричневими мушлями, занесені дужим вітровієм смарагдові та дочасно пожовтілі від спеки листочки з левад, садків та парку, на виплекану на короткотривалих дощах та суховіях ще недостиглу садовину — все довкола непомітно огортала своїм величезним покривалом тиха зоряна ніч по сусідству зі срібним плюскотом морських хвиль та найголовнішою зеленою оазою міста — старовинним парком: тут, на бездощів’ї, до сонця тягнуться багатолітні дуби, ясени, берізки, акації білі, радують око соковиті плоди диких абрикосів, яблук, слив та груш, принаджують зголодніле птаство та заготівельників лікарської сировини ще недозрілі кетяги горобини та ні з чим незрівняні, насичені пахощами квіти і трави…

2 РОЗДІЛ

У занадто тісному, зі нашвидкуруч свіжовибіленими стінами коридорчику з віконцем на захаращений різним непотребом невеличкий господарський двір, давно не чищеною люстрою з одною лампочкою у центрі, на старих, як світ, стільцях з потертою тканиною на спинках, коротали час ранні відвідувачі. Вільним був лише доступ до броньованих дверей просторого, зі смаком умебльованого офісу приймальні народного депутата України Арсенія Шила.
Дві, а, може, й більше годин, чекали на ласку помічника депутата Степана Варварюка й дві середнього віку жінки, вдягнені з ніг до голови у магазинах, що торгують заграничним шматтям з чужого плеча. А поруч, на скрипучому стільці, зручно вмостився імпозантний, з ледь помітним округлим черевцем років сорока мужчина: він ні на мить не випускав зі правиці з масивною золотою каблучкою на середньому пальці товсту картонну папку. Не проронивши ні слова, впритул до вікна з металевою решіткою важко дихала гарна молодичка, боячись ворухнути затерплі руки та ноги, аби не потривожити сон малюка. Два натоптаних м’язами молодих чоловіки, поодаль усівшись на стільцях, між собою напівпошепки про щось розмовляли, а перед самими вхідними дверима, обіпершись на саморобний дерев’яний ціпок, стояла старенька бабуся: для неї місця на стільці, як і в черзі, так і не знайшлося. Народний обранець уже кілька тижнів не засідав та не голосував за прийняття нових законів, украй необхідних країні, а з кулачищами разом із іншими опозиціонерами блокував високу трибуну парламенту, а його довірений помічник Степан Варварюк , у минулому керівник збанкрутілого приватного підприємства з надання правової допомоги власникам земельних паїв, нікого близько до себе не підпускав, зачинившись на ключ зі двома відвідувачами. Можна було лише здогадуватися, які великі цабе сьогодні у нього на прийомі: за кілька метрів від порога очі прохачів та міщан дратували два шикарні «мерседеси» з козирними номерами.
- У теперішніх панів та їхніх попихачів до нас нема ніякого діла! — жінка у поношеній блузці землистого кольору колючими очима покосилася на молодих здорованів та на наглухо зачинені броньовані двері. — Коли за Арсенія Шила від села до села агітували, повні вози добра обіцяли, а тепер хоч за океаном правди шукай! У міністерство двічі ми писали, а користі, як зі шершня меду! На папері гектари землі нам виділили, а вже кілька років жебракуємо з порожньою торбою та оббиваємо пороги ласих на підношення чиновників! Їх обліпили скоробагатьки, як слимаки виноградну лозу, а нам туди — зась!
— Ото-то, кумонько! — невесело підтакнула колишня передова доярка Агафія, розминаючи закляклі пальці на лівій руці. — Цим породистим бугаям сам нечистий дітей бавить, а нам хоч у морі втопися! — перевела очі на двох незнайомців. — Тридцять років, як проклята, я гарувала на молочнотоварній фермі, а не заробила навіть собі на похорон. Куди б не потикалася, скрізь виходить мені боком. Поскаржилася в область, а мій лист переслали тому, хто не хоче давати землю! Я до нього по- людськи, а він, витріщаючи хитрі, як у макаки очі, заявляє: мовляв, я тут вирішую, і ніхто мені не може вказувати! Ворон воронові око не виклює! Кажуть одне, а чинять так, як їм заманеться! Добре, що хоча б в суді на мою біду звернули увагу та пообіцяли розглянути позов по суті.
— Дуже сумніваюся! Тамілко, до великого маєтку депутата Шила рукою подати! Минулої весни я зі своїм онуком Артемком випадково там заблукала. Не встигли ми наблизитися за десяток метрів до високої, з гострими піками металевої огорожі, як прибіг чорний, як дьоготь, псюка. Люто загарчав на нас, гадала, роздере, як вовк вівцю. Якби пса не покликав охоронець, то від мене та дитини залишилося б одне клоччя! Ти бачила його фазенду?! Бовваніє, як неприступна фортеця: на не на одному гектарі землі стоїть мурований палац з великими вікнами, з кондиціонерами та супутниковими антенами.
— Хоч із гаубиці стріляй — того міцного муру байдужності та черствості ніколи не проб’єш ! — Тамілі неспроста спав на думку цей вид військової зброї. Напевне, надивилася фільмів про минулу війну або почуте в дитинстві з розповідей її тата - фронтового артилериста закарбувалося у її пам’яті на все життя. Батько додому повернувся з вогняних фронтових шляхів-доріг лише після переможного залпу війни: йому на підступах до сатанинського лігвища фашистів — Рейхстагу — ворожою міною відірвало пів лівої ноги та дуже покалічило ребра. Солдатську гімнастерку тата з маленькими блискучими ґудзиками прикрашали два ордени Слави, орден Червоної зірки та медаль «За відвагу».
Фронтовик Федір натішився мирним життям недовго: смертоносні осколки фашистської міни, що окопалися в його зраненому війною тілі, стали несумісними з життям. У Таміли не було іншого виходу, як не вступати до омріяного сільськогосподарського інституту, а піти доїти корів на радгоспній фермі, хоча могла вивчитися на зоотехніка або агронома. Від тяжкої роботи її руки та ноги боліли на погоду, та вона ніколи не скаржилася…
— Дівчата, я чула, що наш обранець Шило через своїх підручних про людське око роздає дрібні подачки та проливає крокодилячі сльози за долю селян, а сам так спить і бачить, як їх обібрати до останньої свитки! Ой, як болить! — Олена голосно зойкнула. У неї на погану погоду крутило ноги та боліла спина. — Дві-три тисячі гривень Шило селянам платив чистоганом за видурений гектар землі у довгострокову оренду, прибравши до рук не сотні, а тисячі гектарів. Для годиться, хитрун із кожним власником земельного паю укладав договір про оренду, навіть завіряв у нотаріальній конторі. Не на два— п’ять, а на цілих двадцять років! Мій сусід дід Дмитро передумав з скоробагатьком мати справу, та згодом про це дуже пожалкував. Депутат наслав на нього своїх головорізів. Правда, до стрілянини не дійшло: Дмитра та його зятя так відлупцювали, що, бідолашні три тижні пролежали у районній лікарні. Могло б для них скінчитися ще гірше, якби поскаржилися в міліцію чи в прокуратуру. Хитрющий Шило свої очі та вуха має скрізь! А вивести на чисту воду продажних перевертнів у погонах та нечистих на руку провінційних чиновників це одне й теж, що решетом носити воду з ріки! Бачила по телевізору, яка страшна біда трапилася з дівчатами в Миколаївській області? Ото-то! Та я можу побожитися перед святою іконою: у нашій міліції служить багато порядних людей! Моя старша донечка, котра звила гніздечко у степах Херсонщини, написала в листі, як за неї, її чоловіка та їхніх трьох діточок вчасно заступилися начальник районної міліції та офіцери кримінальної міліції. Молоді хлопці, ризикуючи власними життям, не лише вивели на чисту воду двох зальотних шахраїв, у котрих були налагоджені неформальні зв’язки з продажними чиновниками та колишніми арештантами, а й допомогли їм повернути шість тисяч гривень та весільні обручки: ці гроші мої діти берегли на нові меблі. Садисти не тільки видирали в людей останні заощадження на чорний день, люто катували, а наситившись, цілилися в голову з пістолета з глушником: аби врятувати власне та своїх рідних життя, підеш на все. Про це навіть писали обласна та столичні газети, і на «Інтері» ввечері показували!
— Твоя правда, кумонько! — невесело підтакнула Таміла. — З клятими іродами не варто зв’язуватися: собі вийде гірше. Колись і на них знайдеться міцна крицева вуздечка!Але чи доживемо, коли і їм минеться свіженька сметанка?
— Я ще нікому не розповідала, як мій племінник Вася проходив службу в Державтоінспекції сусіднього району, — з очей уже немолодої Агафії бризнули сльози. — У молодого лейтенанта все складалося добре, поки одного разу він не натрапив на столичне цабе. Власник іномарки поїхав на червоне світло, на очах багатьох свідків тяжко травмувавши двох школярів та молоду жіночку, котрі разом із іншими переходили на «зебрі» дорогу. Припертий до стіни свідченнями очевидців дорожньої пригоди, він не зумів вийти сухим з води. Та незговірливість мого племінника обернулася для нього ж великими неприємностями по службі: його попередили про невідповідність займаній посаді та, понизивши, перевели до іншої міліцейської служби. На щастя, в хлопця вистачило здорового глузду не добиватися правди, хоча йому радили звернутися аж до міністерства! Інакше б виперли з міліції з вовчим квитком! А де тепер підшукаєш хоча б якусь пристойну роботу?
— Кумонько, невже справді настає кінець світу?! — тихенько схлипнула розчулена Таміла. — Я забула оповісти свіжу новину. Минулої середи до нас додому завітало трійко непрошених гостей: дорідні, як моя породиста льоха, чоловік та жінка. А супроводжував їх добре нам знайомий терапевт міської поліклініки: цей улесливий чолов’яга мені запам’ятався тим, що своїм пацієнтам виписує довгі, як простирадло, рецепти лише на дорогі ліки та посилає до одного й того ж власника аптеки. Подейкують, що за свої заслуги перед фармацевтичними шишками він заробляє непогану прибавку до мізерної платні. Навіть півроку тому купив новісіньку іномарку. Напевне, за дорогу машину заплатив не він, а такі ж хворі та немічні, як і ми!
— Та чого вони від тебе хотіли ? — нетерпляче перебила її кума. Їй уже набридло чекати під дверима, а за розмовою час пролітав непомітно, та й давалися взнаки старі болячки. — Невже знову хотів підсунути тобі дорогі заграничні пігулки ?! — поцікавилася.
— Та, ні! — замахала руками Таміла. — Дуже здивуєшся,коли про все дізнаєшся, — криво посміхнулася. — Товстун розпитував мене про близьких родичів у середньому та поважному віці, навіть поцікавився, чи я знову не хочу вийти заміж, а тоді вперіщив, як батогом.
— Та не смикай кота за хвіст! — не стрималася колишня телятниця Олена, котра прийшла на прийом до депутата зі запізненням. Та нічого, як незабаром з’ясується, не втратила! — Їй теж набридло чекати, коли врешті-решт розродиться кума. — Тобі, напевно, ще не пізно стати артисткою розмовного жанру! Так складно та детально розповідаєш, як Євген Петросян та його дружина Олена Степаненко в «Кривому дзеркалі»! У тебе, бува, не панофобія?! Людям слід більше довіряти, а не боятися їх!
— Що таке панофобія, та до чого вона тут?! — спитала Таміла, не зводячи карих очей з важких металевих дверей, що несподівано з грюкотом відчинилися навстіж перед власниками «мерседесів». І, не дочекавшись відповіді, додала: — Лікар дуже допитувався в мене, чи я та мої близькі не продаємо внутрішні органи! Обіцяв хоч завтра відвідати нотаріальну контору та щедро заплатити чистоганом!
— Які ще внутрішні органи?! — не повірила власним вухам Олена. — Затям собі раз і назавжди: органи внутрішніх справ не продаються ні за які мільйони! — криво покосилася на Тамілу, як на несповна розуму. — На панофобію страждає той, хто має страх перед тим, що чинять інші на цій грішній землі! Про це я вичитала в опозиційній газетці-одноденці! Мені підкуплені агітатори наносили стільки тієї макулатури, що вистачить на цілий рік пічку розпалювати! Хоч якась користь від кандидатів у народні обранці: на кухонній плиті для моїх ненаситних підсвинків щодня готую кашу та пійло! Грошей не вистачає на дрова та вугілля!
«Видно, крім корів, свиней, телят та бичків, як і я, на фермі, ти нічого в своєму житті не бачила! — Таміла хотіла вколоти свою подругу в найболючіше місце та завбачливо передумала. — Я їй про хитрого Данила, а вона згадує ледачого Гаврила!» — міркувала. — Улесливий лікар тицьнув мені під ніс папірець із великою гербовою печаткою: мовляв, поставте власний підпис, що після вашої смерті хірургам міської лікарні дозволяєте взяти своє серце та нирки для врятування життя іншим тяжко хворим пацієнтам. Та не забудьте принести ксерокопію паспорта та довідки з податкової інспекції! — нагадав. — А фарбована товстуха, котра відмовчувалася й відганяла надокучливих мух та ос, пообіцяла заплатити великі гроші, якщо я дам згоду. Я так перелякалася, що заклякла на місці

Трохи оговтавшись, непрошених візитерів випровадила за двері! А мій собацюра, як здурів: зірвався з ланцюга та з гарчанням накинувся на гостей. Навіжений так міцно вчепився гострими іклами в дорогу спідницю мадам, що та насилу врятувалася, аби не світити голою сідницею. Вона так тікала, що в дощовій калюжі біля сараю загубила модний капець зі срібною пряжкою!
— Ось до якого життя ми докотилися! — побілілими, як крейда, губами гаряче зашепотіла кума. — Якби моя бабуня була живою, то пішла б на прощу до святої Києво-Печерської лаври. День і ніч вона б замолювала наші гріхи та била поклони перед святими образам. Недарма ж кажуть: коли в людини відбирають розум та пам'ять, вона потрапляє у в’язке баговиння!...
Металеві двері депутатського офісу нарешті відчинилися навстіж. «Дайте дорогу!— прогугнявив огрядний мужчина років п’ятдесяти, не дивлячись собі під ноги. — Повсідалися тут, як на весіллі! Чому це ти витріщаєш щурячі баньки ?! — покосився злими очима на охоронця власного тіла. — Замість того, аби зайнятися ділом, до бабських теревень прислухаєшся! Гайда звідси! По конях!
— Пане, ваш спокій беріг! — збрехав, не кліпнувши оком, інший охоронник, ховаючи рухливі рисячі очі. — Від оцієї голоти… можна чекати чого завгодно!...
— Годі верзти казна що! — примирливо вичавив з себе власник блискучого чорного «Мерседесу». — Істерику не майструй! — Інакше підеш у гробарі, якщо не влаштовують мої умови праці та зарплата! — заіржав, як норовистий гнідий, бізнесмен з Південної Пальміри .
За кілька хвилин з офісу помічника народного депутата Степана Варварюка не вийшов, а повільно викотився огрядний, спітнілий від надміру випитих чашок чорної кави та келишків витриманого десять років у дубових бочках коньяку «Ай-Петрі», молодий чоловік зі невиразними рисами обличчя, схожого на велику пательню. Аби не світити передчасною блискучою лисиною, він її старанно приховував під поспіхом розчесаним попелястим париком. Це був ніхто інший, як Юрко Тюня — неук, новоспечений зятьок власника комбінату хлібопродуктів, винокурні та інших ліквідних підприємств. Цей персонаж заслуговує, аби з ним познайомитися ближче.
Парубок Юрко Тюня, а по-вуличному Нюня, за шкільною партою сидів, як на колючках глоду: коли його однолітки з повними ранцями книжок та зошитів поспішали до школи, він нагострював лижі до напівлегального комп’ютерного клубу. Безліч разів учителі та міліціонери виганяли його звідтіля, та він прилип до монітора з голими сідницями та стойок з пляшками пива та пепсі-коли, як будяк до штанів. Хлопець вбив собі в голову: коли відгуляє на випускному балу, поїде до Сполучених Штатів, а там стане відомим кінорежисером та у відомому всьому світові Голлівуді зніматиме круті бойовики та фільми жахів. Мріяв він і про те, що мільйони доларів самі попливуть до його дірявих кишень. До випускного вечора тато ще терпів вибрики норовливого спадкоємця, а одного разу відрубав, як відрізав гострим лезом бритви: неробам та волоцюгам нічого робити в моєму домі! Та ж недарма кажуть: ледарям та гульвісам сам нечистий дітей колише. На дискотеці Нюня знюхався з по-модному вбраною вродливою дівулею, котра відразу впала йому в око: наліво та направо сіяла, як пшеницею на святе Різдво, грошима, нарівні з парубками та молодими чоловіками цідила здобрені горілкою, ромом та коньяком коктейлі, не цураючись гарячих поцілунків та обіймів молодих ловеласів. А Юркові цього тільки було й треба: вчепився, як рак клешнями, підбивати клинці до розкутої дівчини.
— Елю, можна, я візьму тебе за власну дружину?! Яка ж ти красуня! — напівжартома підсолодив Юрко, покрадьки спостерігаючи, яке враження справила на дівчину його несподівана пропозиція.
— Чому б і ні! — Еля грайливо кокетувала: у її гарних сірих очах гасали веселі бісики. — Бідувати ми ніколи не будемо: у руках мого таточка ласі шматки — комбінат хлібопродуктів, винокурня та інша нерухомість, а мамуля орудує у трьох крамницях, напханих бозна чим! Нам з горою вистачить на хліб з маслом та червоною ікрою! Старша сестричка давно мені не конкурент: звила родинне гніздечко в першій столиці України — місті Харкові! Живе зі своїм чоловіком – жіночим лікарем, як у бога за пазухою! — голосно засміялася. — Наш зять непогано заробляє на життя хабарами у міському пологовому відділенні, а моя сестриця тринькає гривні та долари в салонах краси та в елітних магазинах. Пообіцяла, що й для мене знайде нареченого з набитими грошима кишенями. Та моя душа прагне зовсім іншого: хочу вийти заміж не за напханий доларами та євро гаманець, а за хлопця, котрого покохаю, як Джульєтта Ромео. А терпіти душевні муки, приниження та страждання, як наша землячка Альбіна Стриж, я не збираюся. Навчаючись у Дніпропетровську, вона закохалася по самі вуха в студента-мусульманина: праправнук пророка Мухаммада так задурив їй голову, що за кілька місяців вискочила за нього заміж. Раніше до неї настирливо підбивав клинці місцевий банкір-єврей, та відмовила йому. Потім дуже пожалкувала, але було пізно: її найближча подруга вискочила заміж за ізраїлевого сина, і опинилася не в сільському сараї, а в земному раю. Чоловічок носить її на руках та виконує всі її забаганки .Чекають на дитинку. Коли вона народиться, поїдуть гостювати до його багатих родичів в Ізраїль А на Віку чекало нове розчарування: не доїхавши до далекого напівзруйнованого ліванського селища, звідки родом її чоловік, дізналася: на нього, дарована самим Аллахом, чекає ще одна дружина з малолітнім хлопчиком. Та відступати їй було вже нікуди: сама чекає на двійняток.
— Елю, бува, не жартуєш ?! — Юрко, пропустивши повз вуха сумну історію її подруги, цілком серйозно замислився над тим, як стати зятем небідного тестя. «Куй, дурню, залізо поки гаряче! — міркував. — Не я буду, якщо на твій маленький красивий пальчик не надягну золоту обручку! Втру носа своєму таткові!». — Я в тебе закохався з першої ж зустрічі! — хлопець гаряче зашепотів дівчині на вухо зі золотою сережкою з яхонтом. — Коли можна засилати сватів? — наполягав, не відпускаючи з рук її гарячих долонь. — Повір, Елю, я все своє життя кохатиму тебе так, як Ромео Джульєтту! Кращої, ніж наша подружня пара, не знайдуть у нашому місті!
— Юро, не гони так прудко коней, пішли танцювати! — загадково посміхнувшись, Елла обвила шию юнака білими рученьками. — Я поміркую над твоєю пропозицією! — несподівано вона несміливо поцілувала хлопця в неголену щоку. — Ти кусаєшся…
— Чому це я кусаюся?! — не второпав Юрко. –— Я тебе дуже покохав! — його широко відкриті смолисті очі палахкотіли дивним вогнем.
— Ха-ха-ха! — залилася дзвінким сміхом Елла, привернувши увагу сусідньої парочки. — Твоя неголена щока кусається…
Не пройшло й півроку, як Юрко Тюня одружився з Елою. Весілля їм справили дуже пишне та гучне. Батьки нареченої нічого не пожаліли для своєї молодшої доньки: за великі гроші молодятам було придбано новозбудований котедж у престижному спальному мікрорайоні міста, а зятя приємно здивували новенькою іномаркою. На диво заздрісників та пліткарів, на фірмі Юрко легко завоював прихильність тестя, ставши незамінним, коли йшлося про делікатні справи, важливі фінансові оборудки та угоди. Неспроста ж цього дня він пожалував і до помічника народного депутата Степана Варварюка: не за спасибі щодо його підтримки він мав намір в обхід закону заграбастати сотні гектарів земель запасу приморського міста. А міська влада в особі її голови Романа Товстопуза вперто стояла на своєму: ні обіцяний великий хабар, ні приховані погрози на голову самоврядування та його різношерсте оточення не діяли. Ніхто з посадовців не хотів ризикувати власним благополуччям та волею: на слуху ще був скандал із вимагання хабара в сотні тисяч доларів у сусідній області. Високопоставлений чиновник так знахабнів, що навіть здер хабар з полковника внутрішніх військ у відставці. На диво, колишній військовий без зайвих суперечок погодився сплатити йому кругленьку суму за два гектари землі на межі із заказником, хоча в нього на думці було зовсім інше: загребущого чиновника посадити за колючий дріт. Історія з гектарами скінчилася тим, що столоначальник опинився в похмурій буцегарні, а інших чиновників цей прикрий випадок спонукав на невеселі роздуми: чи варто ставити на кін усе, що маєш?! А остання зустріч у тісному колі перед від’їздом до стольного Києва Арсенія Шила вселяла велику надію: новоспечений народний обранець на радощах пообіцяв посприяти в оборудках власнику промислових підприємств, вирішивши на його користь земельне питання. Арсеній навіть у запалі погрожував: мовляв, якщо старожил міської ради Товстопуз посміє не скорятися його волі, то скине його з насидженого прибуткового місця.
— Ще побачите, як я загребущого Удава виведу на чисту воду! — Арсеній, виголошуючи тост у вузькому колі з нагоди свого обрання народним депутатом, хижо блиснув кількома вставними золотими фіксами на нижній щелепі, наштрикнувши на срібну виделку шматочок копченої апетитної оленини. — Цей недовчений селюк Товстопуз гадає, що зможе приховати, скільки бюджетних мільйонів гривень зі своїми підручними закопав у вибоїнах на дорогах та на ремонтах дитсадків і кінотеатрів?! А які кренделя він витворяє зі своєю новою ку.вою в Куршавелі?! Наша довірена людина на відео зафіксувала всі його походеньки: ця хтива ненаситна парочка серед білої днини в костюмах Адама та Єви пірнала в блакитний басейн з підігрітою морською водою, в центрі розваг дерла курортникам очі прогулянками в обнімку, а чого варта купівля у ювелірному магазині дорогого намиста та каблучки з діамантом на сорок каратів ?! Їхні сороміцькі любощі в готельному номері не давали спати іншим відпочивальникам. Мені таке розповіли про апартаменти міського голови поруч з його службовим офісом, що не йдуть ні в які порівняння з міністерськими! Чого там тільки нема! Два японські холодильники під зав’язку набиті смачними делікатесами та заморськими марочними коньяками, ромом, лікером — усім тим, що душа забажає. А харчів йому власники магазинів та ринків нанесли –— їж від пуза! Лише приручені обранці долі удостоюються гостинності пана голови, а інших далі порога, крім вишколеної челяді, він не пускає…
«Цей Товстопуз забагато собі дозволяє! — міркував новоспечений зять директора фірми, що давно конкурує з Кривулею, скоса озирнувшись на щільно зачинені різьблені двері. — І для пихатого та роздобрілого на доларах Шила нема нічого святого! Давно пора вказати йому на своє місце! Міський голова заносить йому хвости на поворотах, а на нас дивиться, як вовк на стадо баранів!А помічник народного обранця м’яко стелить, та твердо спати! Арсеній за поріг, а мишам танці!».
… Півторагодинна розмова з помічником столичного депутата дуже розчарувала гарячковитого Юрка: Арсеній Шило в його тестя долари на вибори брав охоче, та віддячив за послугу не землею, як було обіцяно, а фігурою з трьох пальців! Зіпсований настрій молодик зганяв на своєму охороннику, але так і не заспокоївся. Тесть та його зять Юрко для міського голови і столичного депутата приготували такі подарунки, від яких не зможуть відмовитися, та не зрослося: їх випередили інші спритники, замазавши очі крихтами з барського столу.
Про невдалу зустріч з помічником депутата Степаном Варварюком Юрко за вечерею розповість у всіх подробицях своїй дружині, тестеві й тещі. Від розмови з крутієм у його душі залишився гіркий осад. Посудіть самі.
…— Юрію Миколайовичу, ви, бува, не чули, хто бажає смерті пану Нестору?! — з погано прихованою погрозою помічник столичного депутата осадив спесивого молодого та раннього бізнесмена, буравлячи злими безбарвними очима його брезкле обличчя від учорашньої пиятики в ресторані. — Як кажуть, дожилися до ручки: в нашій забутій Богом глушині, як в американському Чикаго: серед білої днини стріляють у законослухняних бізнесменів! Я б повісив того лиходія на центральній площі, аби іншим душогубам пішло на науку!
Юрко здогадався, кого має на увазі цей підступний офісний щур, та опанував себе, аби зопалу не наговорити йому зайвого. Не викликавши у Варварюка ніяких підозр, молодик спокійно, єхидно посміхаючись кутами тонких губ, вичавив з себе:
— Як і ви, ми обома руками за, аби привселюдно карати лютих каїнів, котрі посягають на життя бізнесменів, міліціонерів та журналістів! Ні мій тесть, ні я, ні наші ділові партнери не радіємо чужій біді, а навіть готові виплатити велику грошову винагороду тому, хто впіймає кривавого вбивцю! — Юрко бовкнув, що спало йому на думку. — Недалекоглядні користолюбці, котрі насмілюються безпідставно звинувачувати порядних людей у замовному вбивстві пана Алігат… Нестора, вічно горітимуть у пеклі: їхні роздобрілі на ситних харчах та коньяках тіла висітимуть на гострих крицевих кігтях та палях; вони лизатимуть гарячі сковорідки, навпочіпки сидячи у величезних чавунах зі киплячою смолою та сіркою! Вогняна гієна чекає на всіх тих, хто чинить всупереч людських та Божих законів! — молодик вміло вибив із рук помічника депутата припасений ним козир. — Ми ні від кого не потерпимо огульних звинувачень! — вдався до погроз. — Якщо ще хоча б раз довідаємося про плітки та інсинуації — подамо до суду! Та не кишенькового міського, а до Апеляційного або Європейського з прав людини високих судів! — новоспечений зять багатія явно пересолив кашу.
Здається, остання фраза Юрка таки подіяла на господаря затишного офісу. Він у душі був не радий, що зачепив за живе цього нахрапистого молокососа, схожого на вужа. Зачиниш перед ним двері — прошмигне через мікроскопічну шпаринку!
