А вона привезла біле плаття…

15-2.jpg

Олександр щоліта приїжджав на канікули до бабусі. Там, у селі, і познайомився з Олесею. І вже будучи студентом, частенько навідувався до дівчини.
Минуло вже майже три місяці, як юнак не приїжджав. Напевне, думала бабуся, провідує Олесю в столичній лікарні, куди дівчину привела хвороба.
– Ні, бабусю, все в минулому, я з нею «порвав», – ніби між іншим проказав онук у відповідь на бабусині запитання, коли зайшов до хати.
– Але чому, синку? Ти навіть не навідувався до неї?
– Ні. В неї серйозне захворювання. Лікарі кажуть, що невиліковне, можна лише підлікувати…Навіть її мати це підтвердила. Тобто, дали мені право вирішувати, знаючи всю правду…
– І ти більше з нею не зустрічався?
– А навіщо?
Бабуся, опустивши голову, мовчки поставила на стіл онукові щедру і запашну вечерю.
– Не любив ти її, хлопче, так би й сказав, – сухо промовила жінка. – Бо ж правду кажуть, що той, хто любить, не стане порівнювати обраницю чи обранця з іншими: здоровими, вродливими, багатими. Якось чула по телебаченню, хтось там мудро сказав: ми любимо не тих, ким захоплюємося, а захоплюємося тими, кого любимо…Звичайно, прийде час – сам збагнеш. Ти сідай та їж, а я тобі ще щось розкажу.
Колись один хлопець, тільки-но повернувшись з армії, потрапив на весілля свого товариша. І там познайомився з дівчиною. Вона тоді була ще школяркою. Щосуботи їздив до неї на побачення в інший район. У квітні було сватання, а весілля призначили на вересень.
Але сталося лихо. Готуючись до родинного свята, потрібно було щось підвезти вантажним автомобілем. Закінчивши розвантажувати, наречений зіскочив з причепу. Зачепившись одягом попав під задні колеса вантажівки.
Лікарі районної лікарні боролися за життя юнака. Ніхто не міг сказати, що чекає його попереду. Рідня хвилювалася ще й за те, як поставиться до того, що трапилося, майбутня невістка, адже від неї залежало багато.
Коли хлопець опритомнів після операції, запитав про наречену. Старшій материній сестрі було доручено переговорити з дівчиною. Відбулася телефонна розмова. Вирішили так: хай дівчина, не поспішаючи, поміркує, усе зважить адже їй лише сімнадцять літ, а лікарі кажуть, що як вилікують хлопця, то все одно відбиток трагедії буде нагадувати про себе. Якщо вирішить не приїжджати, її ніхто не судитиме. Якщо ж хоче його бачити, її в обід чекатимуть на автостанції.
Ніч була довгою і для родини, і для юнака. Зранку в лікарню не пішли. В обід мати з сестрою чекали на автобус, яким мала приїхати дівчина. Але її не було. Чекали наступного автобуса. До них підійшла медсестра з лікарні, яка повз автостанцію поверталася з чергування, запитала:
– Що ви тут робите? Там ваша невістка ще зранку біля сина сидить. Привезла показати весільне плаття і фату.
Жінки кинулися до лікарні.
Бабуся дивилася на онука, чекаючи, що він скаже.
– Ви думаєте, що вона розумно вчинила? – не без іронії мовив хлопець.
– Думаю, що так, – усміхнулася, милуючись онуком, бабуся. – Бо інакше не було б і тебе, мого красеня, на світі. Це твоя мати привезла моєму синові весільне плаття до лікарняної палати і, можливо, саме вона і врятувала його…

Настя Чопівська

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.