«Старість – не радість», – зітхають ті, хто переступив межу цієї пори життя,а от Василь Гнатик на Львівщині з таким твердженням не погоджується

7-1.jpg

12/02/2014

Доля підготувала Василеві Гнатику чимало полинової гіркоти. Але він став їй наперекір, зумів витримати сильний удар, не здався і протягом життя був прикладом оптимізму, дбайливого господаря та доброго сім’янина.
У батьків, крім нього, було п’ятеро синів. Найстаршого звали Іваном. Його вже давно нема серед живих, але про близьку людину Василю Дмитровичу завжди нагадує сад біля хати. Він добре пам’ятає, як одинадцятирічним хлопцем допомагав братові садити яблуні, груші і черешні.
– Цілий гектар засадили деревами, – ділиться спогадами Василь Гнатик. – Це був наш родинний сад, який щороку тішив нас щедрим урожаєм. Тільки-от брат довго не милувався ним – війна забрала його життя.
У долю Василя Гнатика війна увірвалася 31 серпня 1944-го. У такий суворий час швидко стають дорослими. Враз змужнілий 21-річний хлопець залишив удома овдовілу матір і свої юнацькі мрії. Багато йому довелося пережити в перші місяці війни, але завдяки мужності, витримці і винахідливості вдалося вижити.
– Як нині пам’ятаю той морозний день 19 лютого 1945 року, коли ми наступали на німців, – пригадує колишній фронтовик. – Кожен усвідомлював, що це може бути останній день нашого життя. У якусь мить щось підказало мені не йти прямо, а повернути направо. Як тільки я це зробив, на тому місці, де мав пройти, вибухнула німецька міна. Її осколком поранило мені ногу.
Скалічений Василь Дмитрович кілька годин лежав в окопі, стікаючи кров’ю, не раз втрачаючи свідомість. Коли прийшов до тями, то побачив над собою двох солдатів, які схилилися над ним. Вони поклали його на носилки, запрягли у візок собак і повезли лісом до госпіталю. Того ж дня Василя Гнатика прооперували.
Від першого дня війни Василь Дмитрович намагався підтримувати зв’язок із ріднею. Одна за одною летіли вісточки від сина до матері. Кожен лист закінчував словами: «Живий, чекайте!» Однак удома жодного листа ніхто так і не отримав. Замість довгоочікуваної звісточки від сина поштар приніс матері повідомлення про його загибель. Втім, жінці не довелося довго оплакувати втрату. У травні 1946 року дізналася, що її син живий і перебуває у Львівському військовому госпіталі. Радості матері не було меж. Вона одразу поїхала до Львова і забрала Василя додому.
– Звістка про те, що я живий, врятувала маму від заслання до Сибіру, – розповідає Василь Гнатик. – Наша сім’я на той час була заможною, мала чималий шмат поля. Тож радянська влада хотіла забрати все нажите майно, а матір вивезти у Сибір. Уже навіть стодолу почали розбирати, відро з криниці зняли, а маму всю ніч у сільраді протримали. Але коли довідалися, що я живий, її відпустили.
Коли 1959 року в cелі зорганізували колгосп, Василю Дмитровичу, як випускнику агрономічної школи, запропонували стати бригадиром рільничої бригади. На цій посаді з єдиними записом у трудовій книжці він працював 44 роки.
– Розпочинали господарювати з трьох гектарів, згодом під городом було вже 60 гектарів землі, – розповідає чоловік. – Вирощували помідори, огірки, капусту, моркву, буряк, цибулю. За кожним селом були закріплені рядки. Розсаду овочів вирощували у парниках. У теплицях сіяли огірки. Щороку мали добрі врожаї. Одна головка капусти важила до десяти кілограмів.
Оглядаючись на прожиті літа, Василь Гнатик пишається тим, що виконав свою основну місію: посадив сад, збудував хату і виховав двох синів. Він ніяк не може змиритися з тим, що сили покидають його, тому жодного дня не сидить без діла: доглядає корову, косить для неї траву і сам її доїть. За це корівка віддячує господареві смачним молоком, з якого він робить сметану і масло.
У вільний час дідусь Василь плете кошики і в’яже віники з лози, яку сам ріже на березі річки. Попри свій вельми поважний вік і «неслухняну» поранену ногу, Василь Дмитрович їздить до магазину на велосипеді. І хоч нещодавно отримав у подарунок від Президента автомобіль, пересідати на чотириколісний транспорт не хоче. «На велосипеді значно корисніше», – усміхається дідусь і прямує до саду, щоб погомоніти з яблунями, кожна з яких виплекана із зернини його мозолястими руками.

Марія БЕЗКОРОВАЙНА

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.