— Пане Юрку, я навіть у думках не припускав підозрювати ні вас, ні вашого тестя в посяганні на життя пана Кривулі — авторитетно заявляю! — побагровів до вух Варварюк. — У мене самого назбиралися серйозні претензії до нашої доблесної міліції! –— буркнув під ніс. — За дорученням народного депутата пана Арсенія Шила я ще на минулому тижні відправив запит начальнику Головного УМВС області на бездіяльність та професійну глухоту відповідальних співробітників міського управління міліції!. Бритоголові, як таргани на кухні, безцеремонно розгулюють на волі, здираючи гроші з приватних підприємців та селян на Центральному ринку, а сержанти, лейтенанти, капітани та майори роз’їжджають на іномарках! А як пишно вони святкують новосілля в шикарних квартирах та котеджах! А про хабарі годі й казати: хто їм більше підсуне, той і в дамках! Ви, напевне, в газетах читали , як на тижні мажор-чужак завдав тяжких тілесних пошкоджень ні в чому не винній молодій людині?! За пляшкою коньяку синок товстосумів із сусідньої області цілий вечір розважався зі своїми підпилими друзяками у ресторані, а коли хміль йому вдарив у голову, причепився до незнайомої дівчини. Та коли за неї заступився її наречений, він наче блекоти об’ївся: накинувся на людину з кулаками та лайкою. Та молодому гультяю й цього стало замало — на підмогу покликав своїх приятелів. Карета швидкої допомоги непритомного скривавленого чоловіка забрала до лікарні. Міліція ж на місце події прибула зі запізненням на цілих сорок хвилин, а коли дійшло до опитування свідків, ніхто не захотів давати свідчень! Кінця-краю не видно цій невеселій історії! А ви, пане Юрію, безпідставно наважилися мені погрожувати судом, — Варварюк не зводив злих очей з перекошеного від люті обличчя Тюні. — Не такі, як ми, птахи високого польоту змушені щодня ковтати гіркі образи й терпіти несправедливість: правда лише за тими, хто має повний мішок доларів та волохату руку! І виживає найсильніший, як отруйні тарантули в столичному тераріумі! Торік я побував у київськомузоопарку та на власні очі побачив, як мешканці величезного скляного тераріуму готові боляче вжалити та проковтнути одне одного. Якби не товсте скло та міцні запори, від зівак залишилися б мокре місце!
Не слід забувати: життя це — велика театральна сцена: сварки, бійки, кохання…Та настає день, коли кожен прагне затишку й спокою.
Помічник народного депутата на ходу вигадав цю шиту білими нитками історію, аби в першу чергу вигородити себе рідного та свого впливового патрона. Кілька днів тому на поспіхом скликаній нараді за участі міліцейського генерала з області, голів держадміністрацій, міських та районних рад, міжрайонних та міських прокурорів, начальників об’єднаних ДПІ та інших посадовців, він на всі лади розхвалював керівництво міського управління міліції та його підлеглих, запропонувавши навіть заохотити начальника міської міліції генеральським чином або представити до високого державного ордена Данила Галицького…
— Дуже прошу вас повторно повернутися до нашого земельного питання! — не наполягав, а безцеремонно тиснув Тюня. — Мій тесть та я вам добре віддячимо! — натякнув, що за послугу буде заплачено сповна. — Нам дуже б не хотілося виносити сміття з хати, та якщо не дослухаються, то нам уже нічого втрачати! Хоч рай, хоч пекло!
— Отакої? — здивувався Степан. — Рятуйте, люди добрі! Погрожують помічнику народного депутата України! — спалахнув, як сірник, господар затишного офісу. — Затямте собі раз і назавжди: не в моїй компетенції нарізати гектари! Про ваш візит сьогодні ж доповім пану Арсенію! — процідив крізь рідкі зуби, коричневі від постійного паління, незграбно шкрябаючи правицею товсту потилицю. Юрко та його тесть навіть і не здогадувалися, що півтисячі гектарів найродючішої землі давно чекають не на них, а на Василя Свистуна, спритнішого власника копальні з видобутку золотоносної руди. Двох мільйонів доларів, обіцяних власником шахти за сприяння у вигідній оборудці, вистачить до кінця днів депутату, можливо, і йому перепадуть крихти з панського столу. — Раджу вам заспокоїтися та не бігти попереду воза! — трохи охоловши, помічник депутата піднявся зі шкіряного стільця-крутилка, даючи зрозуміти, що аудієнція підійшла до кінця. А приймати інших прохачів він не мав ніякої охоти та наміру: на нього вже чекає на парах прислана іномарка з шахти Свистуна! За багато кілометрів від приморського міста.
Виборці, котрі ще вдосвіта приїхали на маршрутках і перекладних з сіл та містечок на прийом до помічника народного обранця, змушені були повертатися додому ні з чим. Колишня доярка Таміла не побоялася кинути в обличчя Степану Варварюку все, що накипіло на душі. «Обрали на свою голову дармоїдів! — кричала жінка. — Лащилися до всіх, як березневі коти, а отримавши заповітний депутатський мандат, відвертаються як від сатани! Якби я знала, що так гостинно зустрічатимуть, то всі навколишні села і містечка пішки б обійшла та агітувала за опозиційного кандидата Мирона Учкура! Той казна що базікає, але від людей не відвертається! Не допоможе в біді, та хоча поспівчуває. Хоча й цей також сажею мазаний: у нього ж брехня на брехні і брехнею поганяє. Витьохкував перед громадою села про блага, а прокатав на заїждженій кобилі!».
Та опозиціонер Учкур — ще той гіркий фрукт! Двічі балотувався в народні депутати по одномандатному виборчому округу, але так і не став власником депутатського значка. Під час виборчої кампанії він мало не щодня скаргами закидав окружну виборчу комісію та судові інстанції, а за кілька днів до початку волевиявлення його зняли з перегонів. У власноруч написаній ним біографії ЦВК виявила чорні плями: за розкрадання значних державних коштів у ті роки, коли при помаранчевих працював начальником одного з управлінь держадміністрації, йому дали шість років з чотирирічним іспитовим терміном. Апеляційний суд ухвалу нижньої судової інстанції залишив у силі; незважаючи на пташині права, упертий чолов’яга у своїх куцих агітках оббріхував чесних людей, погрожуючи своїм опонентам навіть фізичною розправою. Як кандидат у депутати Мирон утнув таке, що підняло на ноги всіх і вся. В одній зі столичних опозиційних газет-одноденок за власні гроші надрукував статтю, в якій змалював місцевих посадовців мало не як монстрів, приписуючи собі та близькій рідні такі заслуги із захисту інтересів тисяч людей, про які ті ніколи й не чули. Насправді ж Мирон Учкур сам ситно годувався з державної годівнички, та не за чином прокрався на керівну посаду, яку обіймав цілих десять років. Замість того, аби бюджетні кошти спрямовувати на підтримку збіднілих верств населення, чолов’яга строчив фіктивні документи, а десятки тисяч гривень клав до власної кишені. Дійшло навіть до того, що через підставних осіб реалізовував офісні меблі, дорогу оргтехніку, шприци, ліки, засоби санітарії та гігієни, гумові вироби, продукти харчування та інше. А в розпал виборчої кампанії довірливих задобрював пакетами із залежалими крупами, бляшанками згущеного молока сумнівної якості та маргарину з цвіллю і твердими, як камінь, шоколадними цукерками. Перш, ніж з рук у руки передати продуктовий пакунок, його помічники, а це — нероби та вічно невдоволені владою — вимагали паспорт або пенсійне посвідчення. Останньою краплею терпіння міської влади та фіскальних органів стало те, що Учкур, не боячись осуду громадськості та кримінальної відповідальності, за державні кошти для власного помешкання купив модні італійські меблі та дорогий телевізор «Sony» на півстіни. Навіть чиновники високого рангу не могли дозволити собі таку розкіш! Проти начальника служби міським управлінням міліції було порушено кримінальне провадження за розкрадання бюджетних коштів в особливо великих розмірах. Мирону світило щонайменше десять років неволі. Аби нанівець звести зусилля правоохоронців, хитрун поспішив балотуватися в народні депутати, приховавши всі свої минулі й теперішні грішки. Зрозуміло, ЦВК не могла не перекрити шлях кар’єристу та хапузі ще до однієї годівнички: в усіх бюлетенях перед прізвищем Учкура було поставлено жирний штамп: «Вибув». Інший на його місці заспокоївся б, та, як страус, сховав голову в пісок, та не того напали: обрид плітками на керівників міста та наліво й направо маже чорним квачем учорашніх колег і малознайомих людей, навіть погрожує звернутися з позовом до Європейського суду з прав людини. А коли в нього запитують, чому на фінішній прямій зійшов з виборчої дистанції, безсоромно вішає на вуха локшину: мовляв, на нього звели наклеп, а конкуренти підмастили виборчу комісію. І додає: «Сміється той, хто сміється останнім.
… — Що ви собі дозволяєте?! — крикнув Варварюк. — Нічого ж не горить! Наприкінці тижня я вас прийму! Хіба не бачите, що до мене люди здалеку приїхали?!
— А хто ми для вас? Не люди? Хоча в безодні згинь, дурисвіте! — розсердившись, старенька махнула ціпком, мало не зачепивши помічника депутата. — Повертайся назад, коли я тебе покличу на власний похорон!
На слова старенької майже ніхто не звернув уваги. А літня жіночка простояла під дверима депутатської приймальні не одну годину не з добра: її сімнадцятирічна внучка — студентка київського вузу, приїхавши додому на літні канікули, зникла безвісти ще місяць тому, а міліція так і не змогла вийти на слід викрадачів. А перед тим, як онучка зникла, до них на іномарці приїжджали два цибаті здоровані. Їх старенька раніше бачила у центрі міста серед охоронників власника «Мерседеса», але не була впевнена, що саме цей — один із тих, хто запрошував її внучку відвідати нічний клуб дозвілля «Білий тигр». Про цей нічний заклад, як і його господаря та постійних завсідників, містом ширилися лихі чутки. Під закладу дахом також годуються та нишпорять шайки мародерів. Навіть у незалежній вечірці «Вільне життя», що двічі на тиждень виходить сорокатисячним накладом, жінка прочитала кореспонденцію про вербовку дівчат у заграничні борделі: до неї був причетний і «Білий тигр». Серед фігурантів страхітливої історії з душком також був згаданий й охоронник Юрка Тюні. Та міліцейські слідчі, як глибоко не копали, але їм так і не вдалося довести причетність його та власника нічного клубу до злочинної зграї, яка набиває кишені доларами та євро від продажу молодих жінок для надання сексуальних послуг у напівлегальних борделях близького та далекого зарубіжжя. Не всі, а лише одиниці від суцільної безвиході добровільно погоджувалися кинути все: за валюту торгували власним тілом, а більшість жівчат до останньої миті навіть не здогадувалася, яка тяжка доля чекає їх на далекій чужині.
… У затишній їдальні приватної копальні з видобутку золотоносної руди цього спекотного літнього дня іменитих гостей приймали люб’язно, з шиком. Хлібом-сіллю на вишитому українському рушнику та з наповненими по вінця келишками коньяку й канапе господар і трійко юних степовичок у національному вбранні на широких мармурових сходах зустрічали народного депутата Арсенія Шила зі численною свитою. Відполірований до блиску холодний камінь був застелений товстою вовняною темно-зеленою доріжкою зі червоним гаптуванням .Свита народного обранця складалася з перевіреного у запеклих передвиборних баталіях його вірного зброєносця Степана Варварюка, охочої до ситного дармового частування та нічних гульбищ чиновної раті міста: новопризначеного заступника голови державної адміністрації Центрального району Станіслава Хмуряка, начальника її фінансового управління Зоськи Цибулькової, головного бухгалтера міської ради Орисі Пузир, керівників земельної, екологічної, санітарної служб та інших посадовців. З кожним власник копальні Василь Свистун міцно ручкався, гаряче цілувався та старався бути на короткій нозі, хоча по його спині сновигали та жалили мурашки: дуже дорого коштувала касі шахти така, з дозволу сказати, безкорислива дружба! Та найчастіше заносити на поворотах хвости податківців і правоохоронців йому було написано на роду. З легкої руки Свистуна кишенькова бухгалтерія копальні розпоряджається фінансами, як турецький султан наложницями, а про багатотисячні борги робітникам та партнерам по бізнесу ще рік тому на весь світ голосно трубили столичні газети та телебачення.Завдяки щедрим підношенням приручені міські чиновники на деякий час змогли відвести від нього лиху громовицю, та ще в такий спосіб, що й за чаркою міцної перцівки не зметикуєш! Свистун обласним та столичним перевіряльникам під ніс тицяв одні й ті ж фіктивні накладні з мокрими печатками, що засвідчували наявність якихось міфічних десятків вагонів золотоносної руди, відправлених шахтою на переробку в Західну Україну. Він без особливих мук совісті всіх до одного перевіряльників годував затертою обіцянкою: мовляв, коли на банківський рахунок копальні надійдуть мільйони гривень, інженерно-технічні працівники, робітники та постачальники — всі отримають свої кревні, та ще й з лихвою.
У затишній бенкетній залі, обшальованій відшліфованими на заграничних верстатах тоненькими дощечками з горіхового дерева та двома величезними кришталевими люстрами з венеціанського скла на високій стелі, що й серед білої днини засліплюють очі; зі старовинним розцяцькованим мідяним каміном, веселковими панно в японському стилі та зручними австрійськими меблями, у центрі стояв дубовий стіл, щедро накритий на двадцять персон, а до столу, як малюки до маминої спідниці, притулилися м’які крісла з вигнутими дугою спинками, оббиті чорною, як смола, блискучою шкірою. Відполіровані світлим лаком товсті ніжки столу обрамлювала тонесенька, як павутинка, шовкова скатертина з вишитими рукою досвідченої майстрині казковими візерунками та різнокольоровими китицями по краях. Стіл угинався під дорогими заморськими фарфоровими сервізами, кришталевими фужерами, вазами та глиняними келишками, золоченими тарілками з наповненими апетитними холодними закусками та гарячими стравами, батареєю пузатих та високих пляшок із вишуканими коньяками, винами, кубинським ромом, американським віскі та українською горілкою з перцем, мінералкою та фруктовим нектаром. Апетит зголоднілих з далекої дороги гостей розпалювали прозоре, як щойно застигле в руках досвідченого склодува розплавлене прозоре скло, заливне зі щуки, сома та судака; не залишали нікого байдужим копчена дика кабанятина, запечені в духовці до золотистої кірочки жирні індички та бройлери з соковитим чорносливом у дзьобах; апетит розпалювала й пікантна вітчина, приправлена білим вершково-часниковим соусом, підрум’янені пухкенькі котлети по- київськи, а на великих тарелях із українським орнаментом — розпластана підрум’янена качка по-пекінському — від цих та інших смачних та поживних наїдків, холодних закусок і вишуканих напоїв у приїжджих паморочилося в голові. Що ж казати про простий люд, якщо далеко не кожен завсідник бенкетної зали приватної копальні не так часто у своєму житті бачив на святковому столі такі апетитні делікатеси та вишукані напої!
Ще з пріснопам’ятних сталінських часів серед чиновництва було заведено неписане правило: слово гостям надавали по черзі, за їхнім чином та званням. Ніхто не міг дозволити собі, якого б польоту птахою не був, відступити від давно усталеної традиції. Інакше б мав неприємності, та ще з маловтішними для себе та близьких оргвисновками! Не спасував і директор шахти Василь Свистун: Арсенію Шилу першому він налив по вінця в кришталеву чарку витриманого у дубовій бочці кримського відбірного коньяку «Ай-Петрі», низько кланяючись йому та гостям у пояс.
— Дорогий наш благодійнику пане Арсенію! — обличчя Василя розплилося в улесливій посмішці. — Дозвольте вас привітати, а у вашій високошановній особі всіх гостей з прибуттям на нашу благословенну землю, яка дарує мільйонам співгромадян щире золото! Без вашої ласки й турботи ми б сьогодні не зібралися за цим багатим святковим столом. Нам дуже приємно бачити всіх своїх добрих друзів разом як у радості, так допомогти їм у прикрі хвилини розчарувань. Велика дяка нашому посланцю зі столиці пану Арсенію! — директор копальні, поставивши свій келишок із коньяком на стіл, несподівано заплескав у долоні. Приклад господаря дружно підхопили всі без винятку гості. — Від себе особисто та з вашого дозволу прощу дорогого пана народного депутата України мовити своє золоте слово! –— всі учасники застілля знову дружно заплескали в спітнілі долоні, втрачаючи терпець: коли ж нарешті їм дозволять утамувати голод та спрагу?
— Разом ми гідно пережили кінець світу та, дякувати фортуні, залишилися живі та здорові! — загадково посміхнувся столичний гість, білосніжною хустинкою витираючи розпашіле від хвилювання, з їжакуватими рудими вусиками, худорляве обличчя . — Хто був розумніший, той зумів збити чималенький капіталець на залежалих сірниках, лампочках, свічках, макаронах, крупах та консервах. Цілими ящиками наші земляки гребли казенку, олію, сірники та мило! Навіть ефективний профілактичний засіб проти вошей — педикулін, марлеві пов’язки на обличчя, пігулки від кашлю та задухи — розгребли в усіх аптеках міста та на його околицях за три дні! А якби насправді настав кінець світу, то їм було б не до лазні та гречаної каші! — лукаво посміхнувся у вуса, обвівши хитрими колючими очима всіх присутніх. Наближені до народного обранця особи володіли іншою інформацією, та не дозволяли собі ні пари з вуст про те, скільки сам обранець долі Шило наварив на очікуванні планетарного масштабу катастрофи. У той час, коли Арсеній натискав на кнопки за себе та того хлопця в сесійній залі Верховної Ради, його довірені особи на чолі з надійним помічником Степаном Варварюком докладали надлюдських зусиль. аби, користуючись шаленим попитом, у лічені години розфасувати та розпродати тонни позаторішньої гречки, рисової крупи, залежалі сотні тисяч бляшанок м’ясних, рибних та овочевих консервів із сумнівнимтерміном придатності. Тушковану яловичину та пікантну свинину для нього виготовили не на заводі, а з порушенням технології та в антисанітарних умовах, у не біленому підвальному приміщенні занедбаного будинку одного з сусідніх провінційних містечок. А яскраві, з товарними знаками наклейки для бляшанок замовляв сам Варварюк, та не в міській друкарні, а на фірмі з виготовлення рекламної продукції сусідньої області.
— Голодні та злі, як церковні миші, опозиціонери задурюють українцям голови наступом комунізму та райським життям еліти, вішають локшину про експропріацію нажитого добра та лякають перлюстрацією, а самі за сімома дверима від бідноти приховують, як одягаються, що ласують і чим запивають, як власні кишені набивають доларами та євро!— увійшов у раж депутат Шило. — Опозиціонери по всіх кутках та з високих європейських трибун жаліються, що такі бідні та нещасні, а я їм так повірив, як сьогодні побував на прийомі в японського імператора! — не вгамовувався столичний гість. — Хай бавляться у свою демократію, а нам до них нема ніякого діла! Невже обіцяльники своїми бунтівними закликами засівають поле добірним зерном та досита зможуть нагодувати мільйони людей? Ні, лише ми здатні вже завтра зробити заможнішим життя! Серед нас є шанована людина, котра вже на практиці доказала, як слід господарювати. Ні для кого не секрет, що це — наш гостинний господар директор золотодобувної шахти пан Василь Свистун! Дехто навіть може насмілитися мені заперечити: мовляв, який відношення може мати копальня до хлібного колоса? Для таких опонентів відповідь у мене завжди напоготові: не один десяток років пан Василь посідав керівні посади в аграрному секторі економіки сусідньої області. Він зарекомендував себе таким організатором виробництва, котрих ще пошукати! Навіть його до державного ордена представляли, але помаранчевий Майдан перекреслив усі його заслуги! А коли йому випало очолити відстаючу шахту, не здрейфив, як інші: відстаюче підприємство підняв на ноги, з місяця в місяць виплачує робітникам стабільні зарплати та гарантує найкращий у регіоні соціальний пакет! Якби тут господарювали інші, то ми б ніколи не зустрілися разом, як соратники та однодумці! Панове, хто зі мною не згоден?
У залі їдальні запала гнітюча тиша…
— Пане Арсенію, за вами підемо хоч в Едем, хоч в самісіньке пекло! — горланив за всіх довголітній помічник першого заступника голови міськради Мордобоєв: немолодий чоловік уже встиг добряче хильнути оковитої, не ігноруючи поживні наїдки. — Ви для нас, як рідний тато!
Цей середнього віку непримітний чолов’яга в історію приморського міста потрапив, як невиправний бабій, хапуга, літун та пліткар. У молоді роки він більше року не затримувався на жодній роботі, та чомусь ніхто так і не наважився звільнити його за часті прогули та привласнення чужого добра: не хотіли наразитися на помсту його бабці Марти, про котру ходила слава, як про відьму, чарівницю та ворожку; не хотіли й лихих пересудів та скарг у високі інстанції. Мордобоєв — з тих хитрунів та інтриганів, котрі сунуть свій писок куди й не слід. Про всяк випадок у потаємній шухляді службового письмового столу та вдома помічника заступника мера під рукою лежали компрометуючі матеріали не тільки на довірливого шефа, а й інших посадовців. Йому могли б позаздрити досвідчені правоохоронці: так обережно й віртуозно, доливаючи гіркої та коньяку, вивуджував секрети за столиком ресторану та в дружньому колі на лоні дикої природи, що нікому й не снилося.
— За нашим столом чужаків нема! — із задоволенням констатував Шило, піднявши над головою кришталевий келишок зі золотавим коньяком. — Від імені тисяч і тисяч виборців пан Мордобоєв сказав чисту, як щире золото, правду. За це ми його любимо та поважаємо! Якби всі посадовці, як він, чинили людям добро, то життя на цій грішній землі стало б заможнішим та світлішим!
Можна лише здогадуватися, з якого дива народний обранець не виклав товариству всієї правди. З переходом до рук Свистуна шахти кілька десятків робітників копальні опинилися за воротами. Арсеній Шило, як ніхто інший, умів лоскотати нерви, видаючи бажане за дійсність. Насправді ж Свистун не з тих, кого слід було піднімати до небес. Він так прославився в одному з сільгосппідприємств сусідньої області, що за ним і досі плаче буцегарня. Мало того, що заволодів мільйонами гривень з каси акціонерного товариства, а й розпоряджався майном селян, як власним. Останньою краплею у чаші їхнього терпіння стало недолуге господарювання на тваринницькій фермі: в обхід рішення загальних зборів, Свистун відправив під ніж чверть тисячі голів великої рогатої худоби, за помахом його руки, як вітром, здуло тисячу овець. Ревізійна комісія товариства недорахувалася й півтисячі вгодованих свиней та десятка коней. Від продажу живності до каси господарства надійшли кропійки, а решта грошей осіла в глибоких кишенях Свистуна та його наближених. Лише згодом украдені в обдурених селян мільйони стануть йому у великій пригоді: хапуга так підмаслив чиновників, що за кілька місяців після звільнення з попереднього місця роботи став власником золотоносної шахти. Аби здійснити вигідну оборудку, він вийшов на надійних покровителів. Не залишився в накладі й сам Арсеній Шило. Його обрання до парламенту не обійшлося без мішка доларів вірного друзяки Свистуна.
Як не лицюй чорного пса, він ним і залишиться!
— Час перехилити чарку за здоров’я та благополуччя пана Свистуна та очолюваного ним трудового колективу! — Арсеній не випускав з правиці келишок з марочним кримським коньяком. — Зичимо вірному друзяці, аби й на матінці-землі хазяйнував так добре, як на золотоносній жилі! — всі учасники застілля нарешті зрозуміли, з якою метою їх було запрошено на дармовий байрам: замість безкоштовного сиру їм підсунули мишоловку.
— Ви лишень подивіться, як хитрий вуж зі шкури пнеться, аби догодити Свистуну! — Зоська Цибулькова гаряче зашепотіла на вухо головному бухгалтеру міськради Орисі Пузир . — Хлоп знає, за що дме в кузні міхи, а нам хоча б якийсь був з того зиск. Ці хитруни завжди будуть у шоколаді, а нас хочуть купити за тарілку баланди!
— Зосю, говори тихіше! Не оберемося біди! — Орися легенько штовхнула подругу ліктем . — Кожна собака в нашому місті знає, як Арсеній догоджає йому! А коли Служба безпеки візьме їх обох за карк, нас перших потягнуть до слідчих та суду. Свідчити або сушити сухарі.
— Дивись, не накаркай! — Зося Цибулькова повз вуха пропустила останню фразу столичного оратора, залпом перехиливши фужер іскристого шампанського. — Ти зі своїми бухгалтерськими кредитами й дебетами окопалася, як до кінця світу! А мені щодня доводиться ковтати пігулки та позичати в Сірка очі: міський голова підсовує на підпис документи з такими цифрами, що очі лізуть на лоба. Я б сюди ніколи ні ногою, але Товстопуз цілий тиждень мені нагадував про ділову зустріч на шахті пана Василя. З нашим головою жартувати нікому не раджу: вижене з роботи, а на моїй шиї висять сорок тисяч гривень банківського кредиту та доучую в університеті двох онуків! Якби не я, то пішли б свиней пасти або прислужувати в скоробагатьків. Подруженько, тобі не здається, що в цій компанії ми стали зайвими? Я б хоч цієї миті залишила цей ненависний п’яний тераріум, та не можу гратися з вогнем: не встигну доїхати додому, як голова навздогін пошле своїх безжалісних яничар.
— Ти занадто драматизуєш ситуацію! — Орися посоловілими очима обвела гостей, аби переконатися, чи справді ніхто їх не підслуховує. Після випитого та смачних делікатесів товариство розімліло та стало розкутим: у спертому повітрі запахло їдким тютюновим димом. Чоловіки та жінки напідпитку голосно перекрикували одне одного, лізли цілуватися та самостійно наливали повні чарки, не чекаючи поки виголосять черговий тост. — Нести свій хрест мені в тисячу разів важче, ніж тобі! Голова зі Свистуном давно знайшли спільну мову, а мені доведеться закривати очі на їхні сумнівні мільйонні оборудки. Ой, як не хочеться повторити гірку доленьку головного бухгалтера приватного підприємства сусідньої області. Місцевому багатію не за одне спасибі з Держрезерву довірили зберігати в коморах десять тисяч тонн соняшникового насіння та сорго, а він самочинно пустив продукцію поля на покриття власних боргів в іноземній валюті та гривнях. Гостре шило з мішка не лише вилізло, а й так боляче вкололо, що навіть найлютішому ворогові не побажаєш: одного дня в район, як голодні шуліки, злетілися перевіряльники з Києва та області. А перед непрошеними гостями відчинилися двері порожніх комор! Усе майно підприємця було опечатано, начальника податкової інспекції без зайвого галасу достроково відправили на пенсію, а на власника підприємства, головного бухгалтера та кількох наближених без суду й слідства надягли кайдани! У хід навіть пішли погрози за старі гріхи! У слідчому ізоляторі їм досі викручують руки, хоча справжні винуватці краху підприємства насолоджуються волею та тим, що накрали. У декотрі навіть хизуються новенькими іномарками, справили новосілля в умебльованих квартирах з євроремонтом та цідять коньяки у ресторанах…
Не слід забувати: на чужому нещасті щастя не побудуєш!
— Дорогі гості, мені страшенно імпонує їсти-пити та веселитися з вами за одним столом! — посоловілими очима обвів товариство власник копальні Свистун. У дружньому колі однодумців він завжди відчував небачену ейфорію. — Для трудового колективу шахтарів візит народного депутата України Арсена Никифоровича — велика честь! На таких народних обранцях, як пан Арсеній, тримається все наше життя та благополуччя! Товариству пропоную по вінця наповнити келихи винами та випити за здоров’я нашого благодійника й земляка! Від щирого серця йому бажаємо, аби до ювілейної дати, а чекати вже недовго, пан Арсеній був удостоєний високої державної нагороди! Та не якоїсь маленької медальки або почесного звання, а ордена Ярослава Мудрого!
Де ви бачили собаку з ковбасою на шиї? Нагороду слід заслужити сумлінною багаторічною працею, а не за чином та посадою!
— Орисю,ти лише послухай, як цей хапуга хизується своїм ситним життям та розкидається нагородами! — Зося боляче штовхнула ліктем подругу, котрій не вдалося відкусити апетитний шматочок з недопеченої у духовці дикої кабанятини, хоча ще тиждень тому в міській поліклініці за долари їй поставили два передніх золотих зуба. — Цей тип добре навчився заговорювати зуби та причаровувати нісенітницями, як відьмак коханку: боляче вжалить, як отруйний скорпіон, з-під тишка підсуне свиню, словом, від нього чекай всякої напасті, небезпечних пасток та великих неприємностей. Що Арсеній, що Свистун — одного лісу гриби. Поки вони разом та їдять із однієї тарілки та ручкаються, цілуються, один одному щедрі на похвалу — все гаразд, а коли їх упіймають за руку, хоч утікай у дрімучу Гвінею-Бісау! Гадаєш, Служба безпеки крізь пальці дивиться на їхні витівки? В цьому я дуже сумніваюся!
