Пакистанець із Херсонщини майже «вріс» в українське село

13-1.jpg

29/01/2014

Гохар Алі-шах  у селі Мала Лепетиха Великолепетиського району – людина всім відома. Спочатку працював лікарем в амбулаторії, потім його обрали сільським головою. Тепер знову лікує людей у поліклініці.


На його ділянці, точніше на трьох (бо працює один за трьох лікарів) майже 4 тис. пацієнтів, а він ще й жартує: мовляв, багато роботи – це добре, нема коли нудьгувати! 

– Коли я тільки переїхав у село, хворих було мало – 2-3 людини в день, – згадує Гохар Назратович. – Тепер кожного дня 30-40. Окрім селян з Малої Лепетихи, приходять з Григорівки і Миколаївки. Як відмовити людині, якщо вона звернулася по допомогу? Ось, наприклад, сьогодні було три запалення легенів і багато гострих бронхітів – це типова картина після свят. Чесно кажучи, роботи так багато, що я навіть по своїх справах ніяк не встигаю поїхати до Херсона. Не кажучи вже про відві-дини родичів на батьківщині – у Пакистані. 

Часто Гохар займається й організаційними питаннями: «по старій пам’яті» до колишнього голови звертаються односельці. 

– Вони постійно ходять до мене, деякі вмовляють знову балотуватися у голови, але я вже не хочу, втомився, бо весь час був, ніби на лінії фронту. Що зміг, то зробив. Тепер мені хочеться просто лікувати, – говорить Гохар Алі-шах. – Можливо, ще спробую сили на виборах у депутати обласної ради. 

Гохар Назратович впевнений, що нині керувати селом не так важко, як тоді, коли він уперше опинився на посаді голови. Місцевий бюджет справно працює, вода є (а саме нею займався він як голова і досяг успіху), фермери платять за оренду (а тоді були й такі, які цього не робили) — довелося навіть пригрозити зверненням до прокуратури. І як результат, бюджет поступово зріс із 160 тис. грн до 1 млн 200 тис. грн. У дитячому садку замість однієї стало чотири групи. З’явився стоматологічний кабінет. Планувався ремонт у клубі, але Гохар не встиг його провести, хоча зібрав усі документи. Пильно слідкував він і за всілякими благодійними чи інвестиційними програмами та вчасно до них «вливався». 

Гохар Назратович намагається говорити про долю свого села спокійно, але все одно помітно, що душа за все болить. То згадає про гроші, що необхідні на ремонт водогону, то поскаржиться на нечесного фермера, який залишив людей без зарплатні: 

– Хіба так добрий господар чинить? Скажи людям, що віддаси борги поступово, але не кидай їх напризволяще. Та й взагалі – продав би краще свій «Мерседес»!

Чи міг уявити смуглявий пакистанський хлопець, що колись він буде жити в далекому селі іншої держави, вирощувати качок та свиней, поратися на городі з картоплею? Навряд чи. Після навчання він з молодою дружиною Лідою збирався їхати у Пакистан, але весь час знаходилася причина, щоб відкласти від’їзд: то дитина надто мала, то теща серйозно захворіла, то лікаря вмовили «тимчасово» попрацювати у сільській амбулаторії... Так і залишились. Українська буденність Гохара не радує, але він якось звикся з нею, майже породнився. 

– Мої сини дуже добре вчаться, не хочу їх зривати, інакше ми давно були б у Пакистані, – пояснює лікар. – А так старший Фавад отримав на ЗНО 743 бали! Він вступив на бюджет у п’ять медичних вузів, але обрав той самий, що колись я, – Запорізький. Молодший Імран, йому 13, поки вчиться на відмінно у сьомому класі, мріє стати фізиком-ядерником. 

А як у них?

За словами Гохара Алі-шаха, порівняно з пакистанськими, українські медики не живуть – так, виживають. Лікар-початківець на його батьківщині отримує мінімум 900 доларів. В Україні – трохи більше двохсот. 

– Мій однокурсник-анестезіолог розповідав, що має зарплатню у розмірі 1000 доларів у державній клініці, а ввечері підробляє у приватних, – каже Гохар Назратович. – Тож має змогу щомісяця класти у банк по 2000 доларів. І це нормальна практика. Людина з освітою має добре жити, добре годувати і одягати свою родину, мандрувати. А в Україні продавець апельсинів, який не знає, що таке університет, чомусь їздить на шикарному авто – в той час як лікарі рахують копійки. Кажуть, що українська медицина погана, але який кінь повезе, коли він голодний? Усе в Україні добре – і люди, і земля, якби не розкрадання. Влада має жити чесно, тоді все буде добре. 

З рідними пакистансько-український медик, який покинув батьківський дім 26 років тому, спілкується здебільшого по скайпу – на подорожі не вистачає грошей. Квиток на літак коштує від 7200 гривень. Востаннє Гохар був у Пакистані у 2010 році. 

Пуштун за народженням, українець за паспортом. Цікаво, поїде чи залишиться, коли діти стануть на ноги? 

 

Наталія Федорова

 

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.