У музеї українського весілля пробуджують «генну пам’ять», вчать збирати придане та б’ють горщики

12-5.JPG

14/05/2014

Мало хто знає, що у передмісті Полтави існує єдиний в Україні музей, присвячений українському весіллю. У ньому можна не тільки подивитись різні цікавинки, а й відсвяткувати власне одруження за стародавніми звичаями. Експозиція постійно оновлюється: сукні, віночки, глечики та скрині постійно приносять жителі Великих Будищ та оточуючих сіл Диканського району.

– Наші експонати цікаві тим, що були у вжитку, просякнуті чиєюсь енергетикою, – розповідає директор музею Оксана Трипольська.
Музей заснували у 2008 році при місцевому Будинку культури. Поштовхом стало прохання учасниць фольклорного ансамблю «Берегиня», мовляв, дуже хочемо співати, а ніде. Трошки «збити оскому» співочим жіночкам вдавалося лише раз на рік на Сорочинському ярмарку. Відтак виникла ідея створити музей, де екскурсія супроводжується співами. Селянам оголосили про збір експонатів, і через п’ять років почали приймати відвідувачів. Один із найдавніших експонатів – весільний рушник 1917 року, про що свідчить вишитий на ньому надпис.(Можна вишити і рік народження Богдана Хмельницького!!!)

– У сільських хатах дуже багато цікавих речей, варто лише добре поритися у скринях, – усміхається наша співрозмовниця. – Перша весільна сукня, яку нам принесли, належить учасниці «Берегині» Олені Кравченко, в ній вона виходила заміж у 1949 році. У післявоєнні роки важко було щось дістати, але дівчині привезли шмат біло-блакитної матерії з Німеччини. Тканини було замало, тому майстриня пошила рукава з клаптиків. Коли наречена йшла селом, всі дівчата їй заздрили, а старі бабусі називали… покійницею! У той час у селах ще було заведено одружуватись у барвистому національному одязі, а білі плаття одягали лише на померлих дівчат, які не встигли створити сім’ю.

Не знав, не знав – та й згадав

З кожним роком все більше молодят приходять до музею на символічну весільну церемонію. Одними з перших у 2008 році були Юлія та Роман з Великої Будищі. На згадку наречена навіть залишила як експонат свою весільну сукню, яка тепер виставлена поряд із сімома іншими, всі – різних періодів) Минулого року було 40 молодих пар.
Під час екскурсій чи свят часто відбувається дивна річ: відвідувачі слухають пісні, а потім самі починають підспівувати – хоч ніколи не знали слів. Оксана Трипольська пояснює це «генною пам’яттю», яка прокидається в кожного з нас за певних обставин.
Музей весілля у Великих Будищах, який, до речі, у 2010 році отримав звання народного, – один із небагатьох, що навчився сам себе фінансово забезпечувати. За рік він прийняв шість тисяч людей, провів 320 екскурсій і заробив 35 тис. гривень. Для простого сільського музею, погодьтеся, чудовий результат. На жаль, грошима поки не можуть розпоряджатися, бо не вдається їх отримати через Держказначейство.

Гуляння: тиждень без передиху

Порівняно зі стародавнім, сучасне весілля здається легким: хіба важко посидіти з гостями один вечір у ресторані та розійтися по домівках? А наші пращури святкували цілий тиждень. У середу прибирали подвір’я і хати, у четвер різали худобу та готували м’ясо, у п’ятницю – випікали хліб. Субота призначалася для випікання короваю. Причому, пекли його навмисно в останній момент, щоб у разі чого, не вистачило часу на новий – адже за цим короваєм визначали долю молодих. Основне гуляння припадало на неділю. В понеділок свати гостювали один в одного, вівторок усі проводили у себе вдома. Середа – для обмолоту коровайного жита, а в четвер, останній день свята, били горнятка та розходились по домівках. Після цього молода сім’я починала жити буденним життям.

Перша шлюбна ніч: з боярином під дверима

У кожному регіоні її проводили по-своєму. Але найчастіше молоді відправлялися у комору при сінях, а на варті стояв старший боярин. Неодружену молодь виряджали додому, а старші гості співали сороміцьких пісень, тим самим у жартівливій формі підказуючи молодим, що робити. Звісно, тісну комору, де зберігалися харчі, важко назвати найзручнішим місцем у хаті, але усамітнитися можна було лише тут. У світлиці жили інші члени зазвичай багатодітної родини. Інколи весільна ніч проходила у хрещеної матері – та залишала приміщення, щоб молоді могли побути наодинці.

Традиції: їсти-пити-цілуватись – не можна!

А знаєте, чому молодим на весіллі кричать «гірко»? Зовсім не для того, щоб надалі їм було солодко. Колись у цей день нареченим таки було гірко: їм не дозволяли їсти, пити, цілуватись та обійматись. Замість молодих цілувались дружка і боярин. Часто їм соромно було робити це при батьках, тоді відкуплялись грошима. Але деякі сміливці відкрито користувались приємною можливістю. Поки гості раділи і насолоджувались смачними стравами, винуватці свята скромно сиділи подалі від столу, тримаючись за руки, – «пишалися». Вважалося, що через їжу та напої їх може хтось зурочити. Щоб не було спокуси перехопити якийсь пиріжок чи курячу ніжку, їхні келихи та ложки зв’язували між собою. Ця традиція збереглася донині, але її часто плутають із пов’язуванням двох доль. Звідси – різні забобони стосовно розірваних чи розв’язаних стрічок.

Придане: щонайменше сім сорочок

Придане – обов’язковий весільний елемент. Чим його більше, тим краще. Деякі елементи, наприклад, сім сорочок, повинна була мати навіть дуже бідна наречена – сирота. Готуватися до весілля їй допомагали подружки на вечорницях. До приданого завжди додавати рушники. Напередодні весілля дівчина прикрашала ними хату своєї майбутньої свекрухи. Також рушниками перев’язувати боярина та дружку, сватів, прикрашали ними хліб і весільний коровай. Молода навіть використовувала рушник замість пояса – як оберіг. У скрині мають бути дари для нової родини. Мати готувала для дочки нові подушки, простирадла, білизну – найчастіше по сім елементів, це число вважалось магічним. Другу частину приданого становила худоба: бичок чи теличка. Хто заможніший, міг подарувати вола, коня чи навіть шмат землі. Останній звався материзною. Чоловік мав право користуватися цією землею, але половина прибутку в будь-якому разі відходила дружині, причому вона мала право витрачати ці гроші на власний розсуд.

Житло: перший тиждень – у свекрухи

Найчастіше молода дружина йшла жити до свого чоловіка, але інколи він ставав приймаком. У будь-якому разі перший весільний тиждень усі наречені проводили у хаті свекрухи, цього правила ніхто не порушував. Потім заходили до матері дівчини «по щастя», вона віддавала їм останні речі для подружнього життя і відправляла у нову домівку.

Вхідний квиток до музею для дорослого – 5 грн, для дитини – 3 грн.
Екскурсія для групи до 20 чоловік – 150 грн, до 40 чоловік – 250 грн
Весілля або виїзна церемонія (обряд розрізання короваю) – коштують так само, як екскурсія. Їх треба заздалегідь замовити за телефоном: 066-817-00-78. Адреса музею: Полтавська область, Диканський район, с. Великі Будища, вул. Ю. Кононенка, 33.

Наталія Федорова

Зображення: 

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.