— Люба подруженько, маєш рацію! — Орися, поправляючи красиве бурштинове намисто на шиї, наповнила власний та подруги кришталеві фужери грузинським боржомі. — З начальниками приятелювати, як з самим чортом кумувати! Підставлять так, що неприємностей не оберешся! На своє лихо, я поставила власний підпис на паперах, не читаючи, хоча впевнена: наш голова закопав не одну міну, що можу злетіти зі стільця, як ракета у Капустяному Яру! Коли їм щось треба, лащаться, а з проблемами хоч і не потикайся. Нашим містом повзуть такі чутки про Товстопуза та його наближених, що стає страшно. Ці поважні пани керують за неписаним правилом: жити треба так, аби тебе запам’ятав кожен негідник!.
Головний бухгалтер міськради Орися Пузир анітрохи не згущувала фарб, але й підсвідомо не горіла бажанням помічати власні грішки. Посада давала їй можливість щедро пастися в торгівлі, не ігнорувати презенти приватних підприємців і не цуратися дармової чарки та закуски. У вузькому колі її знали як людину, котра ні з чим не розминеться, коли йдеться про власну вигоду. Її, не без підстав, боялися відкривати душу: вислухає, як ксьондз на сповіді в костелі, а потім понесе у вуха начальству та роздзвонить по місту.
— Гей, дівчата, там, на гальорці! — грайливо підвищив голос господар столу Арсеній Шило. — Люба панночко Зосю! Моє золотце Орисю! Хто з вас мовить тепле слово шановному товариству?
Остання фраза потонула в нестримному клекоті: хміль їм добряче вдарив у голови. Регіт, крики, матюки, брязкіт битого скла, тупіт ніг — все злилося в одне ціле. Від усього, що відбувалося довкола, не було ніякого спасу. Міцні напої, ситні гарячі страви та холодні закуски стерли різницю між високими чинами та рангами: чоловіки і жінки стали розкутими, відвертішими, навіть могли при високому начальстві дозволити собі панібратство: мовити міцне слівце, кинути в обличчя сусіда непристойну репліку та ляпнути, що спаде на думку. Недарма ж кажуть: що в тверезого на умі, те у п’яного на язиці!
— Прошу шановне панство мені дати слово! — піднявся з м’якого крісла, похитуючись як маятник старого годинника, начальник екологічної служби міста Брунька. На своїй посаді цей високого зросту, аж занадто натоптаний м’язами чоловік нажив велике округле черевце та блискучу, як люстерко в перукарні, лисину. Еколога серед своїх позаочі величали не по імені та по батькові, а обзивали Гіпопотамом: це була щедра плата за його притуплену реакцію на скарги людей, неповороткість, неохайність та флегматичний характер. Років з двадцять тому дівчата та молодиці дуже умлівали за ним. На вулиці Горіховій, на яку сімейство Бруньок перебралося з тісної міської двокімнатної комунальної квартири в куплений за долари цегляний будинок, товстун і веселун Брунька став топ-темою жіночих пересудів: мовляв, що такого дружина-красуня знайшла у ньому, чим обділені їхні підтоптані літами чоловіки?До пікантних подробиць не доходило. Вулицею ходила ще одна побрехенька про Бруньку: дружина попросила в нього: «Любий чоловічку, дозволь мені подивитися нову серію фільму «Величне століття»! А він їй у відповідь: «Рідненька, дивись через вікно на подвір’я!».
— Дозволяємо! — милостиво рявкнув з місця головний санітарний лікар Дзьобак. — Не смикай кота за хвіст, пане Гіпопот…Брунька! А говори по суті!
Удруге нагадувати не довелося: головний еколог узяв у свої цупкі руки чужі віжки!
— Як на мене, сьогодні за столом компанія зібралася нікудишня! — зморщив низького лоба новоспечений оратор. — З нашого земляка Арсенія Шила користі, як з поганої вівці вовни! Він — не гідний нашого довір’я народний обранець, як сотні інших: хапуга та культ особа ! До нього так просто ні підступитися, ні під’їхати. Ви тут за чужий рахунок об’їдаєтеся та обпиваєтеся, а шахтарі не можуть дозволити купити собі та дітям найнеобхідніше!
— Богдане, що з тобою, з глузду з’їхав?! — дав болючого стусана йому в ліве ребро начальник міського управління Держземагенства Прокіп Рідкоус. — Що за нісенітниці верзеш?! Завтра тебе виженуть з роботи, як ненаситного кота з кухні. Невже не навчило, як торік образив головиху споживчого товариства Настуню Пруньку та ревізора з області? Якби не наш благодійник пан Свистун, котрий замовив за тебе слівце, ти б пас бичків та овець у Митька Немитого.
Скупердяй Митько зі своїх вічно голодних та в обносках наймитів вимотує останні сили, а платить їм, як колись батюшка своєму слузі Балді! Мізернуплатню тицяє у конвертах, а про трудову угоду й не нагадуй: надує щоки та погрожує вигнати з роботи. Обріс будинками та іномарками, та йому всього мало! Але ж на той світ, як би не старався, з собою не забере нічого…
— Відчепись поганцю, а то можу дати в рило! — відмахнувся Богдан, витріщаючи на колегу злі баньки. — Сьогодні ж куди слід просигналю про ваші махінації зі землями запасу міста та мільйонні хабарі! — вдався до прямої погрози. — Шило з челяддю приїхав не так до тисяч своїх виборців, котрих купив солодкими обіцянками та дрібними подачками, як до Василя Свистуна! Тому замало стало копальні: хоче заграбастати й нашу землю! А завтра пригріє рибний ставок та частину заказника!
— Хто це?! Як він посмів ображати порядних людей? — схопився, як ужалений, на ноги Шило. — Що цей тип собі дозволяє ?! — розлютився, намагаючись покинути застілля. — Машину! — кинув спантеличеному охоронцю. — Не витріщайся на мене!Негайно! Пане Василю, я змушений вас залшити! Не вкладається в жодні рамки негідна поведінка чиновника, котрий переступив дозволену межу.
Богдан Дзьобак так розходився, що ніхто так і не зміг його спинити. Залишивши в спокої гектари, чоловік причепився до начальниці фінансового управління держадміністрації: на його глибоке переконання, тут розподіляють бюджетні гроші не тим, кому слід, а по великому блату. — Зоська Цибулькова за чужі гроші собі купила дорогий кавйор, а коли роздивилася обнову — фарбована ганчірка з діркою! Хочете — вірте, не вірите — ні! — сказав, як пропечатав.
— Геть звідси, дикуне! — приструнив новоспеченого оратора заступник голови держадміністрації. — Завтра ж з тобою поквитаємося! Пиши заяву на звільнення або підеш з вовчим квитком! Твої витівки нам давно сидять у нирках!
Дзьобак умить протверезів, та було пізно. Йому ніколи не подарують привселюдних образ та наклепів! За столом зібралися не якійсь там обіцяльники, корупціонери та казнокради, а добропорядні посадовці приморського міста та шанований власник шахти. Вони не дозволять принижувати гідність народного обранця: він покликаний віддано служити не стільки чиновній братії, як маленькому українцю!

3 РОЗДІЛ
Хто б що не говорив, а мстива доля таки мітить шельму. Зробивши свою чорну справу, душогуб вистрибнув з вікна другого поверху фірми Нестора Кривулі, зачепившись за гілляччя високого каштану. А за кілька десятків метрів з не заглушеним двигуном на парах чекала іномарка з фальшивими номерами. Валуном скочуючись із висоти на розпечений полуденним сонцем асфальт, утікач дуже покалічився: вивихнув ліву ногу, поламав троє ребер, отримавши глибокі рани та синці на руках і правому передпліччі. Нестерпний біль і запаморочення давали йому мало шансів на врятування від переслідувачів та уникнення відповідальності. За паспортом Зурабі Берія, а за бандитським псевдо Чорнявий, під час падіння з кількаметрової висоти втратив мобільний телефон, і з цієї причини не міг своєчасно покликати на допомогу свого спільника. Ціною великих зусиль, дошкутильгавши до чужої іномарки, зловмисник за лічені секунди зламав замок на передніх дверцятах та проникнув до салону. Ніхто з поодиноких пішоходів навіть не надав особливого значення тому, що коїлося на їхніх очах. Байдужість та інертність обивателів, як ніколи, прислужилася Чорнявому. Виїхавши на одну з тихих вулиць південної околиці міста, що десятиріччями рясніє глибокими вибоїнами, в’язкими калюжами та знахожиться по сусідству із небачених розмірів звалищем твердих нечистот, утікач зупинив краденого сталевого коня перед височенною брамою триповерхового помпезного котеджу з червоної цегли з кондиціонерами та супутниковими антенами на даху.
Неприступний для чужинців, небачених розмірів котедж роками викликав заздрість мешканців спального мікрорайону та різношерстого ремісничого передмістя, а також місцевих та зальотних кримінальних братків. Ставлення дільничних інспекторів та кримінальної міліції до з підмоченою репутацією господаря палацу та його відлюдкуватих домочадців було неупередженим, хоча й настороженим: давно пора глибше копнути, що ж ховають від людського ока за міцними, як у старовинної фортеці, мурованими та бетонними стінами? Найбільше громадськість непокоїло, хто ж став надійним громовідводом господаря та його численних підозрілих підручних. Ніхто з власників сусідньої ласої нерухомості та членів садово-городніх товариств нічого не знав, а лише здогадувалися, якими темними справами займається циганський верховода. Містом та його околицями блискавично розлетілася плітка, що обросла новими подробицями: мовляв, власник неприступного котеджу з міліцейським та міським начальством за одним столом частується; його нерідко бачили на полюванні на дикого звіра та в лазні для еліти. Підтвердити або спростувати плітки ніхто навіть не брався. Хоча малодосвідчені молоді сержанти та молодші офіцери міліції — дільничні інспектори та їхні помічники — допускали, і небезпідставно, що старий циган купається в розкоші та не зовсім чесно заробив великі статки. І не гне, як тисячі інших, спину на чужого дядю, а нелегально займається дуже прибутковим ґешефтом з імпортованими лікарськими засобами та інструментарієм, наркотиками.
У вогнетривких сейфах кримінального відділу міського управління міліції не один рік мертвим вантажем лежать компрометуючі документи на господаря, наближених до нього посадових осіб та мстивих кримінальних братків. Міліцейські чини не завжди наважувалися йти на уклін до прокурора міста, аби вирвати у ще того буквоїда санкцію на обшук елітного помешкання або арешт підозрілої у скоєнні небезпечного злочину особи. Адже на стіл слід було викласти не підозри, а вагомі докази. Своїм скрупульозним та неупередженим ставленням до проваджень у карних справах із душком прокурор провінційного міста убезпечував себе та своїх підлеглих від підступних недоброзичливців та неприємностей по службі, що могли обернутися для них втратою теплих місць. Упіймати за руку циганського барона Маріуса Стаческу, в сьомому коліні нащадка багатих румунських циган із далекої Валахії, нікому ще не вдавалося, хоча такі спроби мали місце, й не один раз. У котеджі Маріуса дні й ночі поспіль бенкетували птахи такого високого польоту, що нікому й не снилося. А розмінною монетою за відносний спокій його господаря та наближених до нього, стали великі суми грошей і недешеві презенти.
Молодий грузин Зурабі, він же однофамілець вірного соратника червоного диктатора Йосипа Сталіна — Лаврентія Берії — перед кованими ворітьми баронського обійстя просигналив тричі. За кілька хвилин у маленькому віконечку, з навхрест складеним товстим сталевим пруттям, пофарбованим лакованою чорною та бронзовою фарбою металевої брами, визирнуло зле смагляве чоловіче обличчя з чорною, як смола, нечесаною чуприною та маленькою густою борідкою. А на маківці голови молодого чоловіка стирчав куций сніп непокірного, як воронове крило, волосся.
— Що тобі тут потрібно?! — неприязно просичав крізь прокурені зуби дебелий охоронець. — Забирайся звідси, а то можу й розгніватися! — Мого господаря нема вдома, а надокучатимеш, випущу вівчарку! А коли не допоможе, покличу підмогу! — пригрозив. У темно-карих очах молодого цигана палахкотіло сліпучо-червоне багаття. Барон ще рано-вранці йому та іншим домочадцям суворо наказав: нізащо не впускати чужинців до маєтку. А хто ослухається, хай замовляє собі домовину на фірмі ритуальних послуг або шукає інше ремесло.
— Кацо, ти з’їхав з глузду?! — витріщив злі баньки Зурабі. — Кидаєшся на мене, як злий псюга. Півмісяця тому я гостював у барона, ти навіть відчиняв мені браму. З перепою чи іншого дива дозволяєш собі чіплятися до своїх людей?!
— Так би й сказав! — під ніс невдоволено буркнув баронський служка. — Почекай хвилинку, доповім хазяїну! — мовив трохи приязніше. — Тут щодня вештаються старці та пройдисвіти. На минулому тижні зі скандалом насилу спровадили телеоператорів та борзописців з області і столиці. Бачте, їм заманулося на відео відзняти барона з близькими, палац, виноградник, квітники, гаражі, пивницю та всю прилеглу територію. Навіть до святая-святих — спальні та вітальні — намагалися продертися, та ми своєчасно перекрили їм шлях! Нам довелося непроханих гостей вивести за білі рученьки, без коньяку, кави та закуски! Журналісти за роки незалежності так осміліли, що хоча під сталевим ковпаком ховайся від них — нема ніякого спасу! Ти їх по-людськи просиш залишити маєток, а вони під ніс тицяють якісь папірці з печаткою та засліплюють очі об’єктивами телекамер.
— Годі базікати! Я б на твоєму місці прикусив язика! — зупинив тираду цигана Чорнявий. — Як на мене, з акулами пера ворогувати — лише собі шкодити, навпаки, їх слід задобрювати та з їхньої дружби мати хоча б якийсь зиск! — сказав, що спало на думку. — Журналісти такі ж люди, як і ми: критикують владу, вмирають під кулями, їх незаслужено принижують та безпричинно лупцюють до крові…
— Зрівняв чуб з кінським хвостом! — відмахнувся охоронник. — Улітку наш бос пишучу братію старався задобрити бужениною з оленини, горілкою з перцем, раками з пивом, а вона, невдячна, навіть не доторкнулися до питва і делікатесів! Довелось нам самим усім давитися. Охолонь, іду кликати хазяїна! — охоронник мерщій побіг до котеджу, що бовваніє на високому бетонному мурі.
За кілька хвилин висока брама зі загостреними, як ніж різника свиней, золоченими піками, відчинилася навстіж перед зніяковілим Зурабі Берією та вкраденим ним авто. До брами, в супроводі схожого на мумію з каїрського музею чорнявого незнайомця років сорока, з роздутим пивом черевом і товстою, зі зморшками, бичачою шиєю охоронця, шкутильгаючи на ліву ногу, повільно йшов сам циганський барон .Увагу гостя привернули не стільки приклеєна посмішка господаря, як його багатий яскравий татарський халат та легенькі з телячої шкіри темно-коричневі пантофлі з тонкою підошвою. Здається, власник помпезного котеджу навіть під час сну не випускав з рота чорну люльку. Над його головою, схожою на великий кавун, кружляли чудернацькі блакитні калачики п’янкого тютюнового диму.
— Здоровенькі були, пане Зурабі Берія! — фамільярно, хитро примруживши маленькі красиві рисячі очі, циганський барон привітно звернувся до раннього візитера не за кримінальним псевдо, а за прізвищем. Чорнявому це не дуже сподобалося, та він промовчав. — Дозволь, братане, поцікавитись, якими це вітрами занесло в нашу забуту богом та людьми глухомань? — поцікавився, прискіпливо оглянувши гостя з ніг до голови; від його пильного ока не сховалася й обляпана темно-коричневою грязюкою новенька, сріблястого коліру, іномарка. — Друзяко, я тебе чекав за два-три дні,а ти впорався раніше?! Щось трапилося?! — старий циган холодними очима невідривно буравив перекошене від люті обличчя гостя. Він для годиться хотів у нього випитати причину завчасного приїзду, хоча про невдалий замах на життя власника фармацевтичної фірми «Арніка» Нестора Кривулю йому ще перед обідом вже доповіли в усіх подробицях. Лише дуже вузькому колу наближених стало відомо, кому обласканий долею відомий бізнесмен перебіг стежку, та кому виклали кругленьку суму в євро за продірявлений кулею його скальп. Та якась невідома сила втрутилася, поламавши їхні хатки: Нестор залишився живим, але балансує між життям і смертю в палаті інтенсивної терапії міської лікарні. Ця серйозна обставина анітрохи не влаштовувала насамперед тих, хто хотів прибрати до рук його дуже прибутковий бізнес, замести сліди злочину, не викликавши ніяких підозр у близьких та правоохоронців.
Поруч із апетитними маєтностями Маріуса Стаческу, на гектарі найкращих угідь розкинулося багате обійстя власника центральної міської аптеки Лошатіна. Для людського ока, цей привітнй, але потайливий та малоговіркий, схожий не на фармацевта, а на гробаря, середніх літ чоловік був добропорядним громадянином та зразковим батьком сімейства. У колі своєї рідні та наближених він найчастіше любив чванитися тим, що робить великі знижки на ліки бідноті та виділяє десятки тисяч гривень для їдальні:тут харчуються сім’ї, котрі опинилися в складних життєвих обставинах, безхатченки та безробітні. А насправді ж підприємливий аптекар збив чималий капіталець за реалізацію знеболюючих таблеток та синтетичних наркотиків, навіть не гребуючи гашишем та марихуаною. Не за мізерну ж платню в аптеці в кращому спальному мікрорайоні міста виріс не будиночок, як у простих смертних, а справжнісінький палац! Муляла очі і в сотні кінських сил новенька іномарка. Правоохоронцям, хоча й робили не одну спробу притягти його до відповідальності за протиправні дії, але впливові захисники заважали. А на кволі волання громадськості та преси чиновники звертали увагу так, як на загубленого бедуїна в пекучій Сахарі. Раніше Лошатін міцно обіймав прибуткову посаду начальника міського аптечного главку, та нове керівництво міста поставило там свою перевірену людину, а йому, аби не підбурював людей та не закидав анонімками високих інстанцій, дало відступного — отримав дозвіл приватизувати одну з кращих аптек у самому серці міста. Словом, не так наступили на горло його пісні, як дали відчіпного!
— Не соромся, як збезчещена дівка! — жестом правиці барон запросив Зурабі до вітальні. — Погомонімо про те, про се без чужих вух та очей за чарчиною доброї горілки й смачною печенею з гусака. Моя куховарка Павлина родом із-під самих Чернівців:уміє готувати та подавати таку смакоту, що самій британській королеві й не наснилось! Наїсися від пуза, та все буде мало! Мої циганчуки на світанні зарізали гусака-велетня: слуги на добірному зерні та жирних кухонних помиях так викохали птицю, що однією рукою її не піднімеш, а смальцю натопили цілих два трилітрових слоїки! — без угаву хвалився Стаческу, міркуючи, як учинити зі вбивцею-невдахою. — Люди кажуть, що гусячий жир добре допомагає при застуді та коли нападе якась лиха болячка в животі, не відпускає поперек або довго не проходить кашель. Гусак, як злий хорт на дичину, кидався на моїх гостей: перепадало й моїм друзям та охоронцям, коли ті дражнили та ловили гав! — на ходу вигадував нісенітниці, аби приспати пильність небажаного візитера. — Боляче щипав жінок за литки, кидаючись в очі! Зурабі, це правда, що ти невиправно залетів з тим Алігатором, безповоротно втративши двадцять кіло марихуани! — у колючих очах гостинного хазяїна застиг загрозливий холодний блиск. — Якої ще біди слід нам чекати від захланного колумбійського власника кокаїнових плантацій?! Той боров свого мізинця відкусить, а свого не подарує нікому — будь певен! Чого доброго, з револьвера пристрелить, як бездомну собаку, а нажите тяжкою працею майно пустить за вогнем .У того лютого дракона у самих Сполучених Штатах розростається, як бліді поганки, підпільна бізнесова імперія. Ти лише поміркуй: кує свої мільйони під носом хваленої поліції, ЦРУ та всюдисущої ФБР! Сподіватися на його забудькуватість це — все одно, що влаштуватися на нічліг поруч із вогнедишним вулканом ба отруйною зміюкою!
— Друзяко, не сип сіль на мої болючі рани! – з сумом промовив молодий Зурабі, стараючись не дивитися господареві в очі. — Якби я знав, з яким ненаситним упирем зв’язався, то й десятому б заповів не водитися з ним! Тому, друже, прибув до тебе, аби підставив своє плече, дав добру батьківську пораду! А за мною ніколи не заіржавіє — ти ж мене знаєш не сьогодні! За друзів я свого життя не пожалію, а зрадників закопаю так, що й хреста не поставлять!
До запеченого в духовці гусака з апетитною підрум’яненою золотистою скоринкою та кружальцями картоплі, ні господар, ні гість так і не доторкнулися. Їм було над чим помізкувати, аби не пасти макарових телят та передчасно не вкоротити собі віку.
— Воно-то так, але…, — запнувся господар котеджу. — Повір, мені також не хочеться підставляти свою лису голову під гострий меч безжальної Феміди, та до цього йде! Ти це знаєш не гірше за мене! Але й тебе залишити на поталу з вічно голодними шуліками це — не про мене! Друже, поясни, який ґедзь укусив тебе, коли так незграбно цілився у прищавого Кривулю? Невже не відаєш, які великі люди стоять за ним? — удавав, що не має ніякого стосунку до резонансного злочину. — Ті ненаситні удави перекинуть з ніг на голову всіх і вся, а знайдуть убивцю та його лялькарів. Вони навіть можуть спробувати білими нитками пришити й мені те, чого ніколи не було. А як відмиєшся від наклепу, ганьби та сорому? Я не якийсь там бездомний сіромаха та злодій із підворіття, а циганський барон! За мною такі поважні чини, що заздрять нардеп Шило та його оточення! От і дай слушну пораду, як діяти, аби врятувати твою шкуру від буцегарні та самому не замазатися? Охочих запроторити мене за колючий дріт, а відтак, під шумок до рук прибрати всю маєтність та гроші, хоч греблю гати. Але я ніколи не допущу цього! Гадаєш, у циганському середовищі також нема охочих посісти мій трон?! Їх — не одиниці, молодих та ранніх! Та на білому світі не знайдеться такої людини, котра змогла б, як я, повести за собою тисячі й тисячі циган! Одноплемінники підуть за мною хоч у морську безодню або у царство тіней! А звідти ще ніхто не повернувся!
— Повір, я б ніколи не наважився просити підставляти голову під шибеницю!— незграбно виправдовувався Чорнявий. — Але ж у твоєму рукаві є дуже впливові люди, котрі матимуть за честь допомогти виплутатися з цієї халепи та спокутати провину перед Фемідою. Хіба продажним фараонам не все одно, кого саджати за колючий дріт?
— Вигадаєш таке! — товсті безкровні губи барона тремтіли, рисячі очі потемніли, а щоки палали вогнем. — Не все на цій грішній землі можна продати та купити — затям це собі раз і назавжди! Судді та міліціонери так стурбовані історією з львівським Колядником та київським ректором-утікачем, що за тисячу кілометрів нюхом чують підсиджування та пастки. І не дуже хочуть за тисячі доларів ризикувати чесним ім’ям та високою посадою! Щоправда, у сім’ї не без Ірода, та спробуй вийти на його слід? Повір на слово старому цигану: хто б що не говорив, а більшість наших слуг у суддівських мантіях та міліціонерів справді чесні та непідкупні! Але завжди знайдуться людці з червоточиною у душі, котрі напагаються обплутати, як павутиною, служителів Феміди та правоохоронців наклепами та підозрами. Це — дрібні продажні кар’єристи з підмоченою репутацією, котрі плутають державну кишеню з власною. Питається, невже шановний київський ректор, упійманий на хабарі, був безхатченком, не мав гроша у кишені, не було в нього що попоїсти та вдягнути? Чого йому ще не вистачало? Тобі я хочу висповідатися, як на духу: до мене щотижня на частування напрошуються різношерсті пани та підпанки: від них несе такою нечистою силою, що ніколи й не насниться!. Я, як і ти, змушений виживати в ненаситному та підступному земному тераріумі, піклуючись про моїх знедолених одноплемінників — вічних мандрівників та осілої бідноти в старих халупах на околицях великих міст, сіл та провінційних містечок! Та правди ніде діти: серед циган є такі, котрі не знають злиднів, мають затишні оселі та шикарні автомобілі. Поцікався, чому мої цигани безбожно обдурюють ближнього, крадуть, ворожать та навіть іноді забирають людське життя? Не всі їхні вчинки я можу виправдати, але суворо й не засуджую! Ще сивої давнини наших пращурів та їхніх нащадків австріяки, царські війська, румунські жандарми, гоноровита польська шляхта, червоні — всі мали та мають за другосортних, а якого лиха натерпілися в роки Другої світової війни від озвірілих фашистів, поліцаїв, націоналістів та бандерівців? Мій маленький народ, нескорений, загартований колючими вітрами й зимовим бездоріжжям — не лише досвідчені мандрівники, ворожбити, лицедії та крадії, а й талановиті співаки. танцюристи та музики, наїзники коней, колишні фронтовики, герої праці, майстри з металу та дерева — всі йдуть назустріч невідомості та наперекір усьому, що позбавляє їх дарованої провидінням волі. Наша найближча рідня — вільне птаство, широке поле, дрімучий праліс, крилатий вітер, далекий небосхил та недосяжні для простого смертного небесні світила — Сонце, Місяць та міріади зірок! Можливо, у безкінечному всесвіті, на одній зі заселених людьми планет та в глибинах Світового океану, щасливо живуть і наші одноплемінники-цигани, з ними ми могли б зблизитися та поріднитися. Та це — лише нездійсненні фантазії та мрії! Нікуди не подітися з грішної землі! Іншого нам не дано!
— Може, до цієї непростої справи доведеться долучити добре знайомого нам майора міліції Мотовила? – Зурабі набридло слухати сповідь циганського барона . — Якщо не помиляюся, перевертень у погонах зміг поставити на місце впертого, як віслюк, міліцейського слідчого: може йому пощастить замість мене запроторити до тюрми сошку — нашого кур’єра? Дивно, та й Мотовило минулого разу навідріз відмовився взяти в мене дві тисячі доларів, як винагороду за безцінну послугу.
— Чорнявий , з цього б і починав! — легко погодився Стаческу: навпроти люстри в різьбленій рамі з горіхового дерева він висмикував зі своєї чорної, як темна ніч бороди, срібні волоски. Цим незвичним заняттям він давав зрозуміти, що дуже гнівається на нього: колишній ресторатор не тільки провалив дуже важливу справу, а й дав серйозний привід міліції переступити поріг його неприступного кам’яного бастіону, яким вважався котедж. — Ти не повіриш, Мотовило виявився підлим донощиком, скнарою та брехуном. Він начебто погодився нам допомогти, а насправді ж, аби вислужитися перед своїм начальством, настрочив рапорт на нашого слідчого. Міліцейська служба безпеки бідолаху кілька тижнів підряд трясла як грушу і тримала під посиленою охороною на хлібі й воді, та все-таки йому пощастило вислизнути з її залізних лап. Та своєї прибуткової посади капітан таки позбувся: у слідчому ізоляторі, як на їжакових голках, охороняє душогубів, казнокрадів та сімейних дебоширів.
— Порадь, як мені виплутатися з цієї халепи? — смертельно зблід Зурабі. — Якщо нащадки Дзержинського таки вийдуть на мене, то мовчати не стану! — виклав давно припасений козир. — Лялькарі ховаються за броньованими дверима та високими посадами, а мені самому доводиться нести непосильний тягар. Погоджуюся: я дав маху, але вже пізно ховатися в кущі. У приймальні директора фармацевтичної фірми мене їло очима багато людей, котрі допомогли міліції скласти фоторобот. Гадаю, мій анфас та профіль можна побачити на кожному стовпі! Навіть на фасаді міського бюро ритуальних послуг помітив свій перекошений від безсилої люті писок! Мій єдиний порятунок — утекти до своєї рідні в Грузію або на рік-півтора залягти на дно. Я ризикував більше за всіх, а обіцяних тисяч американської зелені мені так і не виплатили. Невже й мене вколошкають та закопають на недоступному пустирищі, як чинили з іншими нещасними?
