Вміння чути – родом дитинств

14/05/2014

Пропоную бути максимально чесними. Через що маємо таку напругу у суспільстві? Через те, що не вміємо чути один одного, поважати думку й особистість іншого. А якщо не вміємо, то як уживемося?

На противагу цій ситуації – життя моєї знайомої родини Маленків. Дев’ятеро чоловік, представники чотирьох поколінь, прекрасно уживаються в маленькому будинку площею 70 «квадратів». Багато хто не вірить, що всім комфортно разом, а вони лиш усміхнено стинають плечима: мовляв, не вірите – то справа хазяйська. Але, потрапивши хоч раз до них у гості, питань більше ніхто не ставить. Чи то люди тут живуть особливі, чи просто краще виховані, не знаю, хоча впевнена, що їм ніколи навіть на думку не спаде сваритися через зайняту ванну чи немиту чашку. Просто інший рівень спілкування.
«Наташо, приїздіть у гості – сьогодні якраз усі зберуться», – запрошує Таня до себе. Не каже, як більшість подруг, що домашні кудись розійдуться і можна буде спокійно потеревенити наодинці, а навпаки, чекає, щоб, усі зібралися докупи. Так у родині заведено, так робили її батьки і, схоже, робитимуть її діти. Садити і збирати картоплю – разом, їсти – також разом.

Дворічна Яся вже знає, що яблучко треба ділити аж на десять частинок: всім по одній і останню папужці Цукатику. Шестирічний Антоша не ходить у дитсадок (немає місць та їздити далеко), але спілкування хлопчику вочевидь вистачає. Більше того – він буде пристосованішим до суспільства, бо живе із мамою, татом, сестричкою, бабусею і прабабусею, дідусем, двома тітками... З кимось коле дрова та кладе цеглу, з кимось готує яблучний пиріг, з кимось ліпить пасочки на подвір’ї. Така родинна модель (і додамо, модель від діда-прадіда!) – практично ідеальна, бо люди вчаться жити разом, поважати один одного і враховувати побажання інших. От би Маленків досвід – та й усім громадянам нашої держави!

Наталія Федорова