Як колядники врятували господиню

15-1.jpg

15/01/2014

Із вагона поїзда видніли осиротілі поля: одні спочивали після врожаю, а інші, покинуті людьми і порослі бур’янами, сумували. Втомлена земля хотіла снігу, а його не було: то мжичкою задріботить з неба, то туман закутає простори – і це у січні!
Василь їхав додому на свята. Не був довгих вісім років. Клопоти не давали вирватися в Україну, адже роботу мав хорошу, дорожив нею, працював часом у вихідні, а коли йшов у відпустку, обов’язково з дружиною та дітьми їхав десь відпочивати. Він дуже любив двох своїх синів і доньку, все примовляв: «Чого я не мав, нехай вони мають. Я ніде в дитинстві не був, то нехай діти світ побачать». Але були у його босоногому дитинстві такі моменти, які дай, Боже, кожному! Коли він про них згадував, серце сповнювалося теплом.
…У батьків їх було аж восьмеро. Не розкошували, але й не бідували, бо мали корову, завжди тримали свині, кури-гуси. І навіть коня! Хоча не раз приходив у хату прокурор і казав: «Коня не можна!» Тоді батько кидав шапку в землю і казав: «То вбийте мене за нього. Але я його не продам!».
У великі свята родина збиралася разом. Із наїдків – свіжі жирні шкварки і відварені реберця, добряче приперчені. А ще квашена капуста. Не обходилося і без самогону у старому літровому графині.
Коли починався Різдвяний піст, мама ховала сало у велику скриню і, сміючись, казала: «Ключ викидаю у долину, під кригу. Тож будемо їсти картопельку та огірочки». Василь до одинадцятого класу вірив, що той ключ від сала схований у водоймі. Зате до Святвечора та Різдва хату наповнювали такі пахощі! Із каструлі з жиром ді-ставалася «пальцем пхана» ковбаса. Мама варила цілий казан холодцю, пекла смачні пироги з маком, а на додачу, до холодцю, ще й із квасолею – такі великі, що ледь вміщалися на Василевій долоні. Клала їх ненька на капустяний листок. З розпашілої печі випливали такі лоскотливі аромати, що можна було проковтнути язика. Але Василь терпів, поглядаючи на старий образ в кутку кімнати. Йому, малому, здавалося, що святий Миколай обов’язково побачить, якщо він вхопить той смачний пиріг. І він стійко витримував піст.
Ще задовго до Різдвяної ночі дітлахи збиралася в хаті Василевих батьків і розучували колядки. Чим старшими ставали, тим соліднішими були їхні піснеспіви. Із отих «Коляд-коляд-колядниця, добра з маком паляниця» вони перейшли до колядок на кілька куплетів, а згодом і до маленького Різдвяного дійства. Атрибутом колядників завжди була восьмикутна зірка, прикрашена вирізаними з листівок квіточками і сніжинками.
Ой, які то були часи! Пригадуючи їх, серце Василя стукотіло сильніше. Він ніколи не забуде тих хурделиць, які напередодні свят кружляли, наче у хмільному танку. Ні, тоді таки грудень робив із землі груду, а січень сік в обличчя снігом, морозом. З неба сипало так, ніби якась недоладна баба витрушувала напірник із старим гусячим пухом. Сипало, сипало і на ранок у шибку заглядала велика кучугура збитого, покритого змерзлою кірочкою снігу. Василь вибігав на вулицю, і – о диво! – не провалювався крізь снігову товщу.
Навіть сніг, хурделиця і мороз до мінус 25 не зупиняли дітлахів, щоб поколядувати. Вони взували валянки, вивертали батьківські кожухи, брали зірку, вставляли всередину палаючу свічку і вирушали до сусідських хат, потім на іншу вулицю – і за якісь дві-три години обходили майже все село. Одні кидали малим у торбу копійки, інші розщедрювалися на карбованця.