— Друже, Зурабі, не панікуй, охолонь! — старий циган, кульгаючи, підійшов до накритого на дві персони обіднього столу. — Ми щось придумаємо, а зараз наляжемо на нашого гусака! Я з ранку ще не мав ріски в роті: хочеться їсти, як дурному танцювати! Подай-но мені свою тарілку: ось ця апетитна ніжка дуже проситься до твого рота! Гей, Павлинко! — голосно покликав кухарку. — Принеси нам салат з огірків, помідорів та болгарського перцю. Не забудь асорті трошки здобрити пахучою соняшниковою олією з херсонських степів, фруктовим оцтом, петрушкою, майораном та кропом! Цукру класти не потрібно! — повчав, хоча й без його нагадувань Павлина свою справу знала так, як ніхто інший. — А горлянки промочимо червоним вином. Спасибі друзям: минулої осені мені привезли три столітрові бочечки божественного напою. Південь України та Кримський півострів славиться тонкими винами, що можуть навіть на світовому ринку конкурувати з хваленою Францією! Ті перехвалені жабоїди та твої землячки наводнили своєю кислятиною всі магазини, а для продукції вітчизняних виноробів не завжди знайдеться місце!
Ситно попоївши, молодий грузинський красень Берія трохи заспокоївся, та його душу ятрили недавні події, до яких він був причетним і сам. Він не повірив жодному слову хитрого старого лиса: барон, аби врятували власну шкуру, був здатний на все, навіть на вбивство. За одним помахом руки його могли стерти в порошок, викинути, як непотрібну річ, на міське звалище твердих нечистот або втопити в морських глибинах з важким каменем на шиї та гумовим скатом на ногах. Для скількох таких, як він, зловонне неогороджене звалище нечистот стало могилою без хреста — ніхто не знав. Жорна життя безжалісно перемелюють усіх без розбору! На думку Зурабі спала остання зустріч із Ольгою, дружиною боса фармацевтичної мафії. Він не тішив себе ілюзією, що зі зрадливими вечірніми сутінками пригорне її в’юнке, як у дівчини тіло, до своїх грудей та поцілує її соковиті, к дозрілі вишні, губи. Це — вже у минулому. Перед ним зіяла страшна бездонна прірва: її оминути буде ой як тяжко.
— Уже кілька днів я не можу знайти собі місця, — на циганського ватажка дивилися перелякані очі: у них зачаїлися погано приховані ненависть та розгубленість. — Не дай Бог, Алігатор дасть дуба у лікарні або хтось уколошкає, тоді мені не минути неволі, а виживе — також гаплик! Років вісім — десять доведеться відсидіти, та ненаситний вампір може за колючий дріт підіслати вбивцю. З мене у неволі можуть зробити що завгодно, та ніхто й не подивиться в мій бік, аби захистити. Тюрма це — найстрашніший тераріум, із якого вибратися живим та неушкодженим судилося далеко не всім.
— Казна що верзеш! Не перебільшуй! — вдавано спаленів Маріус. — Своїх друзів у біді ми ніколи не залишаємо, та й сам не розкисай: носиш не спідницю, а чоловічі штани!
«І цей старий слимак на мене гримати став, — гарячково міркував Зурабі, відкушуючи апетитний шматочок з підрум’яненої гусячої ніжки. — Якби я знав раніше, з якими виродками доведеться мати справу, то довго б не церемонився». — І на цьому вам спасибі! — в голову молодому грузину вдарило вино. — Рано чи пізно лягаві мене вислідять і пов’яжуть, а що тоді? — витріщив злі очі на господаря. — Мені вже доводилося коротати десять діб у холодному кам’яному мішку, на одному хлібі та воді, не ворухнувшись. Опери та слідчі — безжальні садисти та інквізитори, вони змусять заговорити й мертвого. Братки мені розповідали, що кати в погонах їм під нігті заганяли голки та електрострумом так трясли, що душа просилася на той світ. Нелюдські тортури витримують лише одиниці, а слабодухи зізнаються не тільки у власних, а й у тому, що обікрали космічний корабель на орбіті Землі. Ні, я триматиму язика за зубами, та чи надовго вистачить сил?
— Та годі вже! — Маріус незграбно відсунув тарілку з повністю не обгризеною гусячою спинкою. — Повір цигану, котрий доживає свого віку: далеко не всі міліціонери дозволяють собі знущатися над арештантами та ласитися на щедрі підношення! В отарі, як мовиться, не без кривої вівці, та за кількома випадками не можна судити про всю українську міліцію! Мій давній приятель злодій у законі Казанок повідав, що російські поліцаї так арештантів частують копняками та штрикають з усіх боків, що наше СІЗО у порівнянні з ними — райське місце! Друже, ти зіпсував мені апетит! Не хотів розчаровувати, але ти сам напросився. Питається, який нечистий штовхав у спину, коли готував замах на фармацевтичного лоха? У такому непростому ділі, як це, дуже необачно гнати коней та довірятися кожному зустрічному. А ти, як якийсь затурканий селюк, півднини мозолив чужі очі у приймальні фірми. Хоч під землю провались, скрізь упізнають та заарештують. Мало тобі було табунів фарбованих хвойд, котрі за сотенну з пекла до раю заведуть? Бачте, його потягло на свіженьке! А тепер маємо ще один великий гембель: у ресторанчик ми вклали великі гроші, а ти своєю дурістю нажите потом і кров’ю братків добро проциндрив з повіями. Тобі так була потрібна підстаркувата Кривулина краля, як кобилі другий хвіст! Скажи спасибі, що я заступився перед братками! Вони лише чекають на фас, аби проштрикнути фінкою та закатати в асфальт…
— Пристрель мене на місці — і баста! — молодий спільник наче збожеволів, рвучи на собі заляпану гусячим жиром білосніжну сорочку. — Звідки мені було знати, що старий Алігатор такий живучий як Чахлик Невмирущий?! А борг я поверну з лихвою, до останнього цента. Хоч цієї ж хвилини відряджай своїх циганчуків до мого надійного сховку! На чорний день приберіг…
— Будьте прокляті, сатанинські долари! Ні на хвилину не слід забувати: життю кожної земної істоти немає ціни! — патетично прорік Маріус, узявши до рук блискучу чорну люльку, аби набити її запашним тютюном, вирощеним на просторах під містечком Криуляни у Молдові. Він зрідка палив та нюхав запашний тютюн, та події останніх тижнів вивели з рівноваги й цю сильну духом людину, котра, крім смерті, нічого й нікого не боялася. — Якби ти знав, що мені довелось пережити в своєму житті, то твоя біда — маленька пригода, — ватажок циган напіввідкрив товсту завісу над найпотаємнішим куточком свого довгого земного життя. — Як з с сином Кавказьких гір, поділюся з тобою своєю великою таємницею! Я не народився циганським бароном, а жебракував від села до села зі своїми однолітками та родичами. У нашій вигорілій на сонці, пошарпаній колючими вітрами та градом кибитці, запряженій старими шкапами ми об’їздили тисячі кілометрів Молдови, Таврії, Закарпаття і Буковини, навіть у сусідній Румунії кілька разів побували. Та після Другої світової війни радянські прикордонники наглухо зачинили кордон: мій названий брат зі своїм напарником-однолітком, зоряної ночі долаючи контрольну полосу, підірвалися на радянській міні. Їхні понівечені осколками закривавлені тіла солдати строкової служби закопали в глибокому яру на околиці маленького гірського села Руська, що межує з кордоном зі сусідньою Румунією. Мені вже недовго залишилося своїми ногами топтати цю грішну, як і я, землю, і тому відкрию лише тобі, як на сповіді в церкві, своє серце. Жодна жива душа не відає, що за своїм походженням я не ром, а з діда-прадіда українець. Коли я ще плакав у колисці, циганський проводир викрав мене в багатодітної родини на Буковині: в ті далекі часи там нероздільно панувала королівська Румунія. Його молода дружина була вагітною, та своє недоношене дитятко молода красуня втратила при пологах. Та про це ніхто з близьких так ніколи й не довідався: мій новий тато-циган на баскому коні одного дня відвіз свою дружину народжувати дитину до знайомої повитухи, котра мешкала в старій хатині над бурхливим Черемошем. Нічого не підозрюючи, одноплемінники, як ведеться, з незапам’ятних часів, з радісними вигуками, грою на скрипці та старовинними циганськими піснями зустріли молоду дружину молодого барона з маленькою світлоокою крихіткою на руках. З того часу почався відлік мого нового життя під стукіт кінських копит та пекучим літнім сонцем, з терпким запахом смерекової смоли й напоєними цілющими пахощами гірськими квітами, з ревом ведмедя та риканням оленя, відчайдушним криком підступної рисі, за розпаленим багаттям, завиванням зимової стужі та страхітливими сліпучо-кривавими громовицями з градом…
— У це важко повірити! –— здивовано зронив Зурабі, стримуючи хвилювання. — Але ж як ти довідався, що не циганський син?
— На смертному одрі мій новий тато циганський барон Стаческу, котрий пережив мою мачуху на три роки, відкрив переді мною страшну таємницю, яку він оберігав, як дідько скарб, усе своє життя, — у красивих рисячих очах старого Маріуса застигла туга. — Він попросив у мене вибачення та змусив пообіцяти, що продовжу розпочату ним справу. Після його смерті я став циганським бароном…
— Він не розповів, хто ж твої справжні батьки? — обережно поцікавився Зурабі. — Можливо живуть на білому світі твої рідні брати та сестри, дядьки й тітки?
Наступила гнітюча пауза. Циганський барон, пропускаючи через ніздрі та легені різкий тютюновий димок, міркував про своє найпотаємніше, а його гостеві не хотілося вірити в щойно почуте: «Це сон або гірка правда?! Хто б міг подумати, що барон — не циганського роду-племені, а дитя українця-християнина?».
— Таємницю я заберу з собою у недосяжні вічні світи, — з сумом промовив Маріус, жадібно затягуючись ароматним тютюновим димом. — Моїх рідних тата і маму, котрі мешкали в невеличкому будиночку на околиці маленького села під Чернівцями, у сороковому заарештували енкаведисти. Корівчина, кілька овець, поросятко та курочки — це було все їхнє багатство. А політикою вони зроду-віку не цікавилися, на всі свята ходили до церкви та давали милостині убогим та нещасним. Та коли до столиці зеленочолої Буковини — міста Чернівців — вступили радянські війська, разом із іншими мої рідні зустрічали їх хлібом-сіллю та квітами, пригощали парним молоком, яблуками та лісовими ягодами. А однієї місячної ночі ні в чому не винних моїх тата і маму покрадьки забрав міліцейський «чорний воронок». Після похорону нашого барона я на бричці тричі їздив на свою малу батьківщину. Та, крім глухої вісімдесятилітньої бабусі, про мою близьку рідню нічого не могли розповісти. Так я, друже, як стеблина у дикому полі, живу сиротиною на білому світі. Моя дружина рано відійшла у засвіти, так і не народивши мені спадкоємця...
Стримавши хвилювання, циганський ватажок раптом звернувся до молодого Берії зі несподіваною пропозицією: «Синку,а ти б не хотів поміняти своє прізвище на інше?».
— Дозволь поцікавитися: чому воно тобі так не подобається? — в лоба спитав Зурабі, підвищивши голос. — Прізвище мені дісталося від батька, а він — дуже поважна людина. У нашому гірському селищі його всі поважають та люблять. Досвідченішого винороба та коваля, ніж він, в окрузі годі знайти! Якби я послухався його науки, то сьогодні б не втікав від міліції та не ризикував життям. Як я тепер подивлюся татові, мамі та братам і сестричкам в очі? — Зурабі, давши волю своїм почуттям, гірко заридав. — Я зовсім не уе мав на увазі! — розчулено мовив господар, ховаючи в інкрустовану скриньку з ясеня люльку. — Прізвище Берія не у пошані не лише в Україні, а й у цілому світію У цього лютого ката руки були по лікоть у крові! Хоча як знати: правда про ті далекі події зприховуєтьсяа не одне десятиліття! Можливо, Лаврентій Берія так не завинив, як його розмалювали в газетах та книжках, показують по телевізору. А твоє прізвище насторожує всіх…
Зурабі не знав, що відповісти та, аби не розгнівити барона, міркував про своє. За вікном уже сіріло…
4 РОЗДІЛ
Задушливої післяобідньої пори морський штиль був оманливим: над химерними, з гострими шпилями вапнякових скель та крутими урвищами і на безмежному суходолі, сильний вітровій зі криваво-сліпучою блискавкою то піднімав угору, як пташине перо, то з гуркотом, схожим на сходження з колії перевантажених вагонів поїзда, скидав на землю вирвані з корінням дерева, випотрошив старі будинки, зривав черепицю, шифер, потріскані дошки з фронтонів низеньких будинків на околиці міста. За якусь мить розлючений буревій блискавично пронісся по чепурних садках та напівсонними лощинами й мальовничими левадами, зігнавши з насиджених гнізд сполохане птаство з маленькими дитинчатами. Буревій, в обрамленні сліпучо-багряної заграви, безліч разів перекроював потьмянілий сталево-синій небосхил, подекуди вириваючи з корінням персикові, абрикосові та горіхові дерева, кущі малини, калини, обліпихи, порічок та смородини. У сумних василькових очах дружини Нестора Кривулі Ольги зачаїлися страх та розгубленість: жінка в ці тривожні хвилини не хотіла нікого бачити та ні з ким спілкуватися по телефону. Передчуття недоброго ятрило її серце, не лишаючи в спокої кожну клітинку вистражданого за останні тижні не по роках в’юнкого тіла, добираючись до найпотаємніших куточків її стривоженої душі. Ольгу зараз мало хвилювало, що страшна стихія може зрівняти зі землею їхній помпезний котедж, знищить на клаптику землі непоганий урожай городини, соковитих фруктів та ягід. Вона дуже непокоїлася за долю своїх дітей та тяжко пораненого чоловіка. Вона не боялася ні міліціонерів, ні прокурорів, ні людських пересудів, а лише втрата Нестора могла скінчитися для неї дуже погано: її душу ятрили думки, що вже ніколи не стане такою щасливою, якою була до тієї трагічної миті, коли її коханець вистрелив з пістолета у її чоловіка. Без роздумів віддала б усе на світі, аби назавжди до свого родинного гнізда повернути втрачене щастя та злагоду, ніколи на своєму життєвому шляху не зустріти звабливу згубу її нетривкого жіночого щастя.
— Людоньки добрі, що ж я наробила? — вирвалося птахою на волю з її зраненої душі. — Як мені далі жити ? — заголосила жінка, озирнувшись чи, бува, ніхто її не підслуховує. Та довкола у дикому танці кружляв та ревів, як знавіснілий хижий звір, у страхітливому пориві крилатий вітер, а вона, як маленька пташка в залізній клітці, залишилася на самоті зі своїм горем. «Що ж мені робити? — повторювала, як завчену молитву, не звертаючи ніякої уваги, як буревій на дужих крилах високо вгору підняв та з гуркотом скинув на розмальовану грязюкою мозаїчну плитку пішохідної доріжки дах їхньої улюбленої альтанки. «Як сьогодні трапилося з нашою альтанкою, так іноді буває і в людському житті, — Ольга страждала муками сумління. — Вгору дряпаємося кар’єрною драбиною, без честі та сорому зіштовхуючи інших у безодню, платимо чорною невдячністю за доброту своїм сусідам та колегам, наживаємо статок за рахунок інших, а в душі, як непорушний мур, недоторканою залишається холодна пустка .Чоловік, я та наші діти земними благами не обділені, але одного дня можна безповоротно втратити все. На цій грішній землі ми — лише тимчасові гості! Боляче, що неправдиві чутки поповзли містом та стали заробітком продажним журналістам й розвагою для наших недругів…».
Негода поволі вщухала: з окутаного рожевим серпанком морського берега повіяв прохолодний вітерець із запахом риби та заклубочився густий туман, заслонюючи сумні очі великих вікон котеджу Кривуль та сусідніх із ним будівель. Білий, як перший сніг, туман казковою фатою нареченої причепурював дерева та будинки в такі чудернацькі шати, від яких щеміло на душі та кортіло випурхнути в далекі світи вільною пташкою. Якби не біда, що трапилася з чоловіком,Ольга в цій ідилії побачила б себе в іншому світлі.
— Агов, господарі вдома? — Ольга почула приглушений вітром скрадливий чоловічий голос. Незнайомець нетерпляче натискав на кнопку електричного дзвінка, гупаючи кулаком у ковану металеву браму.
— Хто там? — урешті, ніби спросоння, обізвалася господиня котеджу. — Що вам тут потрібно? — поцікавилася, але так і не змогла визволитися від полону надокучливих думок, що безжально ятрили її серце й душу.
— Я до вас, пані Ольго, у важливій справі! Мене послав мій хазяїн Баняк! Він просив переказати на словах та…
— Хто це? Я з Баняком не кумувала та на брудершафт ніколи не пила! Що цьому чоловікові потрібно від мене? — не відчиняла металеву браму Ольга. — Вештаються якісь… волоцюги. Не підете добром — викличу міліцію! — уривався у неї терпець, та її погроза на незнайомця не подіяла, а навпаки, заохотила ще сильніше грюкати у браму з гострими, як лезо бритви, піками.
— Пані Ольго, не ставай дибки: мене прислав твій добрий знайомий пан Баняк! — сердито прогугнявив чоловік, перейшовши на «ти». — Є в мене вісточка від твого красеня-грузина Зурабі! — заіржав, як норовистий жеребець на пасовиську. — Не рушу з місця, хоч із пекла самого рогатого викликай!
— Перекажи їм, аби дорогу сюди забули назавжди! — кричала роздратована дружина директора фармацевтичної фірми «Арніка». — Я не хочу мати ніяких справ ні з циганським бароном Стаческу, ні лютим Каїном, котрий утерся мені в довір’я, посягнувши на життя батька моїх двох дітей! Не хочу знатися й з слинявим чоботарем! Геть звідси! А не залишите обійстя, спущу з ланцюга бульдога! Собацюга з вечора нічого ще не їв: лащитися не стане, загризе — не встигнеш кліпнути оком!
Погроза на настирливого візитера анітрохи не подіяла. Чоловік знову натиснув на ґудзик електричного дзвоника та щосили гупав ногами у браму, а коли Ольга вдала, що його вибрики її більше не хвилюють, надув посинілі від надмірної пиятики щоки та на всю глотку зарепетував: «Пробі, рятуйте, люди добрі, грабують!»…
— Боже, що накажеш чинити з цим надокучливим оводом? — зойкнула Ольга. І знову повернулася до брами, навмисно не відчиняючи її перед неотесаним селюком. — Кажи, чого хочеш від мене? Я пригощати не стану — навіть не сподівайся! Хто відає, з якими намірами сюди приперся?! Той Баняк дозволяє собі забагато! Нічого, я ще підріжу його буйну чуприну. Ніякого порятунку нема від отих брутальних пройдисвітів!
— Спасибі й за це! — трохи охолов посланець. — Якщо на те буде ваша ласка, — перейшов на «ви», — то хоча б підійдіть до віконця. Я передам вам записку від коханця! — вирвалось у чоловіка. — Якби Нестор знав, що на його лисій голові виростуть великі оленячі роги, то давно б вас випровадив з пишного палацу у смердючий бордель! Люди кажуть, що у золоті та діамантах купаєтеся, зі золочених та срібних тарілок їсте, а вінчаного чоловіка до себе підпускаєте хіба що раз на рік, після святого Різдва. У Нестора іншого виходу не було, як за такі, з дозволу сказати, любощі зраджувати зі затасканими по закутках хвойдами та шукати клопоту на власну голову…
— Давай кляту записку! — жінка, пропустивши повз вуха грубі натяки на її подружню зраду, відчинила невеличке віконце в брамі. — Вирвавши з руки посланця білий клаптик паперу, вона не змогла стримати роздратування. — Ах, ти свинячий вишкварку! Що собі дозволяєш?! Образ та наклепів я нікому не подарую. А тебе, відлюдку, провчу, як шанувати жінок! Як ти насмілився добропорядну матір двох дітей звинуватити у корисливості та перелюбі? Що, перину нам стелив та частування подавав? Коштовності мені подарував Нестор, а ти смітиш між людьми своїми брудними, як сам, плітками...
Посланець Баняка кілька разів поривався вставити в довгий монолог розлюченої жінки їдку репліку, але так і не зміг. А коли Ольга трохи охолола, зі злістю процідив крізь вставні щелепи з кількома фіксами під срібло.
— Коли можна забрати відповідь на послання грузина? — дошкуляв, як умів, спантеличеній Ользі. Йому було вже байдуже, що на нього чекає потім.
— Дочекаєшся, коли у твоїй смердючій халабуді рак свисне! — кричала з двору Ольга. — Скажи недоношеному пуцьвірінку та своєму спесивому хазяїнові, аби мене більше не турбували! Баняк ще досі розгулює на волі?! Мій чоловік не сьогодні-завтра може богу віддати душу, а цей волоцюга насмілюється працювати листоношею!
Невеличку, з перекошеними цегляними стінами шевську майстерню Баняк придбав за безцінь у шевця-п’янички, сплативши йому лише сто доларів. А найнятий за гроші зальотний швець був готовий для нового хазяїна виконати будь-яку забаганку: той, як і колишній хазяїн, тримав чоловіка на короткому повідку. Майстровитий мужчина років сорока не лише добротно лагодив, а й непогано шив добротне жіноче та чоловіче взуття, догоджаючи обраним клієнтам, а Баняк, як ведеться, покрадьки молодь задурманював наркотичним зіллям та пігулками. Над його головою стоїть надійний «дах», та одного разу таки протік. І якби не заступився за нього всюдисущий циганський барон Маріус Стаческу, то б цілий божий день не дудлив у шинку марочні коньяки, не шикував обновами та не коротав ночі з потасканими красунями у напівлегальному борделі. Мало кому з його оточення було відомо, що заблукалого в приморському місті шевця тривалий час розшукує запорізька міліція: він у наркотичному чаду сокирою хотів зарубати власну дружину, та окошилося на малолітній донечці. Бачте, психу не дуже сподобалося, що молода жінка нагадала йому про чоловічі обов’язки: так змісив ногами та побив до крові, що бідолашка потрапила до травматичного відділення обласної лікарні. На диво, на новому місці його спільником у нічних оргіях, у рулетці та в картярській грі став і сам власник майстерні, котрий при колишньому Союзі за криваву поножовщину на дискотеці відсидів у колонії суворого режиму. А коли Баняка випустили на волю, до малочисленної рідні, яка проживає у зарослому осотами та кропивою занедбаному обійсті на околиці древнього Львова, не повернувся, а погодився, як хвалився, за переселенням освоювати на південь України. Молодик приземлився не в тваринницькому містечку, на польовому стані радгоспу або штукатуром бригади БМУ, а на бойні споживчої кооперації курортного міста. Та коли в повітрі запахло крикливою та непередбачуваною горбачовською перебудовою, Баняк змінив свої вподобання - подався у наперсточники, махлював за картярським столом та злигався з торговцями наркотиків. Йому дали ненависне прізвисько Вуж. А й справді: хитрющий, слизький та нечесний, що безпечніше обійти десятою стежкою, ніж мати справу з ним!
— Пані Ольго, дайте мені попити чогось холодненького — у горлянці пересохло! — попросив, вдаючи, що не образився на господиню. — Я ризикував потрапити на очі міліцейським нишпоркам, а ви, замість подяки, принижуєте та страхаєте! Я не з тих,хто боїться фараонів — зарубайте це собі на носі! Мені так цікавлять ваші шури-мури з неотесаним сексуальним грузином, як ведмежа шуба у розпалі літа. Та я не зміг відмовити циганському барону, котрий запросив мене в гості, ні своєму роботодавцю, — надокучливий гість прикусив язик, та слово — не горобець.
— Он воно що! — скрикнула Ольга. — Знатиму, звідки ростуть гострі вовчі ікла. Не базікай казна що, а то біди не оберешся, а про циганського шкарбана з палацу та Баняка й не згадуй. Дідуган, як хтива хвойда, за всіма волочиться, кумує та водиться, як дідько з відьмою, з убивцями та казнокрадами. Свої довгі щупальця захирілий спрут запустив і на нашу фірму, та небораці так і не пощастило проповзти далі ганчірки під дверима. Та кому я розповідаю про це?! Ви ж одним миром мазані. Забери свою трикляту писульку назад! — жінка вчетверо складеного папірця викинула через віконечко брами. — Коли моя кицюня Клуня пролізе через вушко голки, тоді я дам пройдисвіту відповідь! Їдьте туди, звідки не повернетесь ніколи! Перекажіть їм на словах, аби назавжди забули сюди дорогу. Інакше хай начуваються! — перед самим носом посланця Ольга з усіх сил наглухо зачинила віконце.
— Панночко, так діло не піде! —– люто просичав посланець, не добираючи слів. Недарма ж він надивився кінофільмів та прочитав кілька книжок про бандитів та їхніх покровителів: так поповнив словарний запас матюками та варваризмами, що тепер не ходить околяса! — Крутити любов з гарячим кавказцем Зурабі Берією тебе ніхто не силував, а коли його безпідставно звинувачують у вчиненні кривавого злочину, вдаєш, що навіть не знайома з ним. Хіба не ти під’юджувала хлопа поквитатися зі своїм вінчаним чоловічком-імпотентом? А хто, як не коханець, на твої криві пальці та глухі вуха начіпляв золото та коштовності? Мовчиш? Якщо на цім світі не дочекаємося розплати за гріхи, то в пеклі на нас чекає величезний котел з киплячою смолою! У котлі місця вистачить і на всіх твоїх любасів, і на незрячого чоловічка. А розлючені рогаті штрикатимуть вас з усіх боків гострими піками в спини та сідниці. Такі ненаситні людці, як ти та твій Нестор, ласкава пані, живете при брежнєвському комунізмі, а ми просимо милостині. Якщо хочеш, засуджуй мене, що в чарці-другій дешевенької гіркої своє горе топлю, та я не боюся ніякої чорної роботи та ніколи не дійде до душогубства. А твої білі рученьки, крім коштовностей та чоловічих поцілунків, нічого не бачили; не знаєш, звідки береться запашна паляниця на столі! Гадаєш, не відаю з якої глухомані ти родом? Зі степового села Курчатівки на десять хат! Вареники та борщ ви їли з однієї миски на великі празники, а капці та платтячка доношували після своєї старшої сестрички. Ой, як не шанобливо корчити з себе безгрішну панночку та пихате цабе! Якби не грошовитий чоловік, ти б наймитувала у якогось начальника-самодура або у бідного фермера пасла гусей та свиней. Затям собі раз і назавжди: принижуєш не мене, а себе! Тому раджу опустися з небес на грішну землю! Іншого нікому не дано!
— Негіднику, що ти верзеш? Тьху на тебе, покидьку, провалися під землю! — несамовито кричала Ольга. — Хто тобі набрехав, що я намовила вбивцю? Я усіх потягну до суду! За свої гріхи я відповім перед Богом і людьми, а ти й твої підступні поводирі до віку борсатиметеся в киплячій смолі та жахатися нових пекельних тортур!
— Злякала тхора куркою! Правда, я — не святенник, та ніколи на чужу душу не посягав, як інші! — натякнув про відоме не лише йому. — Не мені вас засуджувати. Я нічого поганого не зробив, а навпаки, бажаю добра. А відповідь Зурабі прошу дати!
Ольга боялася не так розголосу інтимних подробиць її власного життя, як безпідставних звинувачень у співучасті в замаху на життя свого чоловіка. «Проклятий шантажист! — перше, що спало їй на думку. — Хто повірить у цю маячню? Та спробуй доведи, що ти не їла з макітри вареники!» — Чого ти хочеш від мене? — примирливо, гамуючи гнів, жінка спитала у посланця. — Спробуй довести, що я причетна до замаху на вбивство батька власних дітей?! Ніхто не провірить! Та я на тебе не ображаюся! — З цього б і починали! — Баняк єхидно хихикнув під ніс. — До чужих справ я не маю ніякого діла, а записку слід прочитати! Зопалу я зайвого наговорив — вибачайте на слові! Ви також не залишилися в боргу!
— Усі смертні помиляються! Та не забувай, що після одужання мого чоловіка всіх ворогів та наклепників притягну до суду! Ніхто не дав їм права зазіхати в чуже життя та вигадувати різні нісенітниці! Хай подивляться на власну хрому кобилу, а вже тоді запрягають чужого воза!
