Я все життя її любив…

15-1.jpg

29/01/2014

Коли дід Іван, відпасши череду, повернувся додому, на столі побачив весільне запрошення.
– Онучка твоя приходила, заміж виходить, – пояснила баба Ганна. – І треба, думаю, тобі піти, Іване. Як уже воно не складалося, але ж син тебе не цурався, онуки приходили.
Іван Семенович, схилившись над запрошенням, дав волю спогадам. Одружився він перед війною з шістнадцятирічною Ольгою з небідного хазяйського, як казали, куркульського роду. Первістку Василеві виповнився рік, як батько пішов на фронт. Пройшов усю війну, двічі був поранений. Але живий – і ціну цьому щастю Іван добре знав – повернувся додому.
Та Ольга не вийшла зустрічати свого чоловіка, лише маленький Василько біг назустріч, бо ж сказали, що батько йде. Ольга насипала їсти, сухо відповідаючи на його запитання. Постелила постіль.
– Кому ти стелеш! Хай він вошей позбудеться, а тоді й спатиме на білій постелі. А поки і на лаві виспиться, – не без гніву мовила теща.
Слова, як ножі, застромилися в серце Івану. Він, щоденно ризикуючи життям, ішов до перемоги, ішов до своєї сім’ї, де, як виявилося, його не чекали. Чи вижив би, якби не знав, що десь є його кохання, синок, який ріс у його снах. Але Іван змовчав, тамуючи біль.
Спати на лаві не ліг, а мовчки пішов до материної хати, що в сусідньому селі. Другого дня знову прийшов до Ольги. Та була у полі, і він, узявши на руки сина, грався з ним. Ольга, наближаючись до хати, побачила їх і обличчя засяяло радістю: хіба не про це вона мріяла? Але скрипнули двері і на порозі з’явився її батько.
– Що, роботи немає? – пробурмотів до Ольги, не помічаючи зятя.
Ольга пішла до хати, а батько, підійшовши до Івана, мовив: «Молода, дурна була, що за тебе пішла: що ти маєш? Шукай собі іншу, а моя в злиднях з тобою не житиме».
– Он воно що... – мовив Іван і пішов. Пішов назавжди.
Спливли роки. Іван одружився на Ганні з сусіднього села, народилося в них двоє синів. А в душі, десь на самій глибині, таїлася якась нездоланна надія, що колись вони з Ольгою будуть разом. Хоча роки все віддаляли ту надію.
Якось навесні поїхали Іван з дружиною в село, де жила його колишня. Вийшли із крамниці, а назустріч парубок.
– Іване, Іване, – мовила Ганна. – То ж, мабуть, син твій, ви як дві краплі води!
Іван вкляк на місці, не знав, як діяти. А потім наздогнав хлопця.
Через місяць купив сину Василю костюм на випуск. З того часу вони хай не часто, але зустрічалися. А коли Василь одружився з Катериною, молоді часом заходити до батька в гості. До душі Ганні припала «нерідна» невістка. З любов’ю ставилася вона і до дітей Василя, передавала гостинці. А Василь став родичатися із братами по батьку.
– Як мені йти? – прошепотів Іван Семенович, мнучи в руках запрошення. – Мені туди давно дорога заросла.
– Що було, те мохом поросло, Іване, але онука чекатиме, то ж кров твоя, – говорила Ганна.
Сільське весілля було чути здалеку. Іван Семенович привітав молодят. Василь, підійшовши до батька, розчулено мовив:
– Як добре, що ви прийшли, хай не на моє, то хоч на доччине.
Після хмільного застілля всі вийшли танцювати, а Іван Семенович, набравшись мужності, вирішив переступити той поріг, який йому снився всю війну і все життя. Ольга сиділа на ліжку, вона вже не могла ходити.
– Ну, здрастуй, Олю, – мовив тихенько, зробивши крок від порогу і не наважуючись пройти далі.
Стара жінка підняла очі, які відразу наповнилися слізьми, і відвернула голову.
– Прости, – вирвалося в Івана Семеновича. І чоловік, вийшовши на веранду, обпершись об одвірок, дав волю сльозам. Він плакав, як дитина.
– Вам щось болить, Іване Семеновичу? – перелякано запитала невістка.
– Болить, доню, давно болить… Я ж усе життя її любив.
Іван Семенович, ні з ким не прощаючись, пішов до свого села. Тією ж дорогою навпростець, якою йшов після війни…

Настя Чопівська

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.