От тільки баба Груня гнала їх з подвір’я. Вона жила сама, родичів у селі не мала, діти мешкали аж у Владивостоці. Мабуть, через це жінка усамітнилася. Але малий Василько з друзями не минали і її хатини, сподіваючись на щедрість. Ставши під вікно, бачили, як баба господарювала на кухні. Вони вигукували: «Пане-господарю, чи можна заколядувати?». Груня, вдаючи, що не розчула, виходила в іншу кімнату. Малі мандрівники, спересердя обізвавши бабу «жаднюгою», по великих заметах снігу крокували далі. Закінчували колядники завжди у хаті Василя. Висипали з полотняної торбини на стіл свої чесні заробітки: копійки жовті й білі, карбованці, цукерки і бублики, печиво, а то й пиріжки. Все ділилося порівну.
Потім було 14 січня – святого Василя. Друзів-дітлахів у гості запрошувала мама Василька, бо в сина – День ангела. Вона накривала стіл і пригощала їх. Минав рік – і все повторювалася: знову діти йшли знайомими вулицями, колядували.
Того пам’ятного для Василя року сніг випав ще в листопаді, морози добряче дошкуляли. Але на те й зима, казали старші люди. Багато снігу – на врожай, морозить нині – буде тепленьке літо.
І знову діти на подвір’ї Груні. Підійшли до вікна, гукнули, щоб дозволила поколядувати. Бурчання: «Ідіть геть!» не почули. Тож притулилися обличчями до холодної шибки і побачили, що баба лежить… на підлозі. До хати зайти не наважилися, тож чимдуж побігли до Василевих батьків: «Мамо, тату, баба Грунька вмерла…» Ганна та Іван, нашвидкуруч накинувши вовняні жилети, побігли до сусідської хати. Добре, що двері були не замкнені. Бабуся лежала на підлозі, похрипуючи. Сусідам відлягло від серця – жива.
Підняли стареньку, торкнулися лоба – аж горить. Поклали на ліжко. Іван побіг за медичкою, а Ганна наказала дітям принести з дому меду, багна, липи, калини. Заварила чаю, і коли баба відкрила очі, почала відпоювати стареньку. Того вечора в хаті Василя ніхто за стіл не сідав, усі клопоталися біля відлюдькуватої сусідки. Сільський медик, оглянувши хвору, сказала, що запалення легенів немає, але застуда сильна. Догляд, тепло, багато пиття, ліки – і все минеться. Хто доглядатиме? Звичайно, Ганна.
На ніч напалювала їй грубку, прибирала в хаті. Зранку приносила Груньці гаряченького: то бульйончика, то супчику, то капусняку із сушеними грибами. Варила різні трави, додавала до них меду, бо мали невеличку пасіку. Обідати старенькій приносив Василько, бо якраз був на канікулах. Ввечері опікувалася нею знову Ганна: мила, переодягала, годувала-поїла. І через тиждень баба стала на ноги. Навіть подружилася з Ганною та Іваном. Вони почали запрошувати її в гості: то на свіжину, то на свята. А вона бідкалася, що ніяк не може з того Владивостока докликатися дітей – геть зреклися матері. Листи пишуть, обіцяють – та тільки й того. Дивлячись, як в інших родинах одне до одного горнуться, вона заздрила сельчанам.
– То ви, бабо, до нас приходьте, – запропонував якось Василько. – Бачите, як у нас весело?
І баба, пустивши сльозу, вийняла з-за пазухи згорток. Дістала з нього кілька десятків карбованців, простягла хлопцеві:
– На, дитино. То за всі непроколядовані роки. А ще ти мене врятував. Гарні в тебе діти, Ганно. Сердешні…
Після того року колядники вже сміливо йшли до Груньчиної хати. Старенька частувала дітей пирогами із сушених яблук і груш, давала на дорогу запити узваром. І обов’язково кидала в торбину кілька карбованців.
…Василя повернула до реальності провідник поїзда: «Ваша зупинка, шановний». Він вийшов на перон – до села два кілометри. Додому, додому! Його чекають старенькі батьки. Незабаром Різдво. «Треба обов’язково піти на кладовище, щоб вклонитися могилі баби Груні. Ми ж із нею таки товаришували», – подумав чоловік. І ховаючи посріблену голову від пронизливого вітру в хутряний комір зимової куртки, квапливо попрямував до рідної хати.

Марія Дубук

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.