Ольга неохоче відчинила віконце хвіртки, вдруге прийнявши ненависний аркуш паперу: вона не мала ніякого бажання ознайомлюватися зі змістом записки, та шляху до відступу не було; дізнавшись, про що там ідеться, нарешті здихається надокучливого візитера. Пригадавши, в якій компанії бачила цього грубіяна в ресторані колишнього коханця, її єство пройнялося ще гострішим відчуттям ненависті до нього та молодого грузина, котрий знеславив її в очах рідних та жителів стотисячного міста, і не тільки. Ольга могла лише здогадуватися, чому цей обмежений представник людського роду так вірно, як лихий пес на вівчарні, служить тим, кого слід обійти десятою стежкою.
— Побайдикуй трішки, а я прочитаю листа та напишу відповідь! — пообіцяла, з силою грюкнувши віконцем, так і не впустивши посланця на подвір’я. — Аби не заїла нудьга, раджу тобі трохи розвіятися: недалечко від нашого маєтку відкрили кав’ярню!
Замкнувшись у своїй спальні, Ольга, витираючи хустинкою сльози, пошепки читала записку свого коханця: той писав, що потрапив у велику біду та просив її підтримки, благав прощення. Клявся-божився, що не піднімав руку на її чоловіка. А її кохає до нестями, не може й днини прожити без неї. Зурабі своє послання завершив пропозицією сьогодні ж зустрітися віч-на-віч у котеджі циганського барона. Ользі було над чим поміркувати: на кону стояла її честь та репутація як респектабельної дами. У голові жінки миттєво визріла рятівна думка: покликати на підмогу лобуря, з котрим два місяці тому знюхалася в елітному спортивному клубі. Молодий гульвіса звик на дурничку їсти-пити та щодня клянчити в неї гроші, то хай хоча б покаже на що здатний. Один телефонний дзвінок — і він примчить, як паровоз на сталевій колії!.
Ольга, аби не викликати вовка з лісу, вчинила розумно: день-два поміркує над його пропозицією, а зараз, хоча й дуже хоче зустрітись із ним, та на заваді стоять серйозні перешкоди. Також просить ніколи не посилати таких телепнів, як цей. Міліція скрізь має свої очі та вуха, а кому це потрібно?
— Листа передай з рук у руки! — суворо повеліла Ольга. — Наступного разу я зроблю все, аби нікому не кортіло порушувати наш спокій. Щодня тут буває міліція, а я сиджу, як на гарячій пательні. Чоловік мало не віддав Богу душу, слідчі вимотують з мене всі жили та погрожують заперти під замок, а він лізе зі своїми любощами! Скажи, аби свій рот зашив, інакше... І хай циганському барону нічого не довіряє: підступний, як стародавній змій, приятелює з такими, як сам, лукавими та ненаситними.
— Така вже у міліціонерів собача робота! — не замовкав гість. — Якби Чорнявий у розпалі робочого дня не засвітився на фірмі, то б ніхто не мав неприємностей. Та не так просто впіймати справжнього лиходія: напевне переховується в якоїсь любки під спідницею або перейшов кордон. У глухій сибірській тайзі він загубиться, як голка в стогу сіна.
— Аніскілечки мене це не бентежить! — відмахнулася Ольга. — Я вірю Зурабі, як собі: ніколи на мокре не піде! Міліції слід пильнувати не нас, а барона притиснути до стіни: чому ж він так опікає хлопця? Навіть ресторан на нього переписав, хоча Зурабі так і не видали українського паспорта! Хто, як не він, підвів недосвідченого хлопця під чужий монастир, а руками довірливих зробив чорну справу. Можеш йому передати мої слова! Я тепер не боюся нічого! Що могла втратити — вже ніколи не повернеш!...
… Надворі сутеніло, коли в квартирі найближчої подруги Ольги — Дуні —задзеленчав телефон із визначником номера. «Хто мене турбує уночі, мало їм цілого дня?! — жінка швиденько витерла руки кухонним рушником. Вона щойно помила плиту та посуд та збиралася подивитися популярне телешоу «95- й квартал». На дисплеї телефонного апарата висвітився квартирний номер Кривуль.
— Алло, подруженько! — щиро зраділа Дуня. — Від тебе кілька днів ні слуху, ні духу! Хотіла вже подавати у розшук. Нічого поганого не трапилося, про що я не знаю?
— Ще питаєш! Що не день, то нова неприємність, — схлипнула Ольга. — В альбомі зараз роздивляюся фотографії моєї мами: її лагідні сірі, як світанок, очі — чисте люстерко душі, а якою доброю вона була в мене… А я- зраджена й розтоптана! Коли пригадую розумні мамині очі та її лагідну посмішку, на моє серце лягає така туга, що жити не хочеться на білому світі. Якби ти знала, як я переживаю за Нестора, а злі язики хочуть утопити мене у ложці води. На мого чоловіка й на мене вигадують таке, що побачиш не в кожному російському серіалі.
— Олю, не бери усе близько до серця! На щастя, Нестор уже вийшов з коми, одужує на очах, а всі неприємності залагодить сам. Нікому не давай привід радіти твоїй біді. Охочих боляче вжалити хоч одбавляй! Давно їм місце у скляному тераріумі зоопарку, а не серед порядних людей!
— Навіть найлютішому ворогові не побажаю опинитися в такій ситуації, як моя родина, — жалілася Ольга. — Щовечора та опівночі якісь незнайомці дзвонять нам на міський телефон: ображають та погрожують підпалом майна, стерти в порох. А сьогодні я натерпілася такого лиха, що американський фільм жахів — дитяча забавка. Циганський верховода, бодай йому тисячу кольок у поперек, прислав до мене свого брутального попихача із запискою! Ти не повіриш: довірений попихач циганського барона та немитого чоботаря Баняка!
— Від кого цидулка? — не зрозуміла Дуня. — Невже подав звістку твій гарячий кавказець? — пирснула сміхом у слухавку. — Я чула, що горянин переховується у таких, як сам, душогубів. Його фотографії розклеєні скрізь. Навіть у тролейбусі пасажири перемивають твоєму Нестору та Зурабі кісточки. Одна бабця переконувала, що ти, прихопивши мільйони доларів та золото, з любасом утекла на пароплаві у далеку Грузію. А твого чоловічка на очах лікарів та хворих міліція закула в крицеві кайданки!
— Хай їм грець отим пліткарям! Тобі аби смішки та дурощі, а мені жити не хочеться! — образилася Ольга. — Хай плещуть язиками, та ні я, ні мій чоловік і Зурабі ні в чому не винні. Я розповім, як випровадила нечесаного циганського попихача. Бешкет біля воріт він такий учинив, що хотіла дзвонити в міліцію. Або знайомого спортсмена на підмогу кликати: у молодика — пудові кулачища та біцепси як у Кін-Конга; трирічну коняку може підняти. З миршавого посланця залишився б фарш.
— Чого хоче той потемок? Я б на твоєму місці вдала, що з ним не знайома. Борони боже, Нестор довідається про стосунки з грузином, а тоді що? Неприємностей не оберешся. Подруженько, забудь та розітри! Таких, як твій, любчиків у місті, що картоплі на ринку. До мене в універсамі, як грязюка до чобіток, позавчора чіплявся альфонс, — подруга вигадувала на ходу. — Мовляв, я дуже вродлива, та горить бажанням зі мною познайомитися ближче, навіть у забігайлівку на горнятко кави запрошував, а сам булькатими очищами так і промацував до кісток мою фігуру та сумочку з грішми. Залицяльнику я рішуче дала одкоша. Трохи постояв, та й здимів геть: іншій задурювати голову…
— Зурабі просить, аби я негайно приїхала до маєтку барона, — відкрилася Ольга, не звернувши уваги на маленьку Дунину пригоду. — Чорнявенький загостювався в нього . — Орфографічні помилки у тій клятій записці, як блощиці на білому полотні, так і скачуть у моїй голові!
— Отакої! Знайшовся грамотій! Невже і він з ним заодно? На тижні в столичній газеті прочитала, що таким убивцям, як вони, світить десять років буцегарні або вже ніколи не вийдуть на волю. Я б з сатанюками довго не церемонилася: до стіни — й кулю в лоба!
— Дуню, я тебе не розумію! — підвищила голос Ольга. — Мій, як ти кажеш, чорнявенький ні в чому не винний — хіба тобі не відомо про це? Інакше б загребла міліція або накивав п’ятами далеко-далеко. Хто приніс на хвості, що він, а не хтось інший, зазіхав на життя мого Нестора? Даремно ніколи не зачепить і пальцем!
— Чула плітки від знайомих! Звісно, я їм не повірила. Виліплять із комара слона, а відмитися від бруду не так просто, як хотілося б! А твій Зурабі водився з покидьками! — додала чергову порцію жовчі.
— Годі вже! — Ольга стояла на межі зриву. — Якщо тебе послухати, то людям хоч не показуйся на очі. — Хіба я винна, що пліткарям та заздрісникам не дає спокою наше багатство? Напевне б шанували, якби мандрували з дірявими торбами, скуповували заграничні недоноски, обкрадали курортників та збирали об’їдки на міському звалищі? — натякнула. — Не діждуться ніколи! Ми, дякуючи долі, живемо не при Союзі: у ті часи обехеесники та чиновники ленінської партії слідкували в два ока, аби прості смертні не подавилися зайвим батоном дешевої ковбаси та банкою згущеного молока з цукром та кіло гречки. А за обновками слід було вистоювати по кілька годин! І не завжди всім вистачало. А зараз живемо, як хочемо, аби лише водилися гроші!
— Оленько,заспокойся! До чого тут це? У людському тераріумі нікому нема хорошого життя! Лукаві та корисливі, якщо боляче не вжалять, то наклеп зведуть, а претендуєш на відзнаку за сумлінну працю – спідтишка оббрешуть та підставлять підніжку, заважаєш кар’єрному росту родича начальника або забагато знаєш – проковтнуть, як бразильська анаконда дикого вепра. До всього слід бути завжди готовими. Навіть товстосуми та ласа до хабарів чиновна рать у великій небезпеці. По телевізору ввечері показують таке, що душа зі страху ховається в п’яти. Від міста до села депутати-опозиціонери людей збаламучують, а самі в кишені нам скручують фігуру з трьох пальців. Їм вірити — себе не поважати!
— Про що це ти? — машинально перепитала Ольга. — Про який ще тераріум згадуєш, чию дулю маєш на увазі?!
— Подруженько, начебто ти вчора приземлилася з Місяця! — Дуня голосно засміялася у слухавку. — Я образно так висловилася про наше життя-буття. Хіба ми всі не животіємо під величезним скляним ковпаком тераріуму?! Озирнися довкола: кожен хоче нажитися на ближньому, готовий піти на все, аби прибрати до рук чужі статки та вийти з води сухим. Наш тераріум бере початок за домашніми вікнами, на кухні. Ти також не живеш, а ледь животієш у золотому тераріумі з нелюбим чоловіком.
— Не заспокоїшся, поки не зачепиш за живе! — відмахнулася Ольга. — Навіть у страшному сні не насниться те, що мені довелось пережити за цей тиждень. Мене мало не вбила громовиця, а я стояла на подвір’ї, як укопана! Боже, за що мені така кара?! Я нікому зла не бажаю, а лише прагну трішки щастя!
— Оленько, викинь із голови того каправого бахура! Не навіть вартий твого мізинця! Халепа на твою голову звалилася це — чиста правда. Не такий страшний нечистий у пеклі, як його малюють: нікому нема ніякого діла до чужих проблем. Лиходія міліція досі не впіймала? — поцікавилася. Й сама ж відповіла: — Напевне за душогубом давно слід простиг або розважається зі заможнішою та молодшою за тебе кралею на турецькому курорті, — підсипала гіркого перцю. У душі подруга сліпо заздрила Ользі: на неї задивляються парубки та жонаті чоловіки, а її ніхто ніколи й не пригорне. Скільки разів ходила до театру та ресторану, на дискотеку «Хлопцям та дівчатам за 40…», навіть давала оголошення в розділі «Знайомства» в інтернеті – все марно. Ніхто до неї не залицяється, не запрошує на танці та каву, в гості!
— Підозра впала на нього, це правда, — погодилася Ольга. — Слідчий позавчора так свердлив моє обличчя своїми чіпкими очищами та припікав незручними запитаннями, що кортіло вистрибнути з третього поверху у відчинене вікно. — Вивуджував подробиці про наші стосунки — шила в мішку не втаїш! Я не приховувала: із Зурабі зустрічалися кілька разів. Слідчий підсунув якогось папірця: не читаючи, підписала. Виявляється, заборонив виїзд із міста.
На з білого, як перший сніг, мармуру широких сходах триповерхового котеджу чекав одягнутий по-домашньому циганський барон Стаческу, жадібно втягуючи в ніздрі запашний молдавський тютюн з шовкової кисетки. Вдихнувши чергову порцію нікотинової отрути, він прикипів рисячими очима до мальовничого небосхилу, навмисно не реагуючи на окрики охоронця. Той уже тричі нагадав про себе: прибув Баняк з вістями від дружини Кривулі!. У голові барона роїлися невеселі думки: чого йому ще слід чекати, коли молодого грузина заарештує міліція, а він бовкне зайве? Столичний депутат, котрий давно накинув око на фірму Кривулі, нізащо не подарує провалу операції. А за спиною обранця долі стоять такі люди, з котрими жартувати не варто. Маріус пригадав, як перед розвалом Союзу він допоміг директору Центрального ринку прибрати до рук ласий шматок – напівлегальну фабрику з пошиття жіночого та дитячого одягу. У цеховика не надовго вистачило сил та коштів опиратися шаленій атаці нечесаних та неголених дебелих циган та молодчиків із охоронної фірми. Перед власником стояв вибір: життя або смерть? А якби наполягав на своєму, то поховали б, як десятки непокірних, у безіменній могилі на околиці старого цвинтаря. Лихо траплялося з тими, хто тверезо не розраховував власні сили та можливості. Горбачовська перебудова вихором увірвалася і в їхнє тихе провінційне місто: першими, хто скористався її плодами, стали шахраї, волоцюги, інтригани, горлопани та нероби. А товстосуми тільки те й чинять, що смикають за повідки, накинувши ненаситним оком на ліквідну нерухомість. Циганський барон не зміг відмовитися від вигідних пропозицій, інакше б і сам недовго затримався на своєму троні та грішній землі. Той, хто хоча б раз у своєму житті переступив межу дозволеного, вже ніколи не відмовиться від легкої наживи та влади над іншими. Перед очима старого цигана за останні дні пропливли, як кадри кінофільму, жахливі картини двадцятирічної давнини. Це він, без мук сумління, наказав своїм підручним незговірливого суддю замурувати в напівзруйнованому склепі старого лютеранського цвинтаря. Бачте, принциповий слуга Феміди не захотів танцювати під дуду новоспечених казнокрадів та скоробагатьків, за що й поплатився життям. Міліція мляво розшукувала вбивць: на замовників так і не вийшла, чи не захотіла? А циганський барон, аби подалі стояти від біди, на півроку виїхав за межі України, до неспокійного Придністров’я.
«Мені не варто було погоджуватися на криваву справу, — Маріус дуже картав себе в душі. — Надворі не дев’яності, і тому ці криваві іроди безсилі заподіяти комусь зло. З сина скелястих гір та в’юнкої виноградної лози користі, як з трутня меду. Як мені учинити з ним, аби на себе не накликати біди? Не можна, аби хлоп отирався в моєму палаці. Завтра ж куплю йому фальшивий паспорт і дам трохи доларів, хай забирається туди, звідки приїхав. Не приведи Боже, до нас припреться міліція з обшуком або нагрянуть хлопці зі Служби безпеки. Ті службисти — непідкупні: не ласяться на хабарі,та й жартувати з ними не варто…».
На думку Маріуса випадково спала недавня історія з колишнім власником невеличкої стайні чистокровних степових скакунів. У того — мільйони на банківському рахунку, та жадібність — згуба: так вишколив півтора десятка молодиків, що ті готові були кого завгодно уколошкати, не цікавлячись, чи винуватий. Про людське око здоровані доглядали за кіньми та за чималу плату давали уроки їзди на конях, та на свій страх і ризик підтримували неформальні зв’язки з однією з опозиційних сил. Це вони до сьомого поту дресирували довірливих молодих фанатів, як закладати вибухівку, аби в повітря злетів поїзд, став руїною пам’ятник героям минулої війни та вождеві світового пролетаріату Леніну, наставляли, як слід провокувати криваві сутички з «Беркутом» та іншими міліцейськими формуванням на багатолюдних акціях; вишколювали, як психологічно тиснути на представників влади, власників великого бізнесу та приватних підприємців, котрі мають іншу точку зору на роль та місце опозиціонерів у житті українського суспільства та інші проблеми, що хвилюють мільйони співгромадян. Не секрет, завжди ситі та з голочки вдягнені деякі оратори з депутатськими значками на лацканах піджаків говорять ніби правильні речі, б’ють себе кулаками в груди, як захисники інтересів своїх виборців навіть готові зносити образи та стійко виголошувати промови під градом перезрілих помідорів, а насправді ж реалізують свої далекоглядні честолюбні наміри, а життя пересічного українця їх турбує мало. Депутати-опозиціонери живуть не гірше за інших скоробагатьків: потопають у розкоші, відпочивають на заморських курортах та лікуються за кордоном, хизуються ліквідною нерухомістю та дорогими іномарками, а коли заходить мова про депутатські
пільги, за них стоять горою! Співробітники Служби безпеки рішуче, незважаючи на шалений тиск, перекрили кисень школі рекрутів чорних справ! Лялькарі з Печерських пагорбів зчинили великий рейвах та під тиском преси й громадськості їм довелося дати задки. А продажні столичні та провінційні ЗМІ заробили, правда, на цьому свої тридцять срібляників, втративши багатьох прихильників, котрі їм, як батюшці у церкві, вірили.
— Кажи, що тобі треба? — гримнув на охоронця барон. — Хіба я тисячу разів не втовкмачував, аби не відволікав від справ?! Що, тобі не терпиться побігти до своєї с…?
Високого зросту та кремезної статури клаповухий молодик, з тонкою, як у підлітка шиєю, широкими вилицями, носом, схожим на картоплину, мовчав, як у рот набрав води, втупивши хитрі рухливі очі в блискучий паркет. Велетень з першого ж дня свого перебування в циганському маєтку запам’ятав: хазяїну ніколи не перечити, не дивитися йому та гостям в очі, не цікавитися тим, що тебе не стосується.
— Говори! – просичав крізь золоті коронки на обох щелепах Маріус, нігтем мізинця виколупуючи з масивної чорної люльки рештки пахучого тютюну: він ніколи не отримував справжнього задоволення від нюхання запашного тютюну, як від ароматного диму. Невеличку торбинку відбірного зілля йому минулої осені подарував ватажок циганського табору з Буковини. Чи то в старовинному гірському містечку Путилі, чи в ремісничих містах Вижниці та Косові — лише одному Богові відомо, одноплемінник дістав для нього вузлик такого тютюну, що ніколи не зрівняється з дорогими цигарками, які курять столичні депутати, власники великих маєтків та міністри, вибагливі пани та підпанки у далекій від столиці провінції. Як міг, старий циган шанував своє здоров’я, хоча навіть іменитих лікарів обходив десятою стежкою: жирного ніколи не переїдав та не жартував з гіркою, застуду та інші болячки лікував чудо-зіллям із високих карпатських полонин та напоєними йодованою сіллю двох морів півдня України — Чорного та Азовського, цілющими степовими квітами, шовковими травами та ароматними ягодами. В особливій пошані старого Маріуса були любисток, ромашка, звіробій, арніка, чорниці, чебрець і чистотіл. Він також був закоханий у напоєний пахощами смоли сосновий бір. Лікарські трави та корінці створили справжнє диво: його немічне тіло стало здоровішим . Зроду-віку Маріус не покладався на офіційну медицину, вбачаючи в ній лише свою згубу. Для нього та його одноплемінників в зрілі роки справжнім цілителем став безкраїй степ, а з раннього дитинства закарбував у пам’яті нестримний тупіт кінських копит і гуркіт важких, запряжених гнідими, возів з малолітніми дітьми, їхніми матерями та бабусями й нехитрим скарбом. Циганський поводир, як ніхто інший, усвідомлював: долю не обскачеш і не перехитриш. Йому на роду було написано на цілі десятиріччя, до останнього подиху, стати незмінним ватажком вільних, як птахи, циган.
— До вас дуже проситься пан Баняк! Дуже важливо! — охоронник потупив очі долу.
Коли до циганського барона був допущений довірений посланець, він прискіпливо його оглянув із ніг до голови, поцікавившись, чи як слід виконав делікатне доручення?.
— Пане, не без труднощів, але зробив, як ви казали! — Баняк лащився, як шкодливий кіт, сподіваючись отримати з рук хазяїна хоч якусь винагороду за свої труди. Він слово в слово переповідав те, що почув від приблудного майстра-попихача. — Язиката жінка Кривулі довго опиралася, навіть не побажала ні про що розмовляти. Фараонів хотіла покликати, якщо не залишу її кляте дворище. Та врешті-решт мені таки вдалося зламати її спесивий норов. Молодиця забагато собі дозволяє, не відаючи, на які неприємності наражає себе та вас.
— Обридло слухати твої вихваляння та вигадки! Не твоє собаче діло втручатися в чужі справи! — зірвалося з язика власника котеджу. — Ти б ще похвалився, як грюкав чобітьми та чесав кулаками їхню браму! Мене мало хвилює, про що між собою патякали. Важливіше, чи та мальована хвойда з’явиться сама або мені самому доведеться трясти старими кістьми!.
— Пообіцяла за день-два приїхати. Та…
— Не задля того я тебе відряджав до Кривуль, аби мене, як шмаркача, водили за ніс! Постривайте, я навчу, як слід поважати старших! — Стаческу метав громи та блискавки в сторону Ольги та її чоловіка. Він передбачив, що замість того, аби мерщій приїхати до нього, жінка вислизне з рук, як в’юн у воді. Іншому б ніколи не подарував, а з цією багатійкою змушений панькатися, аби самому не погоріти, як шведи під Полтавою. Довідавшись, що Нестору Кривулі вже не загрожує смертельна небезпека, циганський поводир уявляв, як той може люто йому помститися, довідавшись, що натхненником убивства став саме він, а не хтось інший. А з виконавця його волі багато не візьмеш…
5 РОЗДІЛ
— Чому це ти вишкіряєшся, як орангутанг на крокодила?! — вдавано серйозно помічник народного депутата Степан Варварюк накинувся на новоспеченого зятя цукрового магната. — Друже Юрку, хіба я не втокмачував, що ті півтисячі гектарів — не для вас свитка?! — В опозиційній газеті-одноденці «Свобода вибору» та на незалежному телеканалі зчинився такий скандал, що хоч утікай на безлюдний острів у Тихому океані. Якась зміюка підколодна донесла журналістам та міліції на нашого благодійника-депутата, що начебто ніхто так, як він, не посприяв, аби родючу землю віддати в руки директора золотодобувної шахти Василя Свистуна. У тій дешевенькій газетці навіть опублікували фейлетон про гучне застілля у бенкетній залі копальні. Правда, назвати цей опус фейлетоном можна хіба що з великою натяжкою: написане не відповідає заявленому газетному жанру — про це мені за чаркою гіркої нашептав мій сусіда-журналіст — любитель дармової випивки та наваристої рибальської юшки. Автор газетного опусу незграбно, як кота з щуром, схрестив колективну пиятику посадовців з політикою. Й усі факти зарозумілим перодряпом, котрий сховався за літературне псевдо « Петро Дятел», були перекручені та висмоктані з пальця. «Напевне, дуже підступний шпиг затесався серед нас, — здогадувався Степан, та про свої підозри нардепу — анічичирк: той, дізнавшись, всю вину за наслідки може звалити на нього . — Цей хитрун Тюня у трупарні з мерця золото здере, аби задобрити свого хазяїна — мав на увазі його тестя. — Від мене отримаєш кислиці замість білого наливу!» — помічник столичного депутата Арсенія Шила хотів під носом молодика скрутити відому фігуру, та якась невідома сила зупинила його від необачного вчинку. «Хто відає, як може все обернутися за рік-два, а то й у будь-який день: сьогодні ти розкошуєш, гріючись у променях слави свого хазяїна, а завтра дадуть копняка, а тоді доведеться носити воду решетом». — Хто ласиться на чуже, той грубо порушує українські закони! А це — не просто легкий переляк, а небо в клітинку! Якби міська рада похапцем не прийняла рішення про надання земельних угідь в оренду копальні, то ми могли б з вами полюбовно вирішити питання. А зараз запущений маховик не зупиниш, хоч лусни! — Степан уміло перевів стрілки на інших.
— Чужого нам не потрібно! — Тюня вдав, що натяк Варварюка його анітрохи не зачепив за живе. — Що, американські долари шахтаря пахнуть краще, ніж мої?! — сірі зіниці злих очей загрозливо потемніли на місці. — Скільки можна обдурювати та оббирати громаду міста?! Я впевнений, що вам підсунули фіктивні документи та великий хабар! — пальнув, як з гармати.
— Молокососе, що за мода розкидатися безпідставними звинуваченнями та підривати авторитет службової особи? — захищався Варварюк . — Все про що ти базікав, записане на приховану відеокамеру! — Я сьогодні ж нацькую на тебе міліцію, подам до суду та напишу заяву прокурору міста! Якийсь гніт обливає брудом і не почервоніє! Дивись, аби сам не погорів та не опинився в слідчому ізоляторі міліції або СБУ. Повір мені на слово: ніколи ні твоєму тестю, ні тобі не вдасться підмастити; брати хабарі стало дуже небезпечно! Ніхто зі слідчих, суддів та прокурорських співробітників не наважиться заради кількох тисяч зелених псувати свою репутацію та загриміти під фанфари до тюрми! Живий приклад — метушливий львівський суддя-Колядник. Замість того, аби покаятися у своїх гріхах та попросити вибачення перед колишніми колегами та українцями, він усіх зрадив. Та й цього перевертню виявилося замало: у тюремній камері йому нічого робити, як пописувати мемуари! Дожилися, що навіть за колючим дротом, як мало місце за російських царів та більшовиків, арештанти не гарують від темна до темна, а пишуть книжки та статті до газет! Можна лише здогадуватися, що той дворушник дозволяє собі. Бачив я колишнього суддю по телевізору: зараз не впізнати! Посвіжів, пику від’їв, хоч цуценят нею товкти, не так на казенних, як домашніх харчах. Ще й погрожує пишучу братію потягти до суду. Курям на сміх!
На Тюню ця пересторога анітрохи не подіяла, а навпаки, в його душі прокинувся вогнедишний вулкан, вириваючись на волю.
— Спробуйте надати мені неспростовні докази, що в обхід діючого законодавства не наклали руку на землі запасу міста! — Юрко виклав свій козир. — Питається, з якої радості міська влада віддала перевагу саме зальотному, зі сумнівною репутацією власнику шахти, а не авторитетним місцевим бізнесменам? Хто повірить, що за одне спасибі? Не лякайте мене міліцією та Службою безпеки: вони й до вас, рідні та благодійників ваших також доберуться. СБУ — чи не єдина в нашій державі правоохоронна структура, яка, незважаючи на шалений тиск, бореться з корупціонерами, котрі засідають у затишних офісах та в будинку під величезним скляним куполом на вулиці Грушевського. І міліції давно ви сидите більмом в оці: там також проходять службу багато порядних генералів, офіцерів та сержантів! Не всіх же можна підкупити та задобрити!
Помічник народного депутата втратив дар мови. Він навіть не міг припустити, що цей новоспечений бізнесмен може вимагати від нього не просо формальну відповідь, а вирішення проблеми по суті. Він чи не вперше спілкувався з молодою людиною, котра не лише сміливо, дивлячись в очі, висловлює своє невдоволення його та патрона діями, а й знає, в яких інстанціях слід шукати правду. Не вистачало лише того, аби до грубих порушень земельного законодавства привернули увагу столичних ЗМІ та міністерських чиновників! А залагодити справу з нахрапистим Юрком Тюнею ні він, ні нардеп уже не зможуть, хоча б дуже хотіли. Але ж на кону стояла його та шефа репутація! Якщо правоохоронці не покладуть справу про земельну оборудку «під сукно», йому також не минеться. А його роботодавець прикриється, як фіговим листком, депутатською недоторканністю та зв’язками...
— Пане Юрію, я сьогодні ж доповім народному депутату України про нашу зустріч, — сухо, вдаючи, що нічого особливого не трапилося, пообіцяв Варварюк. — Зараз нічого обіцяти не можу: про остаточне рішення вам буде повідомлено у найближчі дні.
