У родині Богомолів з Дніпропетровщини все разом, навіть плетіння бісером, а сім’я Ісупових з Житомирщини заради дітей створила агрофірму

12-1.jpg

15/01/2014

Герої цієї статті – прості селяни, що не мають престижних премій і світового визнання. Їхні імена знайомі хіба що рідним і друзям. Поки інші скаржаться на життя, вони просто виховують дітей. Чужих. 

Більше не буду тікати!

Подружжя Богомолів з села Лозуватка П’ятихатського району Дніпропетровської області десять років мріяло про дитину, а потім, коли нарешті народилася довгоочікувана Богдана, вирішили стали батьками ще дев’ятьом – народженим іншими, та тепер не менш рідним. 

– Я пізно народила доньку – у сорок років. Потім вона стала просити братика чи сестричку. Ми з чоловіком погодилися. Спочатку нам запропонували взяти на виховання 9-річного хлопчика, потім дівчинку. А кого краще? Взяли обох, – розповідає мама дитячого будинку сімейного типу Світлана Богомол. – Далі з’явилася четвірка Калиниченків – три сестри і брат, яких привезли з іншої прийомної родини. Ой, які вони були брудні та засмучені! Думали, що на сімох зупинимось, але на одному з концертів до мене підвели хлопчика, що плакав. Його матір щойно позбавили батьківських прав, і дитина виявилася нікому не потрібною. Хіба можна було відвернутися? Останніми до сім’ї прийшли два Артеми, обидва з інтернатів, що закривалися. Ніколи не забуду, як молодший з них біг до мене, тоді ще чужої тітки, та кричав: «Мамо!» Хіба такого відштовхнеш?

Так і зібралося у Богомолів десятеро дітей. А це і фізична втома, і безліч проблем, і купа емоцій – радісних і не дуже. 

– Перша дівчинка, Люда, взагалі не хотіла йти в сім’ю, – згадує Світлана Леонідівна. – Її налаштували на те, що все одно доведеться жити в інтернаті. Проте після третьої зустрічі вона погодилася поїхати з нами. За три місяці до того блискавка вбила її мати, залишивши сиротою. Мала довго оговтувалась. Її довелося навіть перевести з третього класу знов до першого, бо не встигала за програмою. Поступово вона заспокоїлася, зникла настороженість. Ми з нею щовечора займались, і, нарешті, витягли. Тепер дочка навчається на тверді «четвірки», а ось грому і блискавок досі боїться.

Були проблеми і з тим хлопцем, який одразу назвав жінку мамою. Його, колишнього безпритульника, постійно тягнуло на вулицю, до таких самих друзів. Двічі Артем утікав з дому. Але мати продовжувала з ним розмовляти, привчати до домашнього життя. І перемогла: минуле літо хлопець провів удома. «Все, мамо, більше не буду тікати, у тебе добре», – сказав якось. 

 

Працьовиті голодними не бувають

Один, два, три, десять… Як прокормити стільки люду? Адже відомо, що середньостатистична українська сім’я може дозволити собі хіба що двох дітей. 

– На кожну дитину від держави щомісяця отримуємо по 2400 гривень, – розповідає Світлана Богомол. – На життя вистачає. Плюс моя зарплата як мати-виховательки, плюс праця на землі – маємо 30 гектарів. 

Девіз цієї родини: «Все робимо тільки разом». Прибирати, прати, кормити тварин – разом. Поки батько Володимир разом із найманими працівниками обробляє поле, жінка з дітьми порається на двох гектарах, що біля хати. Завдяки цьому на столі лише свіжі, власноруч вирощені овочі й фрукти. М’ясо і молоко теж своє – є десять свиней, корова, 150 голів птиці. 

– Наші діти сільські, їм до праці не звикати, – усміхається мати-вихователька. – Наперебій питають: «Мамо, чим допомогти?». Лише один хлопчик, який усе життя провів в інтернаті, нічого не вмів. Як бачив індика, починав кричати. Але пізніше і він звик. 

