Про красеня-селезня не без сентиментів

15-2.jpg

29/01/2014

Останніми роками у наших подільських селах мало хто тримає звичайних качок. Хоч ростуть вони дуже швидко (в чотири місяці можна зарубати), мороки з ними багато: потребують частого годування, подвір’я перетворюють на болотяне місиво, а крик зчиняють такий, що мало хто може витримати. Зовсім інша справа – качки-шипуни. Гарні, смирні, навіть ласкаві, і м’ясо дієтичне, відмінне на смак.
Пам’ятаю, як допомогла одній літній жінці. І вона, щоб віддячити, запросила до себе у гості в село – відпочити від міської метушні.
Усім, що побачила там, я була вражена. У жінки чудовий будинок, хоч і скромний за нинішніми мірками. Гарне подвір’я, від розмаїття квітів очей не відвести. І виноградник такий розкішний, як у телевізійних хроніках про Грузію чи Молдову. Але найбільше мене захопило її домашнє птаство, особливо качки-шипуни, яких я тоді побачила вперше.
Цих птахів у неї із десяток, і виділявся серед них один селезень – найбільший, з гарним оперенням, гордою поставою та, можна сказати, чарівним поглядом. «Цей птах найкращий серед усіх! Він мені сподобався найбільше», – сказала я у захваті і була впевнена, що господиня залишить його на зиму, щоб навесні мати від нього гарне, здорове потомство.
До вечора ми з господинею розмовляли, пригощалися, жартували. Вона розповіла багато цікавого та повчального, бо прожила на землі більше восьми десятків років, мала на все свої, виважені роками погляд та думку. Я ж не могла надихатись сільським, настояним на квітах, чистим повітрям. Так добре було на душі від усього того, що почула і побачила у цей день!
Але все приємне для мене блискавично закінчилося, коли випадково зауважила на подвір’ї (страшно згадати!) того самого гарного селезня, зарубаного та готового до обскубування. У мене перехопило подих, на очі навернулися сльози. Зайшла до хати, але вже не могла ні їсти, ні підтримувати бесіду. Вичавила з себе лише, що час додому. Господиня попросила зачекати півгодини, бо дуже хотіла зібрати мені до міста гостинець.
На душі було кепсько. Вдома я виклала на кухонний стіл вміст торби, яку мені зготувала жінка. Крім усього іншого, натрапила на того самого великого, прекрасного, але вже оскубаного, мертвого селезня, яким ще кілька годин тому захоплювалась, і дала волю сльозам. Плакала, як за людиною, промовляючи у думках: «Пташко, моя мила, це ж я тебе звела зі світу». І ніяк не знаходила виправдання своїй знайомій. Чому вона, літня, мудра і шляхетна пані, так вчинила?
Минув не один рік. Ми знову зустрілися з тією господинею. Душевний біль уже вгамувався. Тож я спокійно розповіла про свої колишні переживання щодо селезня. Жінка усміхнулася і відповіла просто: я їй тоді так припала до душі, що вона захотіла зробити мені щось приємне. І коли довідалась, що мені сподобався той качур, вирішила зарубати його, щоб добре вгодований птах обов’язково був на моєму сімейному столі. «Птицю для того і тримають, щоб її спожити, – підсумувала вона, – а сентименти тут ні до чого».
Цю історію переповіла згодом одному з колишніх голів колгоспу. Він хитро посміхнувся, пригадуючи своє: «Колись до мене приїжджали наші обласні та районні «вожді». Бувало, кине один з них оком на товстеньку молоду свинку чи добре вгодоване теля і скаже, мовляв, гарна тваринка, вона мені сподобалась. Це означало, що вподобане порося чи теля у розібраному вигляді мало бути доставлене до столу того керівника».
З того селезня-шипуна я тоді приготувала печеню. Але навіть не доторкнулася до неї. Їли та нахвалювали чоловік і діти.

ГАЛИНА ЮРСА

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.