— Сподіваюся на це, — трохи заспокоївшись, невдоволено буркнув Тюня, збираючись залишити офіс. — Якщо не буде вчинено за законом, то поїду до стольного Києва шукати правду! У рукаві мого тестя є такі високі люди, що сказати не повертається язик! Ми не маємо наміру порушувати субординацію, а лише прагнемо залагодити справу на місці.
Відвідувач та господар затишного офісу, не дивлячись один одному в очі та не подаючи руки, лише попрощалися ледь помітним кивком голови.
…А тим часом у невеличкому ошатному з цегли будиночку, в якому ще за хрущовської відлиги розміщується редакція комунальної міської газети «Вогні Причорномор’я», на редакційній літучці, як і в багатотисячному місті, не влягалися страсті навколо опублікованої гострої критичної кореспонденції журналіста на вільних хлібах Максима Татарчука. Бачте, директору приватної комунальної фірми не дуже сподобалося, що газета відкрила завісу над таємницею нарахування тарифів і пені за затримку оплати за подачу в житла холодної та гарячої води, вивезення твердих і рідких нечистот. Як на стероїдах, ціни на послуги ростуть, а з дірявого бюджету міської громади щомісяця перекачуються мільйони гривень наближеній до голови міста приватній структурі, а за все, як ведеться не один рік, платить споживач. Жителі вже не пригадають, коли в їхньому місті побудували або капітально відремонтували бодай один-два багатоквартирних будинки, а молоді подружні пари справили новосілля, а про дотримання графіку подачі холодної та гарячої води й вивезення домашнього непотребу комунальникам хоч і не нагадуй. Що цікаво, міський голова Роман Товстопуз скарги споживачів уважно вислуховує, навіть скрупульозно занотовує у своєму заляпаному жирними пальцями записнику, а реагує на запити людей дуже мляво або взагалі в одне вухо впустить, а в інше — вилетить. Та після критичного виступу не опозиційної, а фінансованої з міського бюджету газети голова Товстопуз у спішному порядку зібрав на позачергове засідання членів міськвиконкому…
Засідання міськвиконкому проходило на четвертому поверсі, в затишній депутатській залі, за щільно зачиненими дверима. Як годиться, слово першим взяв міський голова.
— Прошу у членів виконкому та запрошених вибачення, що довелося скликати позачергове засідання! — виправдовувався, ховаючи маленькі безбарвні оченята за товстими скельцями лінз окулярів у слюдяній оправі. Роман Товстопуз, не обділений від матінки-природи акторськими здібностями, умів неабияк заворожувати публіку: не стало винятком і сьогоднішнє зібрання. — Прошу вас, напевне читали критичну статтю добре нам знайомого Татарчука. Дякуючи його дошкульній писанині та скаргам правдолюбців, директор приватної комунальної фірми наполягає на спростуванні або негайному розірванні з ним контракту. Ні для кого не таємниця, якими наслідками для нашого курортного міста може обернутися знищення взаємовигідних партнерських відносин. Та в кого, крім нас, болить голова за долю ста тисяч жителів?! — патетично прорік головуючий, витираючи спітніле обличчя та почервонілу залисину не першої свіжості хустинкою та чухаючи за комірцем літньої сорочки. — Гадаю, всі прочитали ту мазню дьогтем, а мені та голові держадміністрації уранці сам заступник голови облдержадміністрації телефонував та так розпікав, що хоч своє рухоме й нерухоме майно продавай, та їдь на край світу! — голова залпом випив півсклянки прохолодної мінералки «Боржомі». — Та це, повірте на слово, ще півбіди: з області пригрозили на нас наслати зубату комісію, пообіцявши навіть зробити відповідні оргвисновки. Я б нічого не пошкодував, якби незалежного журналіста Максима Татарчука, котрий дивиться на життя очима кореспондента радіо «Свобода», хтось вивіз за тридцятий кілометр. Та борони боже його зачепити хоча б нігтем! Лиха не оберешся — прославлять на всю Україну та крикливу заграницю. Якби провінційний журналіст наважився про таке написати в благословенні компартійні часи, то його ласкаво б запросили на бюро міськкому комсомолу або на розмову до міськкому партії, а зараз незалежні, та й комунальні теж, журналісти зірвалися з ланцюга. Що хочуть, те пишуть, паплюжачи чесних людей!. Їх навіть не лякають суд та прокурори. Пригадайте, як узимку нам не пощастило провчити опозиційну газету. Замість того, прошу вас, аби вказати молодій журналістці на її місце, суддя погрожував кримінальною карою. На щастя, обійшлося штрафом за завдані моральні збитки. Прошу по черзі висловитися.
«Прошу» ніколи не сходило з язика пана голови. Він його вживав у будь-якій розмові та з високої трибуни, хоча й не скрізь це було доречно. Неспроста до голови міста на самий Великдень, після святої Літургії у Божому храмі, приклеїлося прізвисько «Прошко». Ще одне слово-паразит постійно крутиться у нього на язиці: «Прошу вас, бля…, трохи почекати з вирішенням питання!» або: «Я вас, бля, непогано знаю, але шаную як себе!». Він так умів вихваляти, спідтишка обкладаючи даниною бізнесові структури та наближених до них постачальників товар та послуг, що цілком заслужено отримав ще одне вуличне прізвисько Гіпнотизер. Аби не наражатися на причіпки та не зіпсувати стосунків з владою міста, підприємці готові були піти на все, аби виконати будь-які його забаганки. Але ж і в овечій отарі завжди знайдеться паршива вівця: скупердяїв та упертюхів по кілька разів на рік викликали «на килим» до голови та на засідання міськвиконкому. Іноді засідання виконкому ставало схожим на бюро міськкому ленінської партії: із запрошених збігав десятий піт, коли вони звітували та виправдовувалися, а в неслухняних підприємців могли навіть забрати дозвіл на виносну торгівлю та надання побутових послуг, якщо несвоєчасно сплатили податок на землю та категорично відмовляють у лепті до особистого фонду голови. Навіть дійшло до того, що Товстопузу на іменини дарували золоті каблучки та пухлі конверти з валютою, а його довірені помічники збирали данину в універсамах, на торгових базах, у ресторанах, на заправних станціях, Центральному та двох інших ринках міста — скрізь, де кували золоту монету! Роман Товстопуз мало чим відрізнявся від городничого з відомої комедії Миколи Гоголя «Ревізор». Той, умудрявся цілими аршинами гребти купецьке сукно, вміло імітуючи капітальне будівництво; за крихти ремонтував дороги, а насправді ж зі своїм сімейством жив на широку ногу та з довіреними підручними банально розкрадав казенні мільйони царських рублів; навіть перед його помпезним, але давно не біленим будинком, ніколи не висихала брудна калюжа, а на центральній площі та на вулицях міста відлякували погані дорог. Скрізь плодилися та не давали проходу бездомні собаки та розросталися кучугури сміття, на яких з весни й до падолисти роїлися мухи та оси. Годувалося дике птаство. Якщо провести аналогію з далекого минулого до наших днів, то і в стотисячному провінційному місті зараз буйно процвітає корупція, лише імітують ремонт доріг, а мільйони гривень зникають кудись безслідно; водопостачання налагоджено так, як у блокадному Ленінграді торгівля хлібом. Чайними ложками в житла подають холодну та гарячу воду, а правлять за неї, як чорт за маму. Зате пан голова, його велика рідня та близьке оточення мають такі власні апартаменти і живуть у великій розкоші, що лише під стольним Києвом та у містах-мільйонниках можна побачити такі ж садиби зі рукотворними озерами та в цілющих обіймах дрімучого пралісу, відібраного у природних заказників...
Було б нелогічно обійти увагою самого Романа Товстопуза. Минулої весни Роману виповнилося сорок сім років. Коли Україна здобула незалежність, він розміняв лише третій десяток. Уже в той неспокійний час молодий спритник у гамірливій київській підземці на Хрещатику цілими тижнями реалізовував квитки грошово-речової лотереї. Одного разу навіть у темному закутку міська шпана безжально змісила парубка ногами та надавала добрячих стусанів: не та таких нарвався, обдуривши в розрахунках. А ті — не сердобольні довірливі селяни: відлупцювали так, що на правиці довго носив гіпс, цілий місяць зализуючи синці та подряпини на обличчі та спині!. Згодом провінціалу набридло мати справу з лотереєю: грошей катма, а клопотів не оберешся. Не зразу худорлявий, з глибоко посадженими зеленими очима Ромка Товстопуз став своїм серед столичних валютчиків. З великим ризиком для життя хлопець у столиці та на її околицях зумів збити свій невеличкий капіталець в іноземній валюті, підсовуючи довірливим киянам та гостям фальшиві долари та російські рублі. Та не завжди йому так таланило: одного разу, обмінявши з немалим наваром десять тисяч сфальшованої американської зелені, він навіть підписав собі смертельний вирок. Та неборака врятувався від розпари братків завдяки доносу міліції його близького знайомого. Романа, хоча як він не пручався та не кликав на допомогу, загребла міліція, а згодом ним зацікавилися й праправнуки Дзержинського. Жодній живій душі досі не відомо, яким дивом Товстопуз зумів вислизнути зі сталевих браслетів, але це — інша історія. Перший капіталець йому допоміг видряпатися нагору: у провінції заволодів ліквідною нерухомістю, взяв в оренду сотні гектарів ріллі, навіть ризикував безповоротно втратити все, коли йшлося про гроші та цінності. Якби зміг, то своїм дружині та трьом донькам б начіпляв золоті цяцьки й на їхні спини. Навіть породисту домашню собачку, яка вмерла від переїдання, Товстопузи з помпою поховали у невеличкій лакованій труні на околиці нового міського цвинтаря. От якби міський голова так чуйно ставився до чужої біди, то йому б не було ціни! Але ж ні!До кожного знайде привітне слово, посміхнеться, пожартує, запропонує присісти, горнятком чаю або кави з бутербродом пригостить, та коли мова зайде про грошову або іншу допомогу, ввічливо відмовляє: мовляв, у бюджеті порожньо, зверніться до народного депутата України, приватних підприємців, директорів фірм, заводів,фабрик…
Першим на засіданні місьвиконкому слово взяв штатний оратор голова споживчого товариства Яків Чорба. Як ведеться, інтелігентний чоловік кольоровою хустинкою витер скельця окулярів у металевій оправі, хоча й не збирався читати з папірця. Вийшовши до трибуни, Яків, двічі кашлянувши для солідності, монотонно, як зі старого кулемета, застрочив про роль і місце друкованого слова у розбудові українського суспільства і приморського міста закрема.
— Панове, що ж сьогодні діється з нами ? — почухав ніс з маленькою горбинкою, хоча й не свербіло. — Невже не під силу нам узяти журналістів міської газети у міцні лещата? А якщо головний редактор не справляється з роботою та не прислухатиметься до колективної думки, то хай іде по білому світу без гроша за душею! На його тепле місце завтра ж прийдуть десятки безробітних. Романе Адамовичу, пропоную безпрограшний рецепт.
— Який ще р е ц е п т?! — нахмурив кошлаті чорні брови Товстопуз, цідячи крізь золоті фікси третю склянку прохолодного «Боржомі». Після вчорашнього у вже немолодого чоловіка пекло під грудьми, бурчало у животі та боліла голова. Міг він узяти вихідний, та, спасибі всюдисущому журналісту Максиму Татарчуку, був змушений уранці іти на роботу. — Ніяка сила не здатна перешкодити незалежному журналісту Татарчуку критикувати нас! — голова сказав, як відрубав. — Не вбивати ж хлопця, як необачно вчинили зі Георгієм Гонгадзе, зробивши з нього мученика-героя? Не штовхайте мене, дуже прошу вас, на слизьке! Нам не потрібні нові мученики пера та мікрофона! Про які ще рецепти йдеться? Хто міг додуматися до такого?! Журналісти — не довірливі заробітчани, котрих експлуатують на Московщині, виганяючи ледь живими та без гроша в кишені. Можна й без скандалу непогано порозумітися. Це вам не у споживчій кооперації направо-наліво розкидатися ласими шматками нерухомості й досвідченими кадрами! Дожилися, як кажуть, до порожньої миски: заїжджі комерсанти з підмоченою репутацією та кримінальні братки зазіхають на наші статки, магазини, ресторани, бойні, кафе, землю… Якщо далі так піде, то на дверях контори нашого споживчого товариства доведеться почепити амбарний замок та в усіх газетах опублікувати оголошення про її продаж! На тижні мені якийсь доброзичливець підсунув книжку маститого столичногописьменника. У книзі чорним по білому написано про банальне розкрадання нерухомого майна у споживчій кооперації. Їй-Богу, події та персонажі, змальовані так, що як дві краплини води, схожі на наші реалії! Хто мені не вірить, можу дати прочитати! Той голова споживспілки , не питаючи згоди тисяч пайовиків, також гріб усе під себе, поки не опинився за порогом, а згодом потрапив і до каталажки. А все його нажите роками майно описали та продали з аукціону. Й з кількох банківських рахунків загребли все до копійки!
У залі засідань запанувала гнітюча тиша. Емоційний виступ міського голови, без сумніву, зачепив за живе кожного з присутніх: незважаючи на його власні гріхи, він по-своєму, але все-таки вболівав за долю жителів багатотисячного курортного міста. Адже критичні виступи преси і телебачення не могли не завдати шкоди його іміджу та напливу відпочивальників. Сотні тисяч приїжджих це — не тільки виживання усієї соціальної інфраструктури, а й додаткові робочі місця.Чекати на мільйонні вливання в бюджет із державної казни — невдячна справа. Попри всі негаразди, міський голова приморського міста вважався непоганим господарем у порівнянні з мерами сусідніх провінційних міст та містечок. Не слід забувати: на його хиткий стілець давно мітять як самолюбиві колеги по партії, так і непримиренні опозиціонери. В останніх не вистачає досвіду та надійних штиків, але вони беруть горлом, компроматом та підкупом...
Роман так і не зміг пробачити Чорбі, як на зорі свого походу до влади він із тріском програв йому на виборах у новому мікрорайоні міста: тут переважно мешкають молоді сім’ї з малолітніми дітьми та заслужені пенсіонери. Скільки тонн круп та борошна, тисяч бляшанок консервів та грошей Роман Адамович витратив на підкуп безробітних та пенсіонерів, а все пішло прахом. Добре, що за рік після виборі в йому суттєво допоміг керівник міського осередку опозиційної партії: балотувався замість вибулого депутата. А потрапивши до списків міської ради, він так навчився плести інтриги, що навіть більшості столичних депутатів це не під силу. Напевне, сам рогатий допомагав Товстопузу впритул приблизитися до омріяного стільця міського голови. Секретар міської ради, колишній учитель фізики та математики, попався на хабарі, а наближені до Романа депутати довго не розмірковували, а пішли в наступ: висунули його кандидатуру на посаду секретаря. З перевагою лише в кілька голосів він отримав право переселитися з невеличкого задушливого офісу клерка держадміністрації в затишний офіс з кондиціонером, двокамерним холодильником «Самсунг», новеньким телевізором «Соні», двома м’якими диванами та розпоряджатися зі смаком обставленою затишною кімнатою відпочинку з кришталевим посудом, люстрами з чеського скла, мідяними попільничками та чималими припасами делікатесів у холодильнику, а на додачу — японськими та китайськими вазами на інкрустованих із горіхового дерева столиках. А на наступних виборах до місцевих рад новоспечений секретар міської ради Роман Товстопуз, ні від кого не криючись, козиряв ручною командою крикливих та дуже ласих до державних коштів бізнесменів та приватних підприємців, соратників з корисними зв’язками. Але ж за які заслуги, спитаєте ви, Чорба потрапив до складу міськвиконкому? Товстопузу Яків був потрібен, аби за рахунок споживчої кооперації ситно годував та щедро поїв ненаситні рої перевіряльників із області та столиці, а на місцеву санітарну службу, міліцію, податківців та інших посадовців він майже не звертав ніякої уваги. Посада голови міста для нього була, як непробивна фортеця та невичерпна криниця. До пори, до часу: всі під одним Богом ходимо. Сьогодні ти — пан, а завтра — про тебе забудуть!
— Побійтесь Бога, пане Романе! — вдавано образився старожил міськвиконкому Чорба. Посада, яку він багато років обіймав, особливо в компартійні часи відкривала шлях і до владних коридорів. Та подарунком долі він так ні разу й не скористався. — Пане голово, я маю на увазі зовсім не те, що ви сказали. Якщо працівники комунальної газети стали такими розумниками та самостійними, що навіть не можуть обійтися без писанини Максима, то хай самі заробляють на життя. Я категорично проти , аби з міської казни перераховувати тисячі гривень на видання газети. Хай самі викручуються, як можуть, а ми подивимося, що з того вийде!
Яків давно на журналістську братію міської газети затаїв зло: бачте, насмілилася винести на людський осуд його хитромудрі, під патронатом кримінальних елементів, маніпуляції з нерухомістю та розтринькування коштів каси взаємодопомоги одного зі спальних районів міста. На щастя, обійшлося без неба в клітинку, та йому довелося так потрусити гаманцем, що дружина цілий місяць із ним не розмовляла та нацькувала на нього злу, як пантера, тещу. Тому він платив редакції тією ж монетою.
— Дозвольте й мені мовити слово? — підняла руку, як на шкільному уроці, зі золотими каблучками на середніх пальцях кожної руки, фарбована білявка з красивими зеленими очима головний бухгалтер міськради Орися Пузир. — Даю тисячу відсотків: не допоможе! Півроку ми журналістам нічого не даємо, а газета живе!.
— Дозвольте поцікавитися:чому я про це нічого не знаю?! — спаленів Товстопуз. — Як насмілилися за моєю спиною прийняти таке аполітичне рішення? Ось де заритий собака! Журналісти змушені були піти ва-банк! Їм уже нічого втрачати: чого доброго, стануть зовсім безприв’язними, а тоді начувайся. За рік нові вибори, а ви накликаєте біду! Сьогодні ж поверніть редакції увесь борг із зарплати! Із відсотками! Я вранці перевірю, як виконали моє розпорядження! А головному редактору випишіть не куцу, а велику премію. Коли повністю розрахуєтеся з газетярами, головного покличте до мене на горнятко кави. Та спілкуйтеся ввічливо, по-людськи, а не лякайте крутою розмовою «на килимі» та звільненням з роботи! Я знаю вас: умієте з мене ліпити диктатора-самодура! А самі лише печетеся, як не проморгати свою частку з бюджетного пирога. Жадібність згубить того, хто засовує руку до державної каси! Всі ми тут свої: не грішний той, хто не працює на пасіці або в коморі, повній добра!
— Але може статися, що…, — Орися запнулася на півслові.
— Ніяких але, прошу вас! — безцеремонно обірвав її Роман Адамович, тричі стукнувши кулаком по лакованому столу: аж підстрибнули три телефони та письмове приладдя. — Хто тут керує: я чи ви? Хто вам платить гроші? Не задля того я вас зібрав, аби мені перечити та повчати! Слід вжити негайних заходів, аби мешканці міських околиць не скаржилися на незадовільне водопостачання, обслуговування у лазне-пральному комбінаті та слід негайно гравієм закрити ями на дорогах. Трохи грошей можемо нашкребти, а решту візьмемо з підприємців. Як на джипи та курорти долари у них є, а як надати грошову допомогу громаді, плачуть як симулянт каліцтва на паперті: мовляв, ледве животію на білому світі. У порядку денному передбачено ще одне важливе питання. Мені самому не зручно, тому прошу нашого юриста пана Бубнаря довести до відома членів міськвиконкому проект рішення та сподіваюся на вашу підтримку!
— Гадаю, нікого з присутніх не варто ознайомлювати зі вступною частиною проекту рішення! — вставив свої п’ять копійок головний санітарний лікар міста Булочка. — Прочитати останній пункт рішення — і цього досить! Нам давно відомо про все: немає потреби розжовувати, як глухонімим! — обвів колючими очима товариство. — Хто може заборонити нам покращити умови праці шановного міського голови?
Пропозицію Булочки виконком у повному складі сприйняв на «ура!». Корінний одесит Яша Булочка прижився в приморському місті з першого ж дня: наліво-направо сипав сороміцькими анекдотами, ніколи не ходив околяса, коли хотів поживитися дефіцитними продуктами харчування або відправити на відпочинок двійко дітей до славнозвісного «Артеку», та дуже рідко плутав державну кишеню з власною. Тому придратися до нього було дуже важко, але навіть й ніхто у думках не тримав на нього зла: сам жив і зважав на гріхи інших. Та коли головний санітарний лікар міста був не у доброму гуморі, а це з ним траплялося разів зо три на рік, то до нього хоч не підходь: міг навіть з місця зрушити цілу гору. Яшу дуже бісило, коли в бухгалтерії вираховували гроші на утримання його доньки та сина від першої дружини. Яшу непокоїло й те, що колишня дружина за спиною нового обранця каталася у добрі, як вареник у маслі, та не соромилася оббирати його до останньої нитки. Якби не одружився вдруге, то з горя б запив або поїхав безвісти. Душу одесита гріло те, що дружина народила йому хлопчика. Схожого на нього, як дві краплини води.
— З вашого дозволу ознайомлю з проектом рішення, — бубонів під ніс юрист міськради. — Пропонується виділити кошти на придбання міському голові Роману Адамовичу Товстопузу службового автомобіля «Тойота». І додав: — Гадаємо, вкладемося у визначену суму. Якщо коштів стане замало, знову повернемося до питання! — полегшено зітхнув.
«Добре, що не стоять під дверима акули пера та невдоволені мною, — міркував Товстопуз, удаючи, що рішення виконкому його майже не стосується. — Нікуди не подінуться — підтримають, як миленькі!». — Можливо, до юриста міськради є запитання? — спитав. —Задавайте, доповнюйте, не зважайте на мене це — ваше право! — спитав.
—Роман Адамович давно заслужив їздити на кращому автомобілі, ніж теперішня іномарка-тарадайка! — першою підтримала проект рішення директор ковбасної фабрики Люся Макоїд. До складу виконкому Люся потрапила не так за високі ділові якості та активну життєву позицію, як за своєї м’ясної посади. Їй не судилося стати депутатом міської ради, хоча робила кілька спроб. Замість неї на минулих виборах жителі мікрорайону обрали вчительку, нагороджену орденом княгині Ольги. Коли до провінційного міста завітають імениті гості та комісії, а це трапляється доволі часто, директорка фабрики тут як тут: на гостей уже чекають найвищої якості та без-будь яких домішок салямі, рулети, окороки, балики, буженина, мисливська ковбаса та інша смакота. — Гадаю, ви зі мною погодитеся, що наш мер це — обличчя нашого красивого приморського міста, — підсолодила Люся. — Не годиться Роману Адамовичу їздити на старій машині: навіть недоброзичливці можуть нас засміяти. Вношу пропозицію знайти необхідну суму на придбання «Мерседеса» А якщо не вистачить, додати ще! І трудовий колектив ковбасної фабрики не залишиться у стороні!
«Нічого собі забаганки! — гнівався в душі голова міської ради ветеранів Кручений. — Я безліч разів клянчив у скупердяя допомогти придбати бодай старенькі «Жигулі», а він наді мною знущався: мовляв, ходи пішки, здоровішим будеш!. А виступлю проти — залізною мітлою виметуть з роботи! На куценьку пенсію не проживеш: на ринку можна купити хіба що хліба, молока, трохи сала, крупи, ріжок та курячих ніжок. Майже всю пенсію з’їдають ліки». — Я повністю підтримую нашого колегу Люсю Макоїд! — розплився в єхидній посмішці Кручений. — Для реалізації службових повноважень, наділених шановного Романа Адамовича стотисячною громадою міста, під рукою слід мати надійний транспорт, аби без ризику для життя та здоров’я долати вибоїни та калюжі на дорогах. А на околицях нашого міста голодні бродячі пси навіть удень кидаються на дітей та листонош! — додав у бочку меду ложку дьогтю. Та його цього разу не почули.
— Питання ставлю на голосування! — врочисто прорік міський голова. — Всі — «за»! Дякую за підтримку! До мене вчора звернулися керівники та робітники заводу продтоварів з пропозицією заснувати пам’ятну медаль «За заслуги перед містом». Зі статутом, ескізом та описом нагороди пан Булочка вас ознайомить зараз. Гадаю, слід негайно підтримати ініціативу робітничого класу! Адже йдеться не лише про престиж нашого міста, а й за ювілейну дату, яку святкуватимемо за два місяці.! Он в інших містах та районах ще років з десять тому були засновані місцеві нагороди — пам’ятні медалі, особливі, з металу та дерева грамоти імені міських і районних голів та інші відзнаки. Нашою медаллю, за поданням трудових колективів, керівників міста та інших посадових осіб нагороджуватимемо в урочистій обстановці кращих із кращих. Для щасливчика передбачається одноразова грошова винагорода. Про її розмір вам доповімо на наступному зібранні та затвердимо на сесії міськради. Прошу всіх добре поміркувати та внести пропозиції, а наступного разу приймемо остаточне рішення. Порядок денний вичерпаний.
Україна — багата. Навіть слуги народу мають джипи!
До вечора про рішення позачергового засідання виконкому знала не тільки вся пишуча братія, а й небайдужі до всього обивателі. Чутки про придбання дорогої іномарки для голови та про заснування пам’ятної медалі розлетілися містом з блискавичною швидкістю: ще не раз жителям насняться вулиці та провулки в глибоких вибоїнами, іржава вода з крана, пошарпані тролейбуси, автобуси і трамваї, а безхатченки батьків міста згадають незлим тихим словом, та нічим зарадити собі не зможуть: у тісній нічліжці доживатимуть свого віку. Скільки разів знедолені надсилали сльозливі чолобитні народному депутату Арсенію Шилу та його невсипущому зброєносцю Степану Варварюку — все марно. Як мовиться, рука руку миє: відрапортують у м’яких парламентських кріслах свій термін, а на чергових виборах, позичивши очей уциганки- ворожки, знову чіплятимуть локшину на вуха та обіцятимуть раювання на грішній землі.
— Може, нам слід звернутися до громадської організації, яка сміливо наступає на горло пісні казнокрадів, окозамилювачів та корупціонерів?! — запропонував, що спало на думку, місцевий правдошукач дільничний інспектор капітан міліції на пенсії Жук. У Едуарда були власні рахунки з міським головою та його різношерстим оточенням: півтора десятиріччя його багатодітна сім’я стояла в черзі на житло, але його, як і десятки інших, обвели навколо пальця. Дуже не сподобалося посадовцям, як правоохоронець реагував на скарги та пропозиції жителів одного з мікрорайонів. Замість того, аби перекрити кисень домашнім гуральням та перешкодити розкраданню водопровідних труб, міський голова та його оточення закривали на все очі. А згодом сотні кілометрів труб ніби випарувалися, залишивши міщан без поливу невеличких клаптиків городів. Із розкрадачами комунальної власності навіть не змогло впоратися міліцейське начальство, яке дуже часто мінялося. Товстопуз знав вразливі місця повпредів міліції, і тому майже ніхто не хотів наражатися на неприємності по службі та мати в його особі ворога. Спеціальне звання майора міліції перед виходом на пенсію Жук так і не отримав, а лише невеличку, за теперішніми мірками, пенсію.Та коли йому запропонували ще трохи послужити, відмовився навідріз. Відтоді капітан міліції запасу Едуард Жук зробив свій небезпечний для життя вибір: став непідкупним правдошукачем, активістом незалежної громадської організації.
Однодумців у нього поки що небагато, але на них він може завжди покластися. Це — військовослужбовці, характери котрих загартовувалися на гарячих точках Союзу, у близькому та далекому зарубіжжі; відставні правоохоронці, студенти, сезонні робітники та безробітні. Їхня ідея фікс — докорінно переломити життя простих трудяг та ситуацію у владних коридорах провінційного міста — в самому зародку була утопічною та майже нездійсненною. Та у них не було іншого вибору, як боротися за місце під сонцем. Представники міської влади з високих трибун та зі сторінок кишенькової преси обіцяли багато, а насправді ж лише імітували роботу та в першу чергу піклувалися про власне та своєї рідні заможне життя. Їм було не до поганих доріг та звалищ сміття, що отруюють життя десятків тисяч міщан. Левова частка мільйонів гривень, виділених державою на житлове будівництво та капітальний ремонт доріг, банально розкрадалася, осідаючи у глибоких кишенях нечистих на руку чиновників. Благо, помічників та консультантів як обійти статті Бюджетного кодексу, у них під рукою було аж забагато: кожному ж смертному хочеться їсти хліб із маслом!