За словами нашої співрозмовниці, тримати дитбудинок сімейного типу в селі набагато простіше, ніж у місті. По-перше, левова частка продуктів харчування виробляється у власному господарстві. По-друге, ця їжа екологічніша, а значить – діти здоровіші. Хворіють рідко, лікуються народними засобами. Таким чином, можна заощадити для якихось інших потреб. Наприклад, у родині Богомолів вирішили і відшукали можливість купити всім дітям сенсорні телефони, щоб серед однолітків відчували себе на рівних. 

Мешкають Богомоли у будинку площею 120 квадратів. Хлопчача половина – окремо, дівчача – окремо. У кожній кімнаті живуть удвох. Найстарший вихованець уже студент технікуму. Іншим батьки теж планують дати освіту. А поки школярі захоплюються… бісером: разом із мамою плетуть вечорами шедеври. 

 

Дім, куди хочеться вертатись

Виростивши сина до 25 років, Олександр Ісупов з села Тепениця Житомирської області навіть уявити не міг, що невдовзі стане батьком ще для тринадцятьох. Причиною цього стала біда: єдиний нащадок загинув. І чоловік вирішив всиновити хлопчика. 

– Думав лише про одну дитину, і навіть не помітив, як пішло-поїхало, – усміхається привабливий чолов’яга у солом’яній «ковбойці». – Якщо порахувати ще й двох невісток, одна з яких теж сирота, виходить тринадцять синів і дочок. Усі мої, найрідніші. 

Дружина Олександра – Галина – чоловіка повністю підтримує. Її також тішить затишна метушня і галас у домі. Зараз у родині сім школярів і чотири студенти, які кожні вихідні мчать до сімейного гніздечка. Відпочили, поспілкувались – і знову на навчання, з чималими торбами харчів. Батько слідкує, щоб кожен узяв із собою курку чи качку, овочі, молочні продукти. Мішки з картоплею сам регулярно відвозить на машині: «Студентів треба добре годувати!». Нещодавно син і невістка теж придбали автомобіль, чим пишається вся рідня: адже молодята ще не працюють, розраховують лише на свої стипендії. 

 

Житло, освіта і весілля – кожному

Не кожен рідний батько турбується про дітей так, як Олександр Ісупов. Він поставив собі планку, нижче якої опускатись не збирається. Наприклад, планує побудувати для кожного вихованця будинок у селі, дати всім освіту та справити весілля. Що ж, чотири хати вже готові, два сини – одружені. 

– Найбільша проблема всіх дитбудинківців – це повна безпорадність, – каже Олександр Миколайович. – Дітей дорощують до 18 років і викидають у життя. Нема де жити, нема освіти, навіть банальних навичок і знань не вистачає. Саме з цим я борюся. От у мене хлопці з 5-6 класу починають водити машину, для них спеціально стоять надворі дві старенькі автівки. Потім опановують трактор, можуть працювати водіями. Всі мої студенти проходять практику у нашій власній агрофірмі – чесно кажучи, я її спеціально для цього і створив. Вирощуємо картоплю, різні кормові культури, є невеличка ферма – 4 корови, до 20 голів свиней, 250 – птиці. Тобто голодним ніхто точно не буде.

Рідні діти чи ні – а проблеми однакові. Найперший хлопець, якого Ісупови взяли у10-річному віці, потрапив до поганої компанії, почав пити, бешкетувати. І батько відправив його до Суворівського училища. Тепер усе гаразд, 23-річний молодий чоловік працює у Києві, добре заробляє, знімає з дружиною житло. 

– Інколи переглядаю фотографії з його весілля і згадую, який був нехлюй, – радіє за дорослого сина батько. – Постійно шкодив! Було важко, бо він – із перших, а тепер у мене вже чималий досвід, відразу помічаю, до чого діти тягнуться, тож регулюю. 

Молодшому синочку лише дев’ять, батькові – 58 років. Проте він каже, що почувається на 17: з дітьми ніби отримав другу молодість. Заради них тримається «на висоті», слідкує за мовою, не п’є (у родині табу на алкоголь). Бо головне, як підтверджує досвід Ісупових, не гени, а оточення. 

 

Наталія Федорова

Зображення: 

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.