Майже забутий смак і дотик: в якому стані сучасне українське вівчарство?

avtor.jpg

18/03/2014

В якому стані сьогодні перебуває галузь, які проблеми існують на ринку збуту та чи може господарство стати прибутковим, – про це та інше наша розмова з Павлом Жаруком, кандидатом сільгоспнаук, завідувачем відділу вівчарства Інституту тваринництва степових районів ім. М.Ф. Іванова «Асканія Нова». Цей заклад багато десятиліть залишається потужним селекційно-генетичним центром з вівчарства.

– Павле Григоровичу, в якому стані сучасне українське вівчарство?
– Порівняно з тим, яким воно було ще 22 роки тому, – у критичному. Лише за останні півроку поголів’я скоротилось у 6,7 раза. Наразі в Україні 1 млн 70 тисяч голів. Але біда не тільки в тому, що овець мало, а й що 72% з них знаходиться у приватних подвір’ях. Сільськогосподарські підприємства тримають по 100-300 та дуже рідко до 1000 овець. Тобто існує стійка тенденція до зменшення поголів’я.

– Це значить, що у порівнянні з іншими країнами ми «пасемо задніх»?
– Як не дивно, ні. За кількістю голів Україна займає 79 місце серед 140 країн світу. Загалом на планеті близько 1 мільярда 43 мільйонів цих тварин.

– У яких регіонах України ця галузь найбільш розвинена?
– У Криму та Одеській області. Це пояснюється етнічними особливостями місцевого населення. Кримськотатарський народ не байдужий до баранини, молдавани, гагаузи та болгари – до овечого молока та бринзи.

– Які породи овець зараз виводяться в Україні?
– За роки СРСР у нас закріпилися сім основних порід. Найчисельніша – цигайська, дуже стародавня порода м’ясо-вовнового типу. Вона становить близько 50% від усього поголів’я. За нею йде асканійська тонкорунна, виведена корифеєм зоотехнічної науки, академіком Михайлом Федоровичем Івановим, чиє ім’я носить наш інститут. Порода зазнала змін шляхом схрещуванням з австралійськими мериносами, які славляться чудовою вовною. Третя порода – асканійська м’ясо-вовнова з кросбредною вовною. При її створенні використовували цигайську та кілька імпортних порід (лінкольн, оксфордтаун, гемпшир). Поділяється на два типи: асканійські кросбредні та асканійські чорноголові. Перші мають нахил до виробництва вовни, другі – м’яса. Четверта порода, що виводиться у нас, – асканійська каракульська, її напрям зовсім інший, молочно-смушковий. Поєднує три типи овець: буковинські, асканійські багатоплідні чорні та сірі каракульські. Ягнят забивають у віці трьох днів, щоб отримати хутряні смужки. П’ята – прекос, м’ясо-вовнова тонкорунна. Шоста – це українська гірсько-карпатська, яка займає друге місце за чисельністю. Розводиться у гірських районах Карпат та Закарпаття, на полонинах. Вовна цих овець груба, з неї зазвичай роблять ковдри. І, нарешті, остання порода овець – сокольська, теж смушкового типу. Виведена у Полтавській області, належить до зникаючих. Пам’ятаєте сірі шапки, в яких козаки ходили? Вони були зроблені саме з такої вовни. У приватних господарствах розводять також закордонних овець: олібс, тексель, шароле, меринос, романівська. Остання взагалі унікальна порода – може ягнитися кілька разів на рік, причому дає не одне ягня, а кілька.

– Чому б підприємствам не розводити таких вигідних тварин?
– У великих комплексах виростити трьох-чотирьох ягнят дуже важко, тому що у матки лише два соски. Доведеться організовувати штучне вигодовування. А ось удома, коли на подвір’ї якихось 10 овець, це цілком реально. Подоїв корову – нагодував малечу. Тому романівок зазвичай тримають у приватних господарствах.

– Скільки вовни виробляють українські вівці загалом?
– Десь 3,5 тисячі тонн брудної вовни. Якщо рахувати лише миту, то треба ділити навпіл. Тобто на кожного українця припадає приблизно 100 грамів. Цього дуже мало! Хіба що на одну шкарпетку. Згідно з гігієнічними нормами потреба людини у вовні становить 1 кг на рік.

– Що треба зробити для відродження галузі?
– Нещодавно з’явилась нова хвиля: люди намагаються наситити ринок бараниною (дійсно, потреба у м’ясі доволі значна – десь 45 тис. тонн, наразі виробляється лише 8-9 тис. тонн), але натрапляють на проблеми. Перша: баранина – це сезонний продукт. Адже вівці мають сезонний тип розмноження, ягняться на початку весни. Виходить, що товарне м’ясо від них можна отримати не раніше осені. Є й інше складне питання: щоб отримати багато м’яса, тварину потрібно добре годувати. Для добрих кормів потрібні гроші, проте вони не окуповуються, бо маємо нереально низькі ціни: вовна – 6-12 грн за кг, баранина – 12-16 грн за кілограм живої ваги.