— Романе Адамовичу, до вас прийшли! — зателефонувала по внутрішньому зв’язку особистий референт Інна.
— Кого це принесло в таку рань? — невдоволено буркнув голова . — Скажи, що в мене неприйомний день!
— Говорила, але… Жук рветься до вас у дуже невідкладній справі.
— Пусти лягавого, коли вже пришкандибав. А то настрочить скаргу в ООН!
Товстопуз зустрів небажаного відвідувача міцним рукостисканням та привітною посмішкою: що ховалося за його показними знаками ввічливості, знали не лише наближені до нього, а й жителі, котрим довелось хоча б раз у своєму житті побувати у нього на прийомі. Голова не втрачав пильності, і тому не ризикував навіть зараз. В авторитетного серед багатьох жителів міста колишнього співробітника міліції може вистачити розуму заручитися підтримкою невдоволених його роботою: зібрати підписи за його відставку, настрочити скаргу губернатору або навіть у столицю. З останньої зустрічі з головою облдержадміністрації він повернувся додому похмурий, як чорна осіння хмара: розбили в пух і прах за бездіяльність в захисті законних майнових прав та свобод громадян міста, непогашені багатомільйонні борги за природний газ, формалізм у боротьбі з антигромадськими проявами, наступ на свободу слова та вкрай погані дороги.
— Радий знову бачити вас! — не кліпнувши оком, лукавив Товстопуз. — Кава, чай, коньяк?— запропонував, знаючи, що Жук ніколи не стане пригощатися з ним.
— Мені доповіла референт, що ви прийшли у важливій справі. Відклав усе, аби вам приділити увагу!
— Я — не надовго! — Жук присів на краєчок стільця. — Лише хочу від вас почути: це правда, що за бюджетні кошти для міськради куплять нову іномарку?
Обличчя міського голови за лічені секунди стало схожим на крейду та вкрилося дрібним ластовинням. Іншого б разу він не пустив далі порога цього вискочку Жука, та зараз не міг навіть послати його під три чорти. Завтра ж ласі до сенсацій журналісти рознесуть смажену новину по білому світу.
— Повірте, я не одноосібно приймаю такі важливі рішення, як це! — не дивлячись в очі керівнику впливової громадської організації, із серцем відрубав хазяїн офісу, з якого ще не вивітрився вчорашній запах тютюнового диму та перегару. — За цей важливий документ проголосували всі, як один, члени міськвиконкому. Гадаю, нас підтримають і народні обранці. Стара машина найближчим часом буде продана з аукціону, а виручені гривні витратимо на ремонт доріг! — пообіцяв, аби відчепитися. Насправді ж майже нову іномарку голова збуде за півціни не чужому, а своєму тестеві!
— Могли б ви ще трохи почекати з дорогим авто, — наполягав Жук. — Ми не такі багаті,аби ігнорувати загрозливу для жителів міста екологічну ситуацію, погані дороги, занедбаний житловий фонд та інші гострі соціальні проблеми.
— Хто ви такий, аби безцеремонно втручатися у діяльність виборного органу влади? — визвірився на відвідувача Товстопуз. — Якщо буде потрібна добра порада, то в тебе не спитаємо! — перейшов на «ти». — Перед тобою звітувати не збираюся!
— Дякую й за це! — стримано парирував Жук. — Наша громадська організація донесла свою точку зору, а вам вирішувати., як чинити далі. За собою залишаємо право звернутися до незалежних ЗМІ та правоохоронних органів!
-— Насмілюєшся мені погрожувати?! — голова підвівся з м’якого шкіряного крісла-крутилка. — Я зітру тебе в порошок! Бачте, вчорашній лягавий збурює людей! Де таке чувано?! — розходився. — Коли я тобі давав трикімнатну квартиру в новому багатоквартирному будинку на узбережжі моря, іншої пісні співав. Як після твоєї витівки можна довіряти людям? Невдячний!
— Вибачайте на слові, але не ви особисто для моєї багатодітної сім’ї дали житло, а його було збудовано за кошти обласного бюджету! — аргументував Жук. — Якби не голова обласної державної адміністрації та начальник Головного обласного управління міліції, то й сто років моя велика родина винаймала б чужі кутки! Ви ж, Романе Адамовичу, як весільний генерал, під бравурні звуки духового оркестру вручили мені ордер та собі приписуєте чужі заслуги! Не ображайтеся, та це — чиста правда! Навіть по всеукраїнських телеканалах транслювали виступи керівника області та міліцейського генерала! Лише наше місцеве телебачення чесних новин прославляє вас та заступників за кожну дрібницю! А ваше фото ніколи не сходить із першої сторінки комунальної газети! Іноді друкують не одну, а навіть дві-три ваші світлини в одному номері!
— Нам нема про що говорити!З твого рота ллється зміїна отрута! — лютував Товстопуз. — Інший мені б подякував, а не вигадував дурниці. Що ти собі дозволяєш?! Подумаєш, з обласного бюджету, а хто ж я по-твоєму?! Хазяїн міста! Зарубай це собі на носі! Без мене не вирішується жодна справа: як я скажу, так і буде! Я тобі покажу, я…
— Можна подумати, що з вашого рота ллється мед! — не залишився в боргу керівник громадської організації. — Чекати вже недовго, коли каста таких, як ви, недоторканних відповість за свої зловживання! До побачення!
За тиждень після цієї зустрічі на провінційне місто, як сніг на голову, звалилася міністерська комісія. На неї ніхто не чекав, та бездротове радіо цього разу, як ніколи, спрацювало на випередження. У «червоному домі» — така назва помпезної будівлі міськради прижилася тому, що була споруджена з якісної червоної цегли — дуже переполошилися не лише керівники міста, управлінь та відділів, а й інша чиновна дрібнота. А незалежний журналіст Максим Татарчук і цього разу не змовчав, спілкуючись зі приїжджиммолодим чиновником, котрий пішов у народ: жартуючи, порівняв того з гоголівським Хлєстаковим. Та він не образився, а навпаки, запропонував тісну співпрацю.
Обідня перерва. Затишне кафе у центрі міста…
— Якби славетний Гоголь жив у наші дні, то б створив не лише свою відому на весь світ комедію «Ревізор», а й багато інших цікавих художніх творів про сучасників! — Максим із запалом мовив у колі друзів за горнятком запашної кави. — Хіба у нас мало розвелося чиновників-самодурів та розкрадачів бюджетних грошей, а які вони підступні, захланні, мстиві та бездарні — словами не передати? Так болюче жалять один одного, що навіть у найстрашнішому сні не насниться. І у нас не одна, а з десяток калюж, що ніколи не висихають: ні обійти, ні об’їхати! Навіть голова міста об’їжджає небезпечні дорожні пастки десятою вулицею. Зате у підконтрольній йому комунальній газеті читаємо про мільйони гривень, використаних на ремонт доріг та багатоповерхівок. Петрусю, мій друже, ти співаєш осанну міській владі, а верблюда не бачиш! — напівжартома накинувся на кореспондента міської газети. — Якщо вірити вам, то жителі міста не гарують до сьомого поту при дикому капіталізмі, а живуть, як при брежнєвському комунізмі!
— Ти занадто згущуєш фарби: не всі чиновники міста працюють через пень-колоду! — не залишився в боргу товариш. — Гадаю, тобі про це добре відомо. Я та мої колеги давно б нечесних вивели на чисту воду, та за вільнодумство можуть вимести з редакції! — виправдовувався Петро. — А тоді клади зуби на полицю та вдягайся в закордонні недоноски. Можуть посприяти, що навіть вулиці підмітати не дадуть. Гадаєш, у нашій газеті працюють одні сліпі та глухі?! Ми також дуже зрячі, як і ти! Максе, ти собі можеш дозволити написати про всіх і вся, а наш головний редактор змушений критичні матеріали засолювати в шухляді власного письмового столу. Його папка так розбухла, що вже не тримається купи. Ні, наш керівник — талановитий журналіст, чесна, порядна, розумна та справедлива людина, але й над його головою щодня висить дамоклів меч! Нерідко головний дозволяє собі та іншим журналістам редакції проперчити чиновників, котрі, крім власного гаманця, нічого не бачать, але й вони перед ними не залишаються у боргу: де треба й не слід ставлять палиці в колеса, не перераховують свою частку коштів на друк газети та нашу зарплату, щотижня викликають «на килим». Навіть погрожують так перекроїти статут редакції, аби зробити трудовий колектив зовсім безправним або взагалі вивести зі співзасновників видання! Після розмови тет-а-тет з міським головою Товстопузом та його чваньковитими й упертими заступниками, головним бухгалтером, наш шеф повертається до редакції похмурий, як зимовий день. Та, повір, він жодного разу не зірвав на комусь з нас свою злість! Таким, як наш головний редактор , ще при житті слід ставити бронзові погруддя, а не лише двічі Героям, як це мало місце у недалекому минулому!
— Друже, повір, я анітрохи не сумніваюся в порядності та професіоналізмі колег із міської газети! — Максим не зводив лагідних зелених очей зі своєї ровесниці журналістки Каті. Знайома дівчина зі своєю подружкою пила каву з тістечками за сусіднім столиком. Катя ще минулої осені впала йому в око, та була такою неприступною, як гранітна скеля. Та хлопець для себе остаточно вирішив: він до Катрусиного серденька побудує місточок! — Та це не може стати виправданням ні для кого з нас! — розумні очі Максима випромінювали дивний вогонь. — Хто ж вам заважає висловлювати власну точку зору в ЗМІ, а не ховатися за спини таких одчайдухів, як я?! Ні, я не вважаю себе маститим журналістом, але хочу скористатися своїм правом писати правду. Ми живемо не при сталіністах, а у вільному від цензури демократичному суспільстві!
— Максе, ти говориш діло, та, погодься, про цензуру — поки що чистісінька утопія!...
— Годі вам про роботу! — привітно посміхаючись, Катя несподівано втрутилася у суперечку друзів. — Максе,ти зможеш провести мене додому після роботи ? — на нього дивилися розумні сірі очі дівчини, схожі на маленькі бездонні чисті озерця.
На якусь мить хлопець не повірив своїм вухам, та, опанувавши себе, серйозно промовив, не звертаючи на присутніх ніякої уваги:
— Катрусю, ти, бува, не жартуєш?! Я давно чекаю…
— Я пропоную лише раз! — обличчя Каті зашарілося травневою маківкою.
… Яскраво- червоні спалахи далекого небосхилу поволі окутували багатоповерхівки з веселковими та сірими дахами, чистими вікнами, крислаті каштани, високі тополі, чепурні садки, затишні сквери, широкі вулиці та вузенькі провулки, зволожений солоною водою морський берег та довгий причал, сталево-сині хвилі зовні спокійного моря. Скрізь у свої права входив теплий літній вечір, напоєний пахощами троянд, любистку, чорнобривців та соснового бору. Коли стихли музика та гуркіт транспорту, до вух Каті та Максима ще виразніше долинав срібний плюскіт лагідних морських хвиль. Вони, тримаючись за руки, повільно йшли морським берегом, усіяним мільярдами мікроскопічних діамантових піщинок. Місяць на зоряному небі був уже повний: далека та холодна небесна планета та міріади зір освітлювали їм шлях у ще незвідане земне щастя. Під грайливий плюскіт хвиль древнього моря, в якому ще незапам’ятних часів зародилося земне життя, зароджувалося й чисте, як сльоза маленької дитини, кохання Каті та Максима.

6 розділ
— Дівчата,ми давненько не збиралися разом! — Дуня, найближча подруга Ольги, дружини власника фармацевтичної фірми, з горнятком кави у правиці зі золотою каблучкою на мізинці, обперлася на спинку м’якого стільця впритул зі розчепіреними ніжками напівкруглого лакованого столу з японським кофейним сервізом, тортом «Празький», шоколадними цукерками львівського «Світоча» та двома плитками «Корони» у кришталевій вазі . — Дуже шкода, що сьогодні не змогла приїхати Оленька, хоча я їй телефонувала. Вже дві доби бідолашка не залишає лікарняну палату інтенсивної терапії: Нестору хірурги зробили дуже складну операцію — з черевної порожнини та лівого передпліччя витягли по кулі, а коли зашивали, не помітили бинт у череві. Сторонній предмет дав додаткові ускладнення, хоча його стан уже був стабільний. Причина не в компетентності хірургів та анестезіолога, а в тому, що в операційній несподівано пропало світло: без солярки захлинувся старенький лікарняний движок, що дає струм, коли енергетики вимикають електрику. Оті так звані планові та без попередження відключення цілому місту виходять боком!
— Хіба це для когось новина?! — вставила п’ятак Марина. — Моя родичка в сільській лікарні могла навіть померти, якби вчасно не ввімкнули електрику. А солярки також не було, аби запустити старий движок. Для них життя людини, що вбита гумовою хлопавкою надокучлива муха!
— Кіловати приватної енергетичної компанії для нас та бізнесу давно стали золотими! — продовжила Дуня. — Хіба вони не знають, що ми не друкуємо грошові знаки та не маємо багатих родичів в Америці? Моя знайома жалілася, як нечисте на руку начальство місцевого РЕМ так обідрало їхнє сільськогосподарське товариство, що навіть не вистачило зерна для пекарні. З-під комбайнів удень та вночі чужі зайди на величезні фури вантажили ще сиру пшеницю та ячмінь. Виявляється, новоспечений багатій зі столичної області поклав ненаситне око на тисячі гектарів землі, на консервний цех та олійницю товариства, а до вух корумпований начальник районної електромережі напевно йому підсобляв. Звісно, не за одне спасибі: збанкрутілих селян стало легше зігнути вдвоє...
— Ольга дуже змарніла, — змінила тему розмови Софія. — Якби Нестор не водився зі всякою шпаною та не волочився за хтивими, жадібними до грошей та золотих цяцьок дівулями, то б не стояв однією ногою у пеклі! Він, повірте, неодмінно виплутається, а Олечці не позаздриш: до слідчого ходить, як до куми на млинці! — молоду жінку не так хвилювало одужання бізнесмена, як вигідні бариші від фінансових оборудок: про це ні Ольга, ні її подруги навіть і не здогадувалися. Невідомо звідки у Несторовому, зі хитромудрим електронним замком, крицевому сейфі з’явилися з десяток золотих монет ще царської чеканки та кілька чималеньких золотих зливків, а холодний блиск дорогоцінного металу вносив неспокій у його зачерствілу душу. Знаючи, якими наслідками можуть обернутися ґешефти зі золотом, він більше не хотів ризикувати, залагоджуючи делікатні, на межі з криміналом, справи з місцевими колекціонерами. Хоча раніше, у разі гострої необхідності, він користувався їхніми дрібними послугами, та одного разу відчув на собі, що це — все одно, що добровільно потрапити в ненаситну пащу анаконди. Він ніколи не забуде, як колекціонер, котрому він найбільше довіряв, без мук сумління здав міліції грошовитого покупця його скарбу. Якби на місці Нестора опинився хтось інший, то під фанфари б загримів до буцегарні, а так обійшлося немалими фінансовими втратами. Високопоставленому хабарнику в погонах, аби той не доводив кримінальне провадження до прокуратури та суду й не розголосив падким на сенсацію журналістам, довелось викласти десять тисяч американської зелені. Нестор з валютою розлучався , як з рідним дитятком, та іншого виходу, аби не потрапити за колючий дріт, у нього не було. Історія замовчує, чому Кривуля наважився переступити закон. Його права рука касирка міського ломбарду Софія Щур на кін ставила не так теплі людські взаємини та порядність, як долари та коштовності. Аби притупити пильність потенційної жертви, вона завжди напоготові мала випробувану роками схему, як залагоджувати сумнівні оборудки: директор ломбарду цій миловидній жіночці сліпо довіряв, і ніколи б не повірив, що підлегла засовує руку і до його та партнерів по прибутковому бізнесу кишень. Колишній недовчений в інституті бухгалтер міськводоканалу й сам був не без гріха, та навіть і не здогадувався , що завжди усміхнена та запобіглива касирка тісно співпрацює з відділом міського управління міліції, яке займається розкриттям особливо небезпечних злочинів в економічній та інших сферах.
— Не знаю, що й сказати, — з жалем мовила Софія .— У нашій лікарні працюють не лікарі та медсестри, а неотесані коновали, грубіяни, здирники та п’янички. Їм хоч гривнями та доларами плати або фігуру з трьох пальців під ніс скрути, а їхні мікстури, уколи, системи та пігулки допомагають, як мертвому припарка. Молотять надприбутки для себе та фармацевтів. Нестор та Ольга на власній шкурі відчули, як мати ґешефт з лютими каїнами та недалекими нащадками Гіппократа!
— Софійко, я не вірю своїм вухам! — Марина за старою звичкою поправила розкуйовджену каштанову зачіску та до болю прикусила нижню губу. — У близької людини біда, а ти замість того, аби їй поспівчувати та чимось допомогти, щедро підсипаєш гіркого перцю. Не забувай: усі ходимо під Богом, і не відомо, що чекає завтра. Не погоджуюся, що всі працівники лікарні – шарлатани та хабарники!
Марині ще з ранку зіпсували настрій: як не старалася догодити вередливій багатій клієнтці, та стала ще й винуватою: бачте, не першої свіжості дамі не сподобалося, як пофарбувала її ламке рідке волосся. Перукарка змушена була проковтнути гірку пігулку: відвідувачка була близькою родичкою самого міського голови Товстопуза. А в того довгі руки! З такою зчепишся — лиха не оберешся. Марина знайшлася б, що їй відповісти, та хлібне місце для неї важило більше, ніж сутичка із зазнайкуватою багатійкою. Та й грубіянка платить їй більше, ніж оті скупердяйки з Центрального ринку, універсамів і міськради, котрі хочуть багато, а трясуться над кожною гривнею, як Лепрекон над горщиком із золотими монетами.
— Чубимося між собою, як базарні баби! — втрутилася начальниця банківської філії Валя Шкуропат. — Хочу трохи перепочити від роботи та домашніх клопотів, а не перемивати чужі кісточки! Не переймайтеся: Нестору стало краще, іде на поправку! Нам слід підтримувати Олю, а не їй кошиками носити плітки. Софо, на мене не ображайся, але й твою персону незлим словом згадують міщани. Одна леді навіть бовкнула, що ти обібрала її до нитки, на око оцінюючи її каблучки та інші прикраси зі золота, а вона, бідолашка, поховала брата, котрий загинув у жахливій автомобільній аварії під Харковом…
— З мене досить цього! — зірвалася з язика Софії. — На білому світі нема такої людини, на котру б не зводили наклеп та не заздрили їй! Спитайте-но у нашої Зої: невже я її обікрала, коли їй не вистачало кілька тисяч гривень на дорогу покупку?! Її далекобійник Сашко з польськими хвойдами тринькає мозолями зароблене в Європі, а вона зі шкури пнеться, аби порадувати дітей італійськими меблями. І Дуні я не відмовила, коли їй були потрібні долари на корейську пральну машину. У комерційному банку з неї б здерли сто шкур, а я накинула лише десять відсотків. Це — не прибуток, а курям на сміх! Якби директор ломбарду довідався, як я роздаю наліво й направо його кревні, то опинилася б на біржі праці. Я на вас не ображаюся, але ж і я — не мати Тереза! І не сонце — не можу обігріти всіх!
— Годі вже, набридло слухати теревені! — стукнула кулаком по столу Дуня: шампанське їй ударило в голову. Одна з фарфорових тарілок з недоїденим шоколадним тортом розбилася на підлозі, розлетівшись по кутках на дрібні гострі скалки.
— Ура! Дівчата, посуд б’ється на щастя! — радісно вигукнула Марина. — На весіллі мого племінника п’яні гості перебили зо три десятки тарілок та без ліку порцелянових фужерів! Директор ресторану здер із нас кругленьку суму, навіть вимагав пляшку марочного коньяку, та ми не дали! Десятому заповідаю: не справляйте весіль та днів народжень у ресторані «Синєвир»! Гроші здеруть великі, а порції гарячих та холодних страв, відбивні, салати, котлети по-київському, нарізка — все куценьке та несмачне! Навіть червоної лососевої ікри недодали на бутерброди із селянським вершковим маслом! А купували масло на ринку за великі гроші!Дивлюсь, а огрядна, з роздобрілими сідницями та черевом кухарка, наминає ікру з бляшанки столовою ложкою! Мені аж дух перехопило: хотіла злодійку провчити на місці, та за неї заступилася офіціантка. Кухарі та офіціантки, кокетливо посміхаючись, безсоромно розкрадають чужі харчі! За часів Союзу ненаситні кухарчуки, як вогню, боялися всюдисущих обехеесників та народного контролю: їх цілими пачками пересадили за розкрадання та зловживання, а зараз ненажери творять, що їм заманеться. Такі палаци вимурували , що навіть циганський барон Маріус зі своєю триповерховою халабудою не годиться їм у підметки! А вчора я почула цікаву новину: директор ресторану дуже пишно відсвяткував свій золотий ювілей. Коли гості досита понаїдалися та видудлили не один ящик горілки, вина й коньяку, до бенкетної зали вдерлися непрохані гості — колишні кухарі, охоронці, буфетниці, постачальники товарів, посудомийки, прибиральниці — всі, котрим ресторатор-скупердяй та його гостра на язик дружина заборгували десятки тисяч гривень. Одна з жіночок репетувала, аби її почули всі гості: «Як вам не соромно бенкетувати, а мої діти ходять голодними та босими! Другий рік пішов, як власники ресторану не повертають мені борг! Завтра подам до суду! Вам не допоможе ніякий «дах», хоча ви — мастаки задобрювати та підкуповувати перевертнів у міліцейських погонах, нечистих на руку працівників санітарної служби,податківців, чиновників міської ради. Людоньки добрі, не вірте їм! Мене та інших сюди привела безвихідна ситуація…».
Власникам ресторану нічого не залишилося, як викликати міліцію. Капітану та молоденькому сержанту вдалося втихомирили бунтарів, та з собою у відділ міліції не забрали нікого …
- Дуню, банкуй! — обізвалася Валя. — Хто ж п’є шампанське теплим? Ти ж не великорозумна Проня Прокопівна та її залицяльник Голохвостий?!!
Її їдка репліка потонула в реготі.
- Твоя правда! — Дуня, проковтнувши не зовсім доречний жарт подруги, розлила іскристий напій у фужери з вітіюватим рослинним орнаментом . — Я раніше вам нічого не говорила, а зараз постараюся трохи здивувати! Таки натрапила коса на валун! — розпалюючи інтерес подруг, жінка не поспішала ділитися новиною. — Вам і не снилося, яку плітку принесла мені сорока на хвості!
— Дуню, годі! — пирснула сміхом Софія. — Цікаво, про що ми не знаємо?!
— Гаразд! — погодилася жінка, трохи відпивши з фужера. — Нестора за два-три дні випишуть з лікарні це — чиста правда! Вбивця, котрий зазіхав на його життя, кажуть, уже заарештований. І не лише на кавказького красунчика, а й на циганського барона Стаческу та його підручних чекає куленепробивна скляна клітка у міському суді!. Бодай старому щезнику сто кольок у бік! — У Дуні були давні рахунки з циганським верховодом: позаторік він наслав стару, як пень, каргу, котра запропонувала їй поворожити на картах Таро. Молода жінка довірилася пройдисвітці на власний клопіт: непрохана гостя задурила їй голову так, що своїми руками їй віддала всі коштовності та грошові заощадження на чорний день. Коли з голови вивітрилися циганські чари, Дуні стало не так шкода хрустких доларових купюр та золотої каблучки з коштовним камінцем, як маминої срібної брошки та золотих весільних обручок. З того часу чоловік при кожній нагоді її пиляє: мовляв, як зі шкатулки могли зникнути весільні обручки та інші коштовності? У відмовки дружини він вірити не хоче. По гарячих слідах Дуня найняла таксі та поїхала не до міського управління міліції, а опинилася в неприступному обійсті барона, та коштовностей і грошей так і не побачила. Як жінка не благала старого цигана допомогти їй повернути хоча б дорогу для неї мамину брошку, він був глухий, як стіна.
— Жіночко, я нічого не знаю, та й чути не хочу про стару ворожку й цінності, які ви добровільно виклали їй! — визвірився на жінку господар котеджу. — Кожен, як уміє, заробляє собі на прожиття та на чорний день. За ворожіння вас ніхто не силував розплачуватися грошима та прикрасами. За всіх одноплемінників я не можу нести відповідальність! Інша річ, якщо ворожка сама погодиться повернути вам те, що взяла.
Аби непрохана гостя не докучала своїми проблемами, Маріус повелів охоронцеві випровадити її з обійстя.
— Як обернеться з Нестором? — поцікавилася Софія. — Міліція його не чіпатиме? Кажуть, йому шиють реалізацію наркотиків на сотні тисяч доларів та контрабанду.«Якщо Алігатора добряче пресуватимуть, то й мені слід чекати на непереливки! — у душі переживала. — Чого доброго, обмовить та постарається звалити всю вину на мене, директора та інших працівників ломбарду. А як усе добре починалося…».
— Якась маячня та вигадки недоброзичливців: мовляв, Кривулю за реалізацію важких наркотиків можуть притягти до кримінальної відповідальності! — у Дуні від хвилювання пересохло в горлі. — У нашій глухомані Нестора знають, як добропорядну людину, й ніхто не дозволить обплутати брехнею та заподіяти зло! Можуть, правда, на світ витягти старі грішки, але це нічого не дасть! У тюрмі він не сидів, а лише притягався до адміністративної відповідальності за дрібне хуліганство. Суддя, котрий розглядав справу, з’ясував: молодий дільничний інспектор міліції підробив підписи свідків на міліцейському протоколі, хоча не бачив їх в очі. Софо, хочу дати тобі добру пораду: не шукай чорної кішки у темній кімнаті!
— А при чім тут я? — обізвалася Софія. — На цьому грішному світі ще не народився той, хто б посмів звинуватити мене у нечесності та зраді. Я розповіла, що почула від відвідувачів ломбарду та у кафе «Степова перлина» — не більше! Сумніви закрадаються в душу кожної людини, підточуючи, як шашіль. Гадаю, не варто так перейматися плітками, а дочекатися суду!
За цегляними стінами першого поверху ошатної будівлі, в затишному кафе «Орхідея» з легенькими, як тополиний пух, білосніжними фіранками на вікнах та зі смаком підібраними горщиками з заморськими квітами, блискучим, зі малиновим відливом столом, накритим тарілками з солодощами та пляшками шампанського, де під акорди вальсу безтурботно відпочивали подруги Ольги Кривулі, дув сильний вітер та пустилася злива з градом. Навіть при нагальній потребі, маючи під рукою хоча б стареньку парасольку, ніхто з малочислених відвідувачів не міг піти геть. Жінки вже встигли одна одній добряче налоскотати нерви, а їхня подруга-тихоня Зоя, як не дивно, сиділа мовчки та насолоджувалася шампанським, з-під рідких фарбованих вій спостерігаючи за їхніми словесними баталіями. Ні на хвилину її не залишала думка про вінчаного чоловіка Сашка, водія-далекобійника зі стажем. Ще в соку молодій вродливій жінці найбільше за все на світі дуже кортіло безболісно для себе розрубати гордіїв вузол схожих на павутинку стосунків зі своїм судженим, та якась сила стримувала її від необачного кроку. Варто лише чиркнути сірником, і їхнє й без того нетривке сімейне щастя піде шкереберть та перетвориться на справжнісіньке пекло. Недарма ж кажуть: кожен із нас у душі носить свій рай і пекло. А Зоя не тішила себе ілюзіями: якщо вона й далі тиснутиме на Сашка, він може покинути її назавжди та пригорнутися до іншої. Не так важливо: під крильце звабливої польської панянки. чи іншої небідної одиначки. І в їхньому курортному місті знайдуться мальовані кралі, охочі затягти його на м’яку перину. Невже Сашко забув, як наполегливо, стоячи на одному коліні та цілуючи її руки, у тата й мами добивався її руки, у православному храмі клявся у подружній вірності та цілував святі образи, а в перші ж роки їхнього спільного життя зраджував її чисте кохання зі хтивими хвойдами, котрі працювали кухарками, продавщицями, офіціантками та комірницями на комбінаті громадського харчування та на Центральному ринку? Зоя терпляче зносила сором та ганьбу перед людьми, аби не виховувати безбатченками двох синів-близнюків. Холодність та байдужість Сашка заронили в її зраненій душі зневіру й розчарування, та вона терпляче несе свій тяжкий хрест. З величезного людського тераріумі, який сидить у кожному з нас, їй ніколи не вибратися на волю й не здолати шлях до недосяжних для простих смертних казкових світів, аби порятувати себе та своїх синів; ще молода жінка безуспішно шукає зцілення від солодкої, як мед, отрути. Зоя давно для себе зробила маловтішний висновок: найчастіше зраджують не малознайомі люди, а найближчі друзі, родичі, соратники, куми, сусіди та колеги по роботі. Коли в тебе на душі свято, вони — тут як тут: лестять та дарують якусь непотрібну дрібничку на іменини та на свята, разом на лоні дикої природи влаштовують гульбища та жарять-шкварять шашлики,заливаючи без міри гіркою та пивом; обмінюються свіжими плітками, позаочі зневажають та поливають брудом не лише близьку рідню та кумів, а й малознайомих людей, хоча ті ніколи й не здогадаються, що за маскою їхньої улесливості, добропорядності, співчуття та запобігливості ховається заздрість, черствість, байдужість, скнарість, бездушність — все, що прийшло на цю грішну землю з ласки самого князя тьми. А коли несподівано приходить біда, вчорашні доброзичливці, як щури, ховаються у своїх норах. Мовчазною згодою та потуранням злу нещирі близькі люди додають невигойного болю. Такого жорстокого та підступного тераріуму, як наш земний, напевне не знайти на жодному небесному світилі. У цьому багато разів переконувалися Зоя та її подруги по нещастю, мільярди таких, як вони. Та кінця-краю не видно тій ненаситній веремії людського нещастя!...
