Чому після слів «Христос Воскрес» починають співати солов’ї?

ru-wild-nature.livejournal.com_.jpg

09/04/2014

Ми поселилися у невеликій хатинці на краю села п’ять років тому. Пам’ятаю, ще тільки-но зійшов сніг, а в повітрі вже пахло весною. Я прожила в місті піввіку, тому такої свіжості ніколи не відчувала. Як каже моя єдина сусідка баба Уляна, весну треба відчувати і вдихати. Власне, це вона, ота вже згорблена бабуся, і навчила мене життєвим премудростям та дещо інакше дивитися на життя...

Хату на околиці села ми вподобали, коли восени ходили по гриби. Темними вікнами дивилася вона у світ. Густа трава на подвір’ї, похилений тин, обвалений дах на сарайчику. Але, лишень ступивши ногою на поріг, де на дверях висів іржавий величезний замок, я зрозуміла, що мені тут добре.
– Негайно хочу цю хатину, – сказала чоловікові, – буде де відпочивати від міської метушні.
Хоч як не намагався він мене відговорити, але все ж ми знайшли власників цього невеличкого будиночка, уклали угоду, заплатили гроші – і вже пізньої осені почали власними силами робити там ремонт. Часто приїжджали сюди на вихідні. «Це ж яка благодать, мати клапоть землі під лісом», – думалося мені, коли мила нефарбовану підлогу в кімнаті. Й ті відбілені дошки так пахли деревом!..

***
Скрип у двері – я аж злякалася. На порозі стояла згорблена бабуся. Маленька і сухенька, немов із якоїсь казки.
– От і дочекалася я нарешті сусідів, а то все одна й одна на хутірку. Слава Богу! – мовила старенька, а я навіть не знала, що їй відповісти.
Згодом ми познайомилися і вже навіть ходили у гості до баби Уляни. Вона, втративши на війні чоловіка, так і залишилася йому вірною. Тому самотньо жила в хатині, яку збудували зі своїм Кирилом ще до початку Другої світової. Ота клята війна зруйнувала їхнє тихе подружнє життя, забрала можливість продовжити рід. Але бабуся впевнена, що колись вона зі своєю другою половинкою таки зустрінеться. Там, на небі. Хоч жила на самотині, але в оселі був лад, чистенько і завжди наготовлено. Не раз ми ходили до неї на пироги. Такі смачні я не їла ніде. А Улянка, всміхаючись беззубим ротом, примовляла: «Бо мені нема на кого злитися і замішую я тісто зі спокійним серцем». О, вона добра куховарка, хоч зозуля вже їй накувала. А скільки це? Мабуть, десь за дев’яносто. Але вона ще бігала, все примовляла, що потрібно за двох віджити. І як би не натомилася, неодмінно в неділю йшла в село до церкви. І мене привчила. А я, міська пані, навіть не знала, як себе там поводити. Баба попереду, а я плентаюся ззаду. Як папуга, роблю все, як вона.
– Святих на іконах в обличчя не цілуй... Ми, грішні, недостойні такої честі... – шепотіла мені. – Коли багато людей у храмі, не пхайся свічку поставити власноруч. Службу Божу слухай... Як пхаєшся – ще більшого гріха зробиш... Коли Царські ворота відчинені, то ніколи по храмі не тупцяй і не виходь... А коли Євангеліє читає батюшка, то стій, як камінь, схиливши голову...
Вона не тільки наставляла, як поводитися в церкві. Через якихось півроку я вже знала, як кажуть, хто чим дихає в селі. От Гапка. За словами баби Ульяни, дуже заздрісна. Як подивиться своїми очиськами, то й банка з молоком може тріснути (був такий випадок, як купувала). А Федорку взагалі відьмою називають. У пасхальну ніч на богослужінні вона не один рік намагалася священика за святковий одяг схопити. З того всі тільки шепочуться, мовляв, відьма.
– А ти знай, – наставляла Улянка, – якщо ходиш до храму, якщо дотримуєшся заповідей Божих, постишся, сповідуєшся і причащаєшся Тіла і Крові Христової, то ніхто тебе не зурочить, тобі не нашкодить.

***
– А-ну ж бо навчу тебе пасочку пекти. Либонь, у тому місті купуєш? – якось запропонувала сусідка.
– Соромно, але зізнаюся: п’ятдесят літ не пекла, а коли в магазинах почали їх продавати, то навіть і бажання не виникало за борошно братися. То давайте спечемо...
Бабуся тоді пильно подивилася на мене. Мабуть, знала, що та наука таки згодиться і їй...
Пекли ми паску, відкинувши всі свої інші клопоти на весь день. Скажу вам, то велике таїнство – трепетне, величне. Спозаранку бабуся наказала прийти до її оселі тільки в хустині з натуральної тканини, перед тим помившись, прочитавши молитви, обов’язково з натільним хрестиком. Хатина Улянки сяяла – вимита, вичищена. Вона детально розповідала, що, коли і скільки класти у заміс. А коли попросила мене піднести дров, я ненароком грюкнула дверима. Ох, і дісталося мені на горіхи! Бо стукотом можна сполохати тісто, що під грубкою «підростало», пахло, променилося... Народжувалося!
А коли круглі палянички посадили в пічку, мовчки сиділи з бабусею за столом. Вона налила в чашки трав’яний чай, і ми чекали... Тої миті, коли хлібці почнуть золотитися, аж ув носі лоскоче. Коли ж бабуся-дюймовочка дерев’яною лопатою виймала їх із печі й умощувала на лаву, я миттю їх накривала домотканим рушничком.
І була безмежно щаслива, коли в кошику несли оті пасочки освячуватиразм із бабусею і моїм чоловіком. І тоді вона зізналася, що ми їй, як діти. А потім мовила:
– Чуєте тишу? А будемо йти назад, коли вже по землі пролунає урочисте «Христос Воскрес!», і обов’язково соловейко заспіває.
– Не може бути! Для соловейка якось зарано, – не повірив мій чоловік.
– Почуєш... – сказала бабця.
Дорога до нашого хутірця і справді пролягала біля лісу. Була п’ята ранку, вже розвиднювалося. Трохи втомлені, але щасливі, ми втрьох повернули на свою віддалену від села вулицю. І диво сталося... У ще не вбраному в листя лісові таки затьохкав соловей.
– От бачите, і він радіє: «Христос Воскрес!». А спозаранку, коли сонце сходитиме, подивіться – воно аж мінитиметься. Такого в місті не побачите.
І ми таки дочекалися, коли сходило сонце. Хоч було хмарно, але на якусь мить воно вислизнуло з обіймів хмар і показало нам свої веселкові переливи. І мій чоловік, обійнявши мене за плечі, сказав: «Як добре, що ми купили цю хату».

***
Отак п’ять років тут і живемо. І бабусина наука випікання пасок мені таки згодилася. Я навчилася вже сама їх вправно замішувати, пекти, навіть у місто рідним возила. А коли три дні не зустріла перед Великоднем на своєму хутірці бабусі, захвилювалася. Побігла до неї. Вона лежала хвора: «То перший рік, що не святитиму паски», – із жалем мовила.
Того пасхального дня ми відразу не пішли з храму додому, а спочатку – до баби Уляни. Несли два кошики, в яких і свячені яйця, і масельце, і пасочки. Для себе і для неї. Привітавшись «Христос Воскрес!», вручили їй подарунок. «За вашим рецептом», – шепнула їй на вушко, коли цілувала у щічку. А вона чомусь розплакалась.

Марія ДУБУК

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.