– У чому ж причина таких цін?
– Як скрізь в аграрному секторі – у посередниках. Між виробником і покупцем стоїть купа людей, які не доклали до продукту жодних зусиль, але претендують на свій куш. Вони беруть м’ясо по 12 грн, а потім продають на столичній Бессарабці по 60.

– Як допомогти вівчарству стати повноцінним учасником ринку?
– Потрібна інфраструктура, переробка продукції безпосередньо на місці її виготовлення. Великі супермаркети зацікавлені у баранині, навіть дають за неї добру ціну, але просять: привезіть її нам у вигляді, придатному до реалізації. Не живі вівці й навіть не туші, а невеликі упаковані шматки м’яса. Також потрібен графік постійних постачаньвеликих партій. Ось тоді бізнес стане реальним. Але до цього, на жаль, ще далеко. Організувати великі партії ніхто не може, бо продукт сезонний, перекупники перебивають ціну.

– Можливо, краще займатися експортом?
– І тут усе непросто. Ми шукали виходи за кордон, там дають ціну 1200 грн за тонну живої ваги. В основних світових виробників баранини – Австралії, Новій Зеландії, Англії – вартість забійної ваги 5 доларів (приблизно 40 гривень). Тільки відбірна французька м’ясна баранина може коштувати 9 доларів (приблизно 72 грн). Плюс треба платити за митницю, забій тварин. Митний збір раніше становив до 50% митної вартості. Зараз це 25%, у 2015-2016 обіцяють зменшити до 10%. Наші виробники порахували та вирішили, що все одно немає сенсу цим займатись.

– Чи отримує вівчарство підтримку від держави?
– П’ять-шість років тому, коли на село давали 14 млрд грн, вівчарству перепадало до 57 млн гривень. Тепер підтримки немає. І найприкріше те, що гине племінна база. «На плаву» залишаються тільки приватники, які не платять податків та випасають тварин на чужій землі. Великим же господарствам треба з чогось платити зарплату працівникам, орендувати пасовища.

– Що ж робити, невже вівчарство як окрема галузь взагалі загине?
– Залишається надія на ентузіастів. Тих, що будуть попри все тримати овець через любов до цих тварин та їхньої продукції – молока, м’яса, вовни. Я порадив би тримати вдома цигайську породу, бо вона найстійкіша до будь-яких умов. Іноді дивишся: іде, бідолаха, всю зиму майже нічого не їла, вовна відпадає, кістки торохтять, а худобина все одно тримається на ногах. І виживе, будьте впевнені! Інші породи, скажімо, інтенсивні м’ясні, на такій годівлі давно померли би. З іншого боку, якщо м’ясних овець добре годувати, це завжди окупиться: буде і м’ясо для рідних, і гроші з продажу на ринку. На одному гектарі землі можна випасати 4-6 овець. А що до відродження галузі, то будемо сподіватися на краще!

Дешеві дорогі продукти
Стрижуть овець зазвичай раз на рік, у травні-червні. Вовна повинна відрости, мати певну довжину, жирощільність. З однієї тварини виходить близько 4 кг. На жаль, зараз ані вона, ані смушки себе не окупають. Шкурка ягняти на ринку коштує 100-120 грн, а утримання – 600-1200 грн на рік.
– Вовна буває тонкорунна, напівтонкорунна та груба, – розповідає Павло Жарук. – Також вона розподіляється за довжиною і тониною. Тонина – це діаметр вовняних волокон у мікронах. Тонка має приблизно 18 мікронів, напівтонка – 25-30, груба – 40-60. Наша лабораторія вовнознавства здебільшого займається забезпеченням наукового та селекційного процесу, оскільки нинішня промисловість вовною майже не цікавиться. Покупці навіть не просять розбирати вовну за сортами, кажуть – як є, так і давайте, з кізяками.
Доять овець двічі на день. У домашніх умовах вручну, та якщо треба вийти на офіційний ринок та отримати сертифікат якості, потрібне автоматичне доїння. Вівці до такого швидко звикають, бо у доїльному станку є стаканчик для зерна. Через кілька днів матка добровільно підходить до апарата.
Молочний бізнес важкий, адже ціна за кілограм бринзи не підіймається вище 30 грн. При цьому для створення цього кілограму треба аж 4 літри молока. Вівця ж, навіть у пік лактації, може дати 2 л, оскільки ягня постійно присмоктується. А влітку, в умовах посухи, ми видоюємо не більше 250-300 грамів.
– Зовсім інша ситуація у Франції, куди ми їздили по досвід, – пригадує наш співрозмовник. – Там молочні породи дають 1,2 літра молока на добу, бо створені всі умови для розвитку виробництва. Фермер має підтримку від держави у сумі 320 євро за кожен га землі пасовищ, плюс 16 євро за кожну голову. То це ж як можна жити! Чесно кажучи, та подорож мене дуже засмутила.

Наталія Федорова