Вартість життя

23/04/2014

Розуміння, чого вартує людське життя, до кожного приходить за різних обставин. Коли невиліковно хворіє рідна людина. Коли, наче диво, народжується немовля, на яке вже і не очікували. А ще коли про людину, здорову і усміхнену, з якою тільки-но учора розмовляв, мусиш казати у минулому часі. На жаль, з цим відчуттям стикнувся багато хто в останні п’ять місяців бурхливих політичних подій.
Я й досі не можу повірити в те, що пішов з життя мій колега Славко Веремій, з яким працювала в одній із київських газет. Пішов, не доживши до свого 33-го дня народження два дні. Залишивши молоду дружину і крихітку-сина, який і досі його чекає. В’ячеслава розстріляли у лютому на перетині вулиць, неподалік від київського Майдану.

А там, на Грушевського, у той час стояли бійці «Беркуту». Їх закидали камінням і «коктейлями Молотова». Молоді хлопці спалахували факелами, їх відвозили з опіками до лікарень, і кожного разу стискалося моє серце: чи немає серед постраждалих Андрія, якого пам’ятаю ще хлопчиком, який ходив з моїм сином до школи. У смертельному страху за життя своїх синів, яких теж могли відправити у те оточення, знаходилися моя університетська подруга і моя невістка. А тепер скажіть, хіба правильно, коли болить тільки за тих українців, що знаходилися по бік Майдану?

Можна по-різному ставитися до нардепа Царьова, але коли журналістка на радіо після його побиття оголошує опитування: «Чи правильно вчинили ті, хто бив?» – я розумію, що наше суспільство тяжко хворе. Чи може взагалі бути правильним побиття людини? Чи тепер у нашій демократичній державі правий лише той, в кого міцніші кулаки? І чи можна було звинувачувати дніпропетровських десантників у тому, що не стріляли у жінок, які перегородили їм дорогу в Краматорську? А ви змогли б? Звісно, нічого не вартує чуже життя, коли перебираєш на себе право Бога карати чи милувати. Тоді яку країну ми будуємо?

Олена Сухорукова