Дідусь-квочка

content.onliner.by_.jpg

14/05/2014

Горища будинків галичан – це склади, як вони самі кажуть, непотрібних на даний час речей, але таких, які можуть знадобитися згодом. Більш практичні люди знають: якщо одяг, взуття чи будь-що інше лежить удома як непотріб років два-три, то не знадобиться вже ніколи. Але галичани, особливо сільські, до таких людей вочевидь не належать. На відміну від італійців, вони ніколи і нічого за свого життя з дому не викидають.

Ми з братом були малолітніми дітьми, коли влаштували собі на горищі нашого будинку штаб. Хоч то не була гра у війну, та місце нашого перебування називалося саме штабом. Там ми читали книжки, гралися у школу, лікаря, пологовий будинок (сповивали у старі хустки кошенят) та робили багато чого дуже важливого, як нам тоді здавалося.
На горищі знаходилося чимало старовинних та цікавих речей. Але нашу увагу чомусь привернули дві милиці. Ми тоді ще не знали, що це таке. Тому пристосували їх для своїх дитячих забав. А якось згодом розповіли про свою знахідку дідусю та бабусі. Зрозумівши, про що річ, наші рідні довго сміялися, а потім розповіли історію.
Це сталося, якщо бути хронологічно точним, приблизно у шістдесятих роках двадцятого століття на Львівщині. Дідусь працював тоді у районній лікарні в господарській частині. Мав двох гарних коней, підводу. Тому до його обов’язків входило щодня привозити воду для потреб лікарні. Крім того, дідусь був садівником, комірником, прибиральником лікарняного двору, давав їсти та прибирав за свинями, яких тримали для кухні, виконував за потреби обов’язки ветеринара і робив багато іншої роботи. Як він це все встигав, не зрозуміло. Дідуся дуже поважали. Від нього певною мірою залежав і сам головний лікар.
Отак не жаліючи себе на роботі, зламав якось дідусь ногу. Як годиться, спочатку йому наклали гіпс, потім з лікарні, де він працював, регулярно приїжджали фельдшери, робили перев’язки. Перелом був складний. Тому на ноги одразу стати не виходило. Зрозуміло, що весь цей час пацієнт мусив бути вдома. Як відомо, телевізорів, комп’ютерів чи мобілок тоді не було. Дідусь був неграмотний, читати не умів. І, щоб не нудьгувати, придумав собі заняття.

Для початку попросив знайти стару цигейкову шапку. Вимостив її зсередини м’яким ганчір’ям. Вийшло затишне гніздечко. Тоді замовив у бабусі чотири великих курячих яйця. Поскладав їх одне біля одного. Не вірячи, але дуже сподіваючись, що з того щось вийде, почав ті яйця вигрівати. Більшу частину часу шапка з курячими яйцями лежала у нього під пахвою. Дідусь був дуже обережним, щоб не роздушити яєць. Навіть уночі не втрачав контролю, перевертаючись з боку на бік. Часом бабуся обережно забирала «гніздо» та клала його у теплу, але не гарячу духовку. А потім знову повертала дідусеві.
Спливав час, дідусь терпеливо беріг своє добро та очікував. Коли він почув легенький та несміливий стукіт всередині одного з яєць, радості його не було меж. Через деякий час на світ з’явилися усі четверо курчат.
«Якщо вже я їх висидів, – усміхався дідусь, – то мушу вигодувати і зробити повноцінними курми».

Увесь час, поки дідусь лікувався, курчата були при ньому. Він їх годував тим, що бабця зрихтувала, на підлозі. А коли вони наїдались, то забирав до гніздечка. Тільки-но його вихованці підросли – розширив «оселю», але все одно тримав при собі.
Дідусева нога добре загоювалась, і настав йому час іти на роботу. Курчата, які стали «підлітками», не відходили від дідуся ні на крок. Як він не намагався вранці тихо вийти з хати, вони все одно прокидались, вибігали з гнізда і тулилися до нього. А коли він, поснідавши, рушав на роботу, три курочки на чолі з півнем, ішли за ним. Спочатку це викликало цікавість і радість домочадців та усіх, хто мав можливість спостерігати за незвичайним дійством. Але з часом стало зрозуміло, що далі таке тривати не може.
Бабуся замикала курей у сараї. Вони, коли чули, що дідусь йде на роботу, зчиняли страшенну бучу, але потім, як подорослішали, поводилися більш стримано.

Як казала бабуся, цих курей ніхто не мав права погнати з городу, коли вони там порпалися, не могли навіть крикнути на них. А такого поняття, як зарізати саме цих курку чи півня на бульйон, взагалі не існувало. Вони мали привілею померти лише власною смертю.
З часом ця історія, хоч була незвичайна та спричинила чималий розголос у невеличкому містечку на Львівщині, забулася. Лише коли ми, діти, знайшли на горищі старі милиці, згадалася знову.

Галина ЮРСА

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.