На чужому нещасті щастя не побудуєш!
— Дуню, Маринко, Софо, Валю — всі мої хороші дівчатка! — з пафосом мовила Зоя. — Я б дуже хотіла, аби ми зараз дружненько провідали Ольгу вдома. Їй самій нелегко переживати нещастя, що несподівано звалилося на голову. Нестор поволі одужує, а вона не може знайти собі місця: б’ється як голубка в залізній клітці. По собі знаю, як нестерпно жити з чоловіком, котрий тебе зраджує. Оля молодша від Нестора на цілих п'ятнадцять років! Нерозумне дівча вискочило заміж за зрілого мужчину, а коли зрозуміла, що зробила велику помилку, стало пізно. Вона змирилася зі своєю долею, але її душа, як поневолена пташка, виривається на волю!
— Олю ніхто силком не тягнув під вінець! –безцеремонно перебила Валя Шкуропат. — Вона добре знала на що йде. Тепер пізно калатати в церковні дзвони: у Кривуль не передбачається розірвання сімейних уз! Я б сама не проти змінити свого чоловіка на фірмача-мільйонера! Мій — не гора, якщо колись вигорить, посунеться! А де знайти красивих нежонатих та багатих коханців?
— Тобі на умі одні дурощі та смішки, а нашій подрузі не позаздриш! – перекривила її Марина. — Як ми подивимося Ользі в очі? Боляче жалити ближнього вміємо, а з людським милосердям не дружимо! Я обома руками схвалюю намір Зої: до Оленьки підемо разом!
Жінки вже збиралися йти, коли почули схлипування Софії.
— Що трапилося? — першою кинулася Марина. — Витри сльози! Розповідай, як на духу,все!
Софію, котра роками могла приховувати від інших власні негаразди та неприємності, прорвало, немов греблю під час весняної повені.
- Уранці розмовляла по телефону зі своєю молодшою сестричкою Ніною: дівчиськом вона вискочила заміж за роботящого та непитущого кіровоградця. Ви мені не повірите: чоловік її так кохає, як ніхто на світі! Та не покине багатоквартирну висотку лихо: сусіда, старше нашого зятя років на п'ятнадцять, постійно тероризує бешкетами та пиятикою не лише власний під’їзд, а й увесь шістдесятиквартирний будинок. Безліч разів мешканці викликали міліцію та писали заяви, аби втихомирили хулігана, котрий дуже розперезався: допомагає до чергової зустрічі з такими, як він сам, любителями їсти-пити та похмелятися за пенсію тестя й тяжко зароблені кревні дружини. Бугай, таке прізвисько придумали йому сусіди, день починає зі батареї пляшок вина та горілки, а замість сигаретного диму від нього за версту тхне якоюсь отрутою, що хоч не виходь на подвір’я. А тоді начувайтеся: Бугай цілісінький божий день та до пізньої ночі пиячить із такими, як сам, друзяками, при дітях та чужих людях сипле масними анекдотами, лається та співає сороміцьких пісень, що аж вуха в’януть — нема від дурного чоловіка ніякого спасу моїм дітям та мешканцям великого будинку. Мій зять намагався з сусідом знайти спільну мову, та все марно. Навіть з його мовчазним тестем-хамелеоном хотів порозумітися, але той, не дослухавши, лише накричав на нього. Та що візьмеш зі чоловіка, котрий любить лише себе? Все життя він пропрацював у колонії суворого режиму, охороняючи особливо небезпечних рецидивістів та наживався на чужій біді, а незадовго до виходу на пенсію його підвищили по службі: став старшим прапорщиком, заступником начальника загону. Чашу терпіння мешканців будинку переповнило нічне гульбище, влаштоване його зятем та приятелями у порожній квартирі на шостому поверсі. Навіть якусь отруту вони варили у казанку: їдкий запах ацетону нікому не дав заснути до світанку…
— Міліцію викликали? — перебила Марина.
— Приїжджали до них лейтенант та сержант на мотоциклі: хлопці були схожі не так на міліціонерів, як на старшокласників! Порушники нічного спокою на них не звернули ніякої уваги: міліціонери поїхали, а вони знову взялися за старе! Нінин чоловік не стримався: викинув з чужої квартири бешкетників, добряче намиливши шию сусідові. Вранці крикливий тесть та його дружина-скандалістка на подвір’ї багатоквартирного будинку зчинили такий галас, що дивитися на безкоштовний концерт збіглися з сусідніх висоток та випадкові зіваки. А за тиждень нашому зятеві вручили повістку до суду. Невже суддя закриє очі на те, що гультяй Бугай має дві судимості та притягався до адміністративної відповідальності? Остання його відсидка у буцегарні — за глум над медсестрою швидкої допомоги, а раніше Бугай у російській столиці, недалечко від пишних кремлівських палат, прославився крадіжкою зубної щітки, шампуню і туалетного мила. В одному з муніципальних судів міста Москви злодюжці-невдасі дали десять діб арешту:зі світання до смеркання підмітав вулиці та збирав чужі недопалки! На заробітках злодюжка довго не затримався: з порожнім гаманцем видворили на рідну Україну. На третій день, після повернення з Білокам’яної, він обчистив магазин приватного підприємця: разом з кількома сотнями гривень виніс горілку, коньяк та бляшанки рибних консервів. Напевне Бугаю підсобляли приятелі, та вину за скоєний злочин він узяв на себе. Суддя вліпив неробі два роки неволі. Відсидів від дзвінка до дзвінка. Та не покаявся! А чого варта його дружина-пліткарка! Назвала маленького домашнього песика Дурком. На вулицю вийде з тваринкою погуляти, відпустить із повідка, а згодом на всю горлянку кричить: « Дурку, до мене!». Всі чоловіки повертають свої голови, а їй, безсоромниці, хоча б що! І в нашому місті, таким як він, море по коліна! Поки впіймають на гарячому, роса виїсть очі…
— Невже на рецидивіста Бугая не знайдеться ніякої управи? — озвалася розумниця Валя Шкуропат. — Ніколи не повірю! За царя-батюшки були прийняті закони про боротьбу з пияцтвом та дотримання в житлових будинках порядку. При міченому Мішці Горбачові, аби менше пиячили та дебоширили, скрізь під корінь вирубували елітні винні сорти виноградників, а на весільний стіл, аби не оштрафували або не вліпили десять діб арешту, ставили фрукти, мінеральну воду, соки та компоти. Та Бог відвів нас від напасті: спасибі, не підняли руку на персикові абрикоси, вишні та сливи! Первак з цих фруктів добре смакує до вареного й печеного. Що то за весілля або день народження без повної чарки української горілки з перчицею та смачної печені та інших поживних наїдків на столі?Засумуєш, як у сектантів на весіллі! Та, незважаючи на пильне око міліції й армії донощиків, самогон фарбували буряковим соком або спілими вишнями, і все було як у людей: веселилися, танцювали, а кулаками так махали, що аж чуби тріщали та випадали зуби! Та відпочивати це нікому не заважало! А на тих зайд, котрі знущаються над людьми, і тепер чекають не лише штрафи, а й суворіша відповідальність. Не вийде з води сухим і сусід твоєї сестрички! Я б його, катюгу, так провчила, аби більше не кортіло каламутити людям воду. Слід його яй.я вставити у міцні тиски, аби ревів, як недорізаний бугай! Так, як він, себе поводять лише задурманені паленою гіркою, наркотиками або зі нечистою совістю людці! Прощати їхні витівки це — лише потурати, але й не до лиця підливати оливи в сусідські війни. А з тими сусідами, котрі працюють на два фронти, розмова має бути короткою: їх слід привселюдно виводити на чисту воду! По сусідству з нами також жила така собі язиката та підступна бабуня Клава. Ти до неї з добром, а вона ж відплатить тобі злом: тишком-нишком оббреше, плітки рознесе та боляче вжалить, як злюча гадюка. Без брехень та доносів жіночка не могла прожити й днини: підслуховувала під дверима, під’юджувала та провокувала сусідів і знайомих до тих пір, поки її середульша донька не потрапила у розставлений нею ж капкан. Лише тоді бабця схаменулася, та стало пізно: від неї відвернулися сусіди, ніхто серйозно не сприймає її балачки, хвалебні оди директору та начальнику цеху кондитерської фабрики. Їх, бувало, піднесе до небес, а коли нагадають, що слід не як мокре горить працювати, вигадає на них таке, що не почуєш і в базарний день. А одна робітниця навіть подала на неї до районного суду: з її гаманця витягла п’ятдесят гривень, які берегла на хліб.
У кожній життєвій історії є два обличчя: людям показуємо лише світлий бік. А різниця, як день і ніч.
— У юності я із задоволенням в одній книжці прочитала афоризми знаменитої російської кіноактриси Фаїни Раневської, — сказала Дуня, застібуючи на блузці всі ґудзички. — Один із афоризмів я запам’ятала на все життя. Актриса стверджувала, що є люди, у душі яких живе бог, а також є люди, в яких живе сатана. А є люди, в котрих живуть лише глисти. Це — про скляний тераріум, у якому живемо всі. Та годі про це! Негода трохи вщухла. Ранок буде сонячним! Софо, ти завжди можеш розраховувати на нашу підтримку! Якщо той невихований пуцьвірінок навіть після суду не заспокоїться, я сама напрошуся до нього в гості! Гадаю на суді так його взують, що перекортить псувати людям кров! Я б на місці судді подякувала Ніниному зятеві за сміливість та принциповість. На таких молодих батьках, як він, на грішній землі життя стає світлішим, а з песиголовцями не варто церемонитися та розводити теревені!. Якщо не хочуть жити та працювати серед законослухняних людей, нехай наберуться розуму.
…Цього похмурого літнього надвечір’я до обгородженого високою мурованою стіною обійстя Кривуль, із інтервалом кілька хвилин, під’їхали дві іномарки: перша матово-біла, зі сліпучою червоно-блакитною мигалкою; у її салоні на голому сидінні біля старанно голеного водія вмостився з голочки вдягнутий худорлявий старший слідчий з особливо важливих справ міського управління міліції підполковник міліції Вовкодав. На обшук та опис майна триповерхового котеджу, приміщень господарського призначення подружжя Кривуль він завбачливо прихопив двох понятих: по-буденному вдягнених років тридцяти жінку та чоловіка, між собою не знайомих. А на темно-зеленого кольору «Тойоті», та без мигалки, прибули старший помічник прокурора міста радник юстиції Юліан Вознюк, прокурорський експерт-криміналіст Славко Мандрика. Під очима цього не по літах огрядного зі залисинами чоловіка ніколи не сходили синці: на око йому можна було дати не сорок років, як за метрикою, а цілий полтинник. А Вознюк, незважаючи на високе службове становище, не корчив із себе великого діяча та був готовий будь-коли стати на захист інтересів не лише впливових посадовців, а й пересічних жителів. Якби в приморському місті не знали, яку посаду він багато років обіймає,то ніколи б не повірили, що він — не досвідчений прокурорський працівник, а вчитель школи або викладач вузу.
Вовкодав, з інтервалом у кілька секунд, тричі натиснув на темно-синій металевий ґудзик електричного дзвінка, намертво впаяного у неприступну браму. За високою огорожею завалували собаки, а за кілька хвилин з-за брами озвався чоловічий баритон.
— Хто там? Що вам потрібно? — невдоволено спитав, відчинивши маленьке віконечко в брамі. — Господарі сьогодні нікого не приймають! Їм не до гостей!
— Відчиняйте! З міського управління міліції та прокуратури! Старший слідчий з особливо важливих справ підполковник міліції Вовкодав! Якщо сумніваєтеся, я вам можу показати службове посвідчення!
— Не потрібно! — відмахнувся охоронник. — Господар уже кілька тижнів знаходиться на лікуванні в хірургічному відділенні першої міської лікарні, а пані Ольга годину тому поїхала за місто в справах. Що хочете робіть, але без її дозволу нікого не впущу!У будинку, крім мене, лише дві служниці та куховарка.
— Що ж, часу в нас обмаль, та почекаємо! Дзвони на мобільний своїй хазяйці! Ми звідси нікуди не поїдемо!
Міліцейським та прокурорським працівникам довго чекати не довелося: виявляється, охоронник сказав підполковнику неправду, що, крім нього та обслуги ,нікого нема вдома. За кілька хвилин до брами підійшла сама господиня котеджу Ольга Кривуля. Подивившись у віконце, вона першим упізнала помічника прокурора Вознюка.
Брама з моторошним скреготом відчинилася навстіж та знову страшно завалували собаки у вольєрі, обгородженому колючим дротом. На облицьоване вимитою дощем плиткою просторе подвір’я заїхали два автомобілі. Старший помічник прокурора, аби не гаяти час, переляканій господині пред’явив постанову судді не лише про проведення обшуку котеджу та прибудов, а й на опис усього майна та цінностей. Ольга, трохи заспокоївшись, анітрохи не опиралася, а навпаки, непрошених гостей запросила до затишної вітальні котеджу, запропонувавши їм прохолодні напої. Та гості ввічливо подякували та відмовилися.
Обшук у пишному помешканні, кількох гаражах, коморах, пивниці, літній кухні та інших приміщеннях подружжя Кривуль зайняв не одну годину. Якби співробітники міліції та прокурорські працівники обшук та опис майна підозрюваного в скоєнні злочинів Нестора Кривулі проводили з порушенням закону, то завчасно найнятим Ольгою в столиці адвокатам дали б сильні козирі в руки: ті б навіть могли їхні дії оскаржити в суді вищої інстанції. А кому захочеться бруднити честь мундиру та втратити престижну посаду? Обшук та інші формальності нарешті завершені: понятим, котрі поставили власні підписи під протоколом, дали зрозуміти, що вони вільні. Та Вовкодав несподівано зупинив їх на півдорозі: «Зачекайте,будь-ласка, хвилинку! У ванній кімнаті, за великим люстром, бачу замурований у стіні сейф!».
На душі Ольги похололо: хто-хто, а вона, хоч і ніколи не бачила, а лише здогадувалася, що її чоловік заховав у вогнетривкому броньованому сейфі, що важить кілька пудів. Нестор приховав подалі від чужих очей не лише пачки новеньких п’ятисоток у гривнях та американські сотенні купюри, коштовності та зливки золота вагою по півкілограма кожен, а й документи — міну уповільненої дії — компромат на корумпованих посадовців міста та хабарників у міліцейських погонах. Він хоча іноді й задобрював чиновників пухкими конвертами з доларами та гривнями, та ніколи їм не довіряв. В офісі фармацевтичної фірми, без свідків та за наглухо зачиненими подвійними дубовими дверима, передаючи з рук у руки хабар, Нестор заздалегідь дбав, аби весь процес, від початку й до кінця, був задокументований на цифрову відеокамеру. Аби не привертати уваги підлеглих,обладнати робоче місце досягненнями сучасної цивілізації обережний Кривуля запросив досвідченого майстра з обласного центру. На стіл перед зніяковілими Ольгою та понятими, крім валюти, виробів із золота та платини, золотих зливків, документів, були викладені два, схожі на воронове крило, пістолети з глушниками. Один був заряджений цілою обоймою куль, а в іншому правоохоронці не дорахувалися двох .
— Зброю негайно відправте на експертизу! — нагадав старший помічник прокурора Вознюк, а сам, аби на вогнепальній зброї не залишити відбитки власних пальців, обережно склав небезпечну знахідку до спеціальних целофанових контейнерів. — Експертизу зброї слід провести поза чергою! — вдруге він нагадав міліцейському слідчому з особливо важливих справ. — Просив би вас бути дуже уважними, коли підписуватимете протокол виїмки речових доказів: на суді вам доведеться підтвердити все те, що бачили та чули, — ввічливо попросив понятих.
— Запитань у нас нема! — першою озвалася молода жінка. — Готові поставити підписи під протоколом про проведення обшуку та опису майна, валюти, благородних металів, пістолетів, документів та іншого!
— Пані Ольго, якщо до нас та понятих нема претензій та клопотань, також просимо поставити автограф під протоколом! — радник юстиції Вознюк у душі був готовий до будь-яких несподіванок як з боку власниці котеджу, так і понятих.
— Запитань нема, добровільно даю згоду підписати протокол, — Ольга заплакала. — Боюся, що у мого чоловіка не витримає серце. Ті, хто замовляв його вбивство, зараз відсиджуються по норах, а мене та наших дітей цькують по телефону, навіть дійшло до того, що на подвір’я жбурляють каміння. А позавчора мені не давав спокою каправий циганчук, погрожуючи дотла спалити нажите добро. Хто нас захистить від нелюдів?
Кілька днів з обійстя та фармацевтичної фірми Кривуль вивозили дорогу побутову та електронну техніку, товсті теки з документами, австрійські та італійські меблі та картини зі світовим ім’ям художників, навіть добралися до колекції рідкісних монет, дореволюційних асигнацій та поштових марок. Нестор кохався в нумізматиці ще зі шкільної парти, і тому його зібранню міг позаздрити колекціонер, котрий з’їв зуби на небезпечному для життя хобі.
… З хірургічного відділення міської лікарні Нестора Кривулю виписали за два дні після відвідин його маєтку міліцією та працівниками прокуратури міста, але додому він так і не потрапив: тут же, у лікарняній палаті, його пов’язали. У Нестора почалося нове коло земного пекла: збивали з пантелику малоприємні запитання міліцейських оперативників та слідчих, ятрили душу очні ставки та сльози дружини й дітей. Та він, як не старався, не зміг виплутатися з уміло розставлених пасток: високооплачувані столичні адвокати обіцяли багато, а користі від них було на мізинець.
За декілька днів після затримання, Кривулю під посиленим конвоєм повели до прокурора міста. Він міг лише здогадуватися, чому йому випалатака велика честь. З ким-ким, а призначеним півроку тому прокурором він близько знайомий не був, хоча іноді ручкався під час перерв на нарадах та зустрічей з обласним начальством та народними депутатами України у міській раді й держадміністрації. Але з надійних джерел Нестор знав, що радник юстиції ні на які поступки нікому не йде: не ласиться на хабарі та щедрі підношення, зі своїх підлеглих знімає стружку, якщо ті провинилися або недопрацювали; з перших місяців перебування на високій посаді з керівництвом управління міліції на ножах, у полюванні на вепрів та оленів участі не бере, а підлесників до себе не підпускає ні на крок!.
— Наша розмова буде короткою! — прокурор не зводив холодних очей зі схудлого блідого обличчя Кривулі. — Завершено провадження з вашого та подільників кримінального провадження. Про це вже доповіли мої підлеглі. Маєте скарги на проведення слідчих дій та на умови утримання у СІЗО? Якщо міліціонери вибивали у вас зізнання для протоколу — не бійтеся, розповідайте: на суді буде пізно!
— Жодних претензій до міліції я не маю! — твердо відповів Нестор. — Якщо дозволите, хотів би задати вам лише одне запитання…
— Будь-ласка, викладайте по суті! — посміхнувся прокурор, відсунувши на край столу попільничку з одним недопалком. З минулого тижня він майже палить, та за один день відвикнути від курива не так просто, як рекламують по телевізору та у засміченій Світовій електронній павутині. Та, маючи силу волі, навіть запеклий курець може позбутися дуже шкідливої для здоров’я звички! А міський прокурор — ще той міцний горішок: ніколи не відступить, коли йдеться про серйозну справу!
— Я дуже завинив перед Богом та людьми, та гадаю маю право знати, чи отримають по заслузі мій душогуб та циганський барон?!
— У цьому можна навіть не сумніватися! — запевнив прокурор. — Перед законом мають бути рівними всі, без винятку! Ваш добрий знайомий Зурабі Берія, скоївши злочин, кілька днів переховувався у котеджі так званого циганського барона Маріуса Стаческу. Обидва заарештовані та перебувають під пильним наглядом. Мені доповіли, що ви добровільно співпрацювали зі слідством. Це обов’язково буде враховано при ухваленні вироку суду. Та на поблажку розраховувати не варто: мало того, що наламали дров на власній фірмі та засвітилися на збуті синтетичних наркотиків у значних обсягах, а й зберігали незареєстровану вогнепальну зброю, з якої двічі стріляли; спекулювали дорогоцінними металами та предметами старовини, що мають велику культурну та історичну цінність. Словом, ваш букет злочинів — чималенький, та, повторюся, обов’язково будуть враховані чистосердечне зізнання та співпраця зі слідчими органами.
…Суд над кримінальною трійцею: Нестором Кривулею, Зурабі Берією та Маріусом Стаческу зайняв рівно два місяці. Крім вихідних та святкових днів, велика зала засідань міського суду не вміщувала усіх бажаючих подивитися не так на самих підсудних, як на дерев’яну лаковану, з товстим куленепробивним склом, клітку, і тому зіваки юрмилися навіть у тісному коридорі та на широкому подвір’ї. Під щільно зачиненими дверима судової зали перешіптувалися й тупцювали ногами, чекаючи виклику, свідки: дружина фірмача Нестора Кривулі Ольга, помічник народного депутата України Степан Варварюк, власник шевської майстерні Баняк, касирка міського ломбарду Софія Щур, аптекар Вертюк, підприємець Юрко Тюня, власник золотоносної копальні Василь Свистун, вічний опозиціонер Мирон Учкур, головний бухгалтер міськради Орися Пузир та інші, а також жителі приморського міста, котрі хоча б якимсь чином були замішані або стали випадковими свідками фінансових аоборудок та інших злочинів — усі, як один, проходили у кримінальній справі. Не чекали особливого запрошення на суд кореспонденти місцевих та столичних газет і телеканалів, котрі завчасно прибули швидкісним поїздом «Хюндай» У їхніх лавах помітно вирізнявся й молодий журналіст Максим Татарчук. Йому вперше у своєму житті довелося побувати на суді, на якому розглядалася резонансна кримінальна справа проти групи осіб, котрі грубо порушили людський та Божий закони. Саме завдяки гострим публікаціям про їхні кримінальні діяння та за підняті інші злободенні проблеми, зросла популярність молодого журналіста серед десятків тисяч читачів. Він, здається, не помилився у своєму виборі.
— Дивись, хто це завітав!? — гаряче зашепотіла на вухо своєї подруги Зоськи Цибулькової головний бухгалтер міськради Орися Пузир. — Цей невгамовний писарчук Татарчук як нас розмалює у своїх статтях, то хоч утікай на заморський курорт! Доки житиму, я не забуду, як він полив брудом пишний байрам у гостинного шахтаря Свистуна. Якби Товстопуз не наполіг, то я б у ту дику глухомань — ні ногою! Так і не змогла, як не старалася, відхреститися від тієї скандальної поїздки, бо голова прозоро натякнув: мовляв, ніяких відмовок не потерплю та викину в корзину для сміття куплений лікарняний листок. А олії підливала його референт — мальована нероба та розпусниця. Я б їй, гадюці, давно повиривала всі патли, та не наважуюся: Роман Адамович не дає про неї сказати криве слово! Мої сусіди, бодай на них сьогодні напала гикавка, позаочі пліткують, а в школі однокласники чіпляються до моєї доні: мовляв, пригости смачними делікатесами та дорогими коньяками з шахти! Цікаво, від кого невиховані байстрюки технічок, куховарок та перукарок дізналися про нашу поїздку за тридев’ять земель? Невже Мирон Учкур або хтось інший роздзвонив по місту?!
— Подруженько, не звертай ніякої уваги на пліткарів та злиднів! Коли переживемо цей суд, закатаємо таке гульбище, що у всіх заздрісників відпадуть щелепи! — пообіцяла Зоська.
Озброєний міліцейський конвой, під сліпучими спалахами телекамер та цифрових фотоапаратів, до судової зали супроводив героїв дня: трьох підозрюваних у скоєнні особливо небезпечних злочинів.
У переповненій залі судових засідань та в коридорі настала гнітюча пауза…
— Синку, подивись, що трапляється з тими людцями, котрі за чужий рахунок жирують та кому море по коліна!— під час короткої перерви впівголоса мовив голова громадської організації Едуард Жук, колишній капітан міліції.
— Що заважало їм стати чесними людьми? Невже у кожного по два шлунки та бездонні кишені? Ні! Вони не голодують та, як ми, не купують закордонні обноски! Але у них, як в амазонського крокодила, непомірні апетити. Загрібають усе що потрапить під руку, не боячись наслідків; виривають чималий шматок із державного пирога, залізають до чужих кишень та зловживають владою. Їхнє справжнє місце — не серед добропорядних громадян, а в цьому скляному тераріумі! Під пильною вартою озброєних міліціонерів! Гадаю, не сьогодні-завтра на лаву підсудних сядуть і декотрі з теперішніх свідків! Хоча, як сказати: на всіх місця в клітці може не вистачити!
— Тату, я маю велике бажання стати журналістом!— несподівано сказав син-старшокласник. — Новій Україні потрібні непідкупні судді, міліціонери, прокурори, журналісти, нотаріуси — всі, хто обирає тернистий шлях служіння народові! І у наші дні переважна більшість лицарів пера та мікрофона і служителів Феміди не розмінюються на шелест купюр та інші земні блага!
— Ти правий,синку! Всіх чесати під одну гребінку несправедливо та не по-людськи! Цього ми з мамою тебе й не навчали! Гаразд, увечері поміркуємо, як можна втілити твою мрію в життя! Великих грошей у нас не водяться, та, синку, маєш розумну голову на плечах!
Слухання кримінальної справи завершилося. Увага учасників резонансного судового процесу була прикута до невеликої дорадчої кімнати міського суду: там, за щільно зачиненими дверима, буде поставлена остання крапка в діяннях цілої злочинної зграї. Ніхто з жителів міста в ці томливі хвилини не наважився вголос розмовляти або дзвонити з мобільного.
— Суд іде! Прошу всіх встати! — сотні пар очей невідривно дивилися на трьох суддів у чорних мантіях, котрі вийшли з дорадчої кімнати.
Читання вироку завершено. Тріо фігурантів кримінальної справи: Нестор Кривуля, Маріус Стаческу та Зурабі Берія отримали роки неволі з відбуванням покарання в колоніях суворого режиму. Окремою ухвалою високого суду було перекваліфіковано статус свідків на підозрюваних у скоєнні несумісних для суспільства злочинів: Степану Варварюку,Софії Щур, Орисі Пузир та Баняку, а інші відбулися легким переляком. До пори, до часу.
Кожен учасник судового процесу, а це — відомі в місті бізнесмени, підприємці середньої руки, представники міської влади, дрібні чиновники, особи з підмоченою репутацією — всі наочно переконалися: як лиходії не замітають сліди та не стараються обійти закони, на них рано чи пізно чекає куленепробивна скляна клітка. Вона обивателями влучно названа тераріумом за те, що й каста недоторканних, котра переступить межу дозволеного, одного разу може опинитися там...

2010— 2014